Лiс рубали — трiски летiли...

03.11.2010

Наприкінці квітня Президент Янукович на засіданні ПАРЄ заявив, що «говорити про геноцид українського народу неправильно», що то було спільне лихо всіх братніх народів СРСР; він повторив оцінку трагедії, що її дала Москва. Але це суперечить і фактам, і Закону України від 2006 року, в якому Голодомор–33 визнано «геноцидом українського народу», і рішенню Апеляційного суду Києва вiд 13 сiчня 2010 р., який встановив факт геноциду та його винуватців — комуністичне керівництво СРСР.

 

Заперечують геноцид «регiонали» i комунiсти

Регіонал В. Кисельов, щоб підтримати свого шефа та досягти повного збігу з позицією Москви, вніс до Верховної Ради законопроект про скасування Закону про Голодомор, тобто запропонував переписати історію. Комітет ВР iз прав людини, нацменшин і міжнаціональних стосунків — проти, але «коаліція» («регіонали», комуністи) здатна переписати все по–своєму навіть на нинішній сесії. Невідомо, чи звернулися Янукович і Кисельов до парламентів тих країн, які визнали штучний голод геноцидом, з проханням дати задній хід. Іноземні політики такого не зроблять, бо послідовні, тому–то завдання Кремля «регіонали» можуть виконати лише частково.

На підтримку шефа із запереченням геноциду виступили новий голова Українського інституту національної пам’яті комуніст В. Солдатенко, який насаджує національну амнезію, та міністр Д.Табачник, який у вересні назвав геноцид «вигадкою зарубіжних істориків», крiм того, він обіцяв виправити підручники. (Якщо Табачника і можна назвати істориком, то тільки зарубіжним, бо в 2003 році з трибуни ВР він підтвердив факт геноциду). Громадянин В.Волосюк подав позов до суду на громадянина В.Януковича з вимогою, щоб той вибачився перед пам’яттю мільйонів жертв за заяву у Страсбурзі, яка порушує закон України. Суд зволікає, очікуючи, мабуть, його скасування, проте цей акт не матиме зворотної сили, і громадянин Янукович мусить відповісти, згідно із чинним на момент заяви законом. В.Наливайченко висловив намір звернутися до Генпрокуратури з проханням притягти Табачника до кримінальної відповідальності за порушення того самого закону.

Резолюція ПАРЄ підтвердила, що голод в Україні 1932—33 років був організований тоталітарним комуністичним режимом Кремля, що це злочин проти людства. Цього не визнають нині хіба що комуністи, це ж їхнiй «вождь» тов. Сталін побачив загрозу: «Если мы не возьмемся теперь же за выправление положения в Украине, Украину можем потерять» (1932). (Щодо Росії, Білорусі, Казахстану «батько народів» таких побоювань не мав). І нелюд узявся «выправлять положение» голодом ; за це його духовні нащадки сьогодні ставлять йому в Україні пам’ятники. Акт геноциду заперечує сучасне керівництво Росії, що родом із КГБ. Росія як спадкоємниця і правонаступниця СРСР забрала золото–алмазний фонд, усі активи, але не хоче брати хоча б моральну відповідальність за все негативне в СРСР (iдеться про відповідальність не російського народу, а держави СРСР, її більшовицького керівництва).

За висновком Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАНУ, в Україні від Голодомору безпосередньо загинуло 3,94 млн. людей, українців серед них 3,6 млн., або 91,2%. Інші дослідники дають більшу цифру померлих. Вмирали не тільки українці, але «батько» геноциду Сталін дуже любив приказку: «Лiс рубають — трiски летять». У вимерлі села спрямували переселенців із Росії, частка українців в УРСР скоротилася після Голодомору з 80% (1926) до 76,5% (1939). Ці цифри доводять, що примусова колективізація була не єдиною і не головною метою штучного голоду. Головним було зменшення кiлькостi українців на їхній рідній землі, щоб згодом можна було говорити: «Так iсторично склалося, що Україна — багатонацiональна держава». Якщо нацисти в Україні вбили близько 1,5 млн. євреїв, то комуністи, керовані Кремлем, — 3,6 млн. українців.

Не можна відкидати геноцид на підставі того, що голод був і в деяких інших регіонах СРСР. На Кубані виморили переважно українців; у Поволжі жило дуже багато українців, була німецька автономія, сьогодні німецького та українського «питання» там немає. Події у Казахстані теж можна кваліфікувати як геноцид, але то справа казахського народу — визнавати геноцид чи ні.

Те, що німецькі нацисти вбивали не тільки євреїв, а й циган, українців, білорусів, росіян, поляків, не заперечує Голокосту — геноциду єврейського народу. Злочин нацистського керівництва проти циган є геноцидом. Так само геноцидом є репресії більшовицького керівництва проти «братніх» народів, виселених зі своїх земель за етнічною ознакою у 40–ві роки, — кримських татар, чеченців, калмиків та інших. Скільки їх виморено в дорозі та в спецпоселеннях! Кримчаків (у цілому як етнос) репресували і нацисти, і комуністи. Псевдоінтернаціоналізм радянського керівництва виявився, зокрема, і в тому, що заборонялося вшановувати пам’ять євреїв, загиблих у Бабиному яру, бо там німці розстрілювали представників усіх братніх народів. Тобто ігнорувався Голокост на тій самiй підставі, якою спекулюють і нинішні «інтернаціоналісти»: вбивали й інших. Насправді те, що більшовики, по–блюзнірському назвавшись «інтернаціоналістами», вбивали людей різних націй, не є аргументом, що спростовує геноцид українського народу.

Не можна ставити під сумнів геноцид і через те, що політику Кремля на місцях виконували, в основному, українці, хоча намісник Кремля Постишев привіз у 1933–му в Україну із собою цілу зграю людоморів, зокрема ката Балицького, який очолив українське ДПУ. Запроданці були (і є) серед усіх народів. У єврейських гетто була єврейська поліція, в концтаборах капо були й євреї. В українських селах, районах діяли місцеві виконавці, але проведенням геноциду командували з Москви...

Україну було взято в облогу...

Не перекреслює питання про геноцид якась допомога, що її надало Україні московське керівництво вже після того, як завершило чорну справу, — воно просто хотіло мати аргументи для виправдання перед міжнародною спільнотою, перед історією.

Хоча штучний голод був і в інших місцях СРСР, організація Голодомору в Україні мала особливості, яких не було в інших республіках.

Рішенням Політбюро ЦК КП(б)У (18.11.1932), яке провів Молотов, наглядач із Москви, наказувалося стягувати штрафи за невиконання хлібозаготівель не тільки зерном, а всіма видами продовольства. Якщо селяни «зловмисно» не мали зерна, що було відібрано у них раніше, то в них забирали все: крупу, картоплю, буряки, квасолю, насіння. В інших республіках такі «правові норми» не діяли.

Україну було взято в облогу. Директивою Сталіна (23.01.1933) було заборонено виїзд селян iз території України та Кубані в інші місцевості СРСР. Спецзагони, підрозділи ДПУ блокували вокзали, пристані, дороги. Вмираючих від голоду позбавляли змоги привезти якесь продовольство з інших місць чи полишити Україну. Голодуючі в Росії та в інших регіонах могли виїхати в «Ташкент, город хлебный» і вижити, для українців порятунку не було.

Одночасно з терором голодом проти українського селянства було проведено погром української інтелігенції, припинено українізацію (в УРСР і на Кубані). Такий збіг у часі не випадковий, це свідчить, що був цілісний план нищення українства. Москва ліквідувала міністра освіти М.Скрипника, було розгромлено всю українську гуманітарну науку, літературу, більшість учених, письменників, митців розстріляно. Це все подавалося як боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». А з «російським буржуазним націоналізмом» під час голоду більшовики не боролися, взагалі не існувало такого поняття (читайте Івана Дзюбу).

Проти українців було застосовано комплекс заходів, що свідчить про наявність єдиного плану: проти українських селян — голод, проти української інтелігенції — репресії. Висновок із цього неспростовний: Голодомор в Україні 1932—33 років був геноцидом українського народу.

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технiчних наук