Ранні осінні вечори поглинають усе своєю холодною чорнотою. В один із таких вечорів стало традицією запалювати на підвіконні свічку — свічку скорботи за загубленими голодом у 1932—33 роках душами. Серце радіє, коли бачу маленькі мерехтливі маячки у вікнах столичних багатоповерхівок, і водночас гнітиться, стискаючись від болю усвідомлення втрати тих, кого знати не випало, тих рідних, яким завдячують життям мої батьки. Щорік, висловлюючи подяку за своє життя, запалюю свічку і сподіваюся, що цей вогник буде видно там, вище, і що він принесе спокій невинним душам.

Наприкінці квітня Президент Янукович на засіданні ПАРЄ заявив, що «говорити про геноцид українського народу неправильно», що то було спільне лихо всіх братніх народів СРСР; він повторив оцінку трагедії, що її дала Москва. Але це суперечить і фактам, і Закону України від 2006 року, в якому Голодомор–33 визнано «геноцидом українського народу», і рішенню Апеляційного суду Києва вiд 13 сiчня 2010 р., який встановив факт геноциду та його винуватців — комуністичне керівництво СРСР.