Директор Мунiципальної книгозбiрнi Леся Щербанюк.
...Якщо комусь випаде побувати у Чернівцях, вам обов’язково запропонують відвідати Національний університет імені Юрія Федьковича, що розташований у приміщенні колишньої резиденції буковинських митрополитів. Обіцяю: кожен, хто там побуває, буде у захваті від неповторної краси цієї будівлі. Але, милуючись архітектурною перлиною нашого краю, згадайте про шанованого, проте надзвичайно скромного чернівчанина, котрий майже сорок років працював у цих стінах — на кафедрі української літератури. Це — Анатолій Добрянський, доцент кафедри української літератури, кандидат філологічних наук, літературознавець, поет, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені Сидора Воробкевича. А ще цей поважний чоловік був неймовірним книголюбом...
Колись древні римляни казали: «Що віддав, те — твоє, а що сховав, те пропало». 27 300 екземплярів книг та періодичних видань, які все своє життя збирав Анатолій Добрянський, не пропали. Більше того, у жовтні 2005–го, вишикувавшись на полицях п’яти (!) залів книгозбірні, вони прославили наше місто на цілу державу. Адже муніципальна бібліотека — єдина в Україні!
«Термін «Бібліотека Добрянського» існував ще за життя науковця, — розповідає директор книгозбірні Леся Щербанюк. — І мені випала несподівана нагода побачити її у первісному вигляді. У 2001 році, працюючи в обласній науковій бібліотеці, я готувала бібліографічний покажчик лауреатів літературно–мистецької премії імені Сидора Воробкевича, серед яких був і чернівецький книголюб. Пригадую, у видавничих справах завітала до Анатолія Миколайовича, а він iз порога запропонував: «Якщо не злякаєтеся, можете глянути на мої книги». Я увійшла до єдиної у квартирі кімнати — і мені відняло мову. Всі стіни (та що там стіни — весь вільний простір!) були заповнені стелажами з книгами. А ще книги високими пірамідами розташовувалися на підлозі, на підвіконні, на столі. Скрізь! Розгублено перебігаючи очима все це багатство, я приголомшено вигукнула: «Навіть в обласній науковій немає таких видань!». У відповідь господар тільки посміхнувся: «Я знаю».
Свій скарб, книга за книгою, Добрянський почав збирати ще підлітком. А надихнула його вчителька Лідія Гнатівна Любинецька, на уроках якої, як зізнавався колишній учень, «ми ставали українцями». Крім видань вітчизняної та світової класики, історії і педагогіки, філософії, психології, краєзнавства, серії енциклопедій та довідників, учений залишив нам у спадок більше тисячі платівок та дисків із найрізноманітнішими записами: від опер і народних пісень — до поезії та прози.
Можна тільки здогадуватися, що означала для літературознавця його колекція, проте ніхто не наважиться заперечувати той факт, як щедро він ділився з іншими своїми раритетами. Не зупиняло навіть те, що у скромне помешкання на вулицю Шевченка не завжди все поверталося... Воістину, Добрянський любив свої книги, а ще більше — людей.
У його тісній квартирі щодня, до пізньої ночі, засиджувалися письменники, музиканти, художники, співаки, актори й обов’язково університетська молодь. Усi вони збиралися під одним дахом на такі собі чернівецькі літературні посиденьки. Прийти ж до педагога на душевну розмову чи по пораду можна було будь–якої пори, аби лише горіло світло у вікні будинку № 85 на вулиці Шевченка...
«Коли холодного березня 2003–го прощалися з Добрянським, — пригадує Леся Щербанюк, — міський голова Чернівців Микола Федорук пообіцяв: «Я зроблю все, аби належно пошанувати людину, котра стільки зробила для культури Буковини». Й згодом сам, нікому не передоручаючи, пішов на квартиру Добрянського і був вражений неймовірною кількістю книг та жахливими умовами життя їхнього господаря...» Обіцянку, дану на могилі науковця, мер виконав: через два роки урочисто відкрили Муніципальну бібліотеку Анатолія Добрянського. «Цілий поверх старовинної вілли в історичному центрі міста віддано під бібліотеку! — дивувалися пізніше гості зі столиці. — Хіба можливе таке в нас, у Києві, чи в якомусь іншому українському місті?».
Майбутній директор книгозбірні три місяці працювала з фондом Добрянського. День у день Леся Ілярівна приходила на вулицю Українську, де мала розташуватися нова бібліотека, і витирала від пилу кожну книжечку. А тих книжечок — пам’ятаєте? — не одна тисяча. «З проханням упорядкувати літературу Анатолія Добрянського до мене звернулася його двоюрідна сестра Віра Каленюк, — пояснює жінка. — Було дуже важко, та я сказала собі: ніхто, крім тебе, це не зробить. Щоправда, згодом здогадалася покликати помічників — таких самих ентузіастів, як сама».
А потім Лесю Щербанюк призначили директором. Їй довго не давала спокою думка: як привернути до себе читачів. Адже Муніципальна мала двох серйозних конкурентів — усі міські бібліотеки та всюдисущий iнтернет. Розв’язання проблеми підказав... Добрянський. «Чому в нього вдома завжди було багато людей? — розмірковувала новоспечена директорка. — Через книги? Безперечно! Але хіба тільки через них? До Анатолія Миколайовича ще йшли спілкуватися!». Так прийшло усвідомлення того, що будинок № 22 на вулиці Українській має стати культурно–освітнім центром Чернівців, як би пафосно це не звучало. На перший захiд під назвою «Історія вулиць і її жителів» прийшло втричі більше людей, ніж міг вмістити читальний зал. Науковці, історики, краєзнавці, студенти, журналісти. Це була перемога!
...Насамкінець директор книгозбірні попросила мене обов’язково написати, що без підтримки відділу культури міськради в неї нічого не вийшло б: «Усі мої ініціативи сприймають iз розумінням, а не роздратуванням, а як це важливо для будь–яких починань! Треба, приміром, провести конференцію, закупити нову літературу чи реставрувати меблі — неодмінно виділять кошти, посприяють, допоможуть. Без своїх кураторів, як і без свого колективу, я — ніщо!»
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
