Дітки з клітки

09.11.2010
Дітки з клітки

Усе більше нашого люду їздить у Європу, і тема українського колоніального роману стає дедалі актуальнішою. Щоправда, у романі «Твоя дитинка» Ірисі Ликович продовжується традиційна «українська» лінія, і враження про поведінку «наших за кордоном» особливо не міняється, але психологічна глибина з терапевтичним ефектом при цьому набуває неабиякої ваги.

По суті, у романі Ликович, присвяченому історії двох закоханих, які волею долі опинилися в різних країнах, відбувається модернізація звичного емігрантського дискурсу, травмованого вже не політичними, а заробітчанськими перипетіями останніх десятиліть. Але невідворотна українська тема — цей вічний сюжет нашої культурної історії — заважає повній модернізації романного контексту, і дія в романі «Твоя дитинка» щоразу зашпортується об ідеалістичні розважання героїні–заробітчанки щодо себе як частки великого національного організму. Таким чином, відбувається чергова колонізація, але вже не через зовнішню патріотичну архаїку, а зсередини самого індивіда. І внутрішня еміграція героїні триває не вглиб історичної генетики, а в ніжне нутро людської душі, незайману психіку, цнотливий світогляд тощо.

«Ти не підеш гуляти містом. Бо що таке мандрівка ним, навіть неймовірно цікавим, у порівнянні з твоєю ДУШЕЮ? — зазначає вона. — Що таке подорож вулицями, навіть і стерильно вилизаними, коли перед тобою відкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ?». Для тих, кому це не зрозуміло, у героїні роману, яка виховує у німецькій родині дітлашню, заготована казочка про те, що щастя — це не коли тебе розуміють. «Щастя, — вважає вона, — це коли по мені скачуть діти». Хоч із дітьми у нашої няньки складається не дуже, адже як їх виховують на чужині, знаєте? Там прокидаються дітки вранці й питаються в мами, чи можна подивитися телевізор. Та зазирає у спеціальний план і відказує: «Юдіт і Дебора — так. А ти — ні. Ти вже дивився цього тижня аж дві години». Малий заливається сльозами і українській няні стає його шкода, бо вона знову не розуміє «їхньої німецької логіки». Натомість логіку наших дівчат за кордоном збагнути не важко. І коли про це говорить покинутий коханець героїні — старший за неї на тринадцять років Алоїз — то він знає, про що каже, адже дві його знайомі так само туди поїхали, і тепер дуже прагнуть вийти заміж за німців. Причому обидві в Україні залишили хлопців.

В Україні героєві роману «Твоя дитинка» не легше. «Моє серце нині в Німеччині. Знаєш, як це жити без серця?» — бідкається покинутий Ромео, чиї електронні листи нагадують стилістику «Zоо, или Письма не о любви» Віктора Шкловського. Утім герої «Твоєї дитинки» з часом розуміють, що комунікативна рамка вже непевна, і що один до одного пишуть з України до Німеччини і назад щоразу інші особи. Вони нібито цілком тілесні, ба навіть фізіологічні, оскільки мають спільний сексуальний досвід, але по суті, це безтілесне співжиття, чи пак — складання сентиментальної колекції з епізодів колишнього щастя. Але чим більше деталей у листуванні, тим менш конкретними стають адресати, а кількість не переходить у якість. Тим паче що тут–таки, поміж листуванням і пригодами українки в чужій країні — цілком паралельно «любовній» лінії — існують її спогади про дитинство, з обов’язковим батьком–тираном, затурканою матір’ю і заляканими дітьми. На думку авторки роману, це мусить виправдати мало не садистське ставлення до свого коханця уже дорослої героїні. Зреш­тою, вони обоє грають у гру, назвавши її життям.

Загалом складно сказати, навіщо сьогодні пишуться такі «терапевтичні» романи, чиї герої, навіть перебуваючи в оточенні європейської культури, все одно замикаються в індивідуалістичній мушлі і виплескують власні проблеми в жанрі щоденника чи листування. Можливо, у такий спосіб вони рятують свою «аборигенну» душу, яка належить зов­сім до інших традицій самовиявлення? Або намагаються «заговорити» жорстку закордонну реальність, вплинути на своє тамтешнє життя словами чи опанувати сучасне і майбутнє спогадами про минуле? Роман «Твоя дитинка» Ірисі Ликович може бути прочитаний як важлива репліка у спробі відповісти на ці запитання.