Страшне перо не в Гусака

28.09.2010
Страшне перо не в Гусака

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

У столиці грандіозно «віншують» видатного доктора історичних наук пана Дімітрія, що натхненно «воссідає» в освітянській мантії. За його історичну «табачню». А тут, у придніпродзержинських плавнях, кандидат історичних наук якийсь Анатолій ГУсак (наголос на першому складі), в історичній демагогії, тихо–тихесенько ловить таку собі одіозну периферійну «гусачню», що і пан міністр міг би позаздрити своєму послідовнику!

 

Лiтописець–то ... iз душком

У мене в руках добротно видана книжечка з назвою «Аули. Історія селища та його мешканців». Як довірливо зазначається в анотації, сімдесятирічний автор родом із цього селища, що є околицею Дніпродзержинська. Навчався в професійно–технічному училищі, працював на металургійному заводі, будівництві Дніпродзержинської ГЕС. Закінчив Дніпропетровський держуніверситет, аспірантуру. Кандидат історичних наук, доцент, декан заочного факультету. Те все в минулому. У місцевій пресі Анатолія Гусака представляють не інакше як «літописець краю, якого знають не лише в територіальній громаді, а й далеко за її межами». Ось така особистість.

Як для повнішого визнання цього автора «літописцем краю» слід було б додати і чомусь пропущену в анотації акцентовану біографічну «деталь». Анатолій Олександрович був кадровим працівником управління КДБ у Дніпропетровській області й завзято боровся з українськими буржуазними націоналістичними проявами, сектантами тощо, як зазначають дніпропетровські журналісти. «Натренувавши» руку на тавруванні «жорстоких бандерівських бандитів із ОУН–УПА» на місцевих телеекранах, він «заслужено» ступив і на університетську кафедру. На таких «знавців» у ті часи був попит, як на ранні аульські огірки, — «візитну картку» селища.

І те, що такий компартійний ідеологічний «штришок» випав із тексту анотації універсального літописця, свідчить про його рідкісний рівень краєзнавчого інтелекту. Бо екс–кадебіст і кандидатом історичних наук як старший викладач кафедри історії Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) Дніпропетровського держуніверситету став теж на «краєзнавчій» тематиці: «Комсомол — помічник Комуністичної партії в боротьбі з дитячою безпритульністю». Хто ту дитячу безпритульність створював, знищуючи мільйони українців у громадянську та колективізацію, голодоморами та переселеннями, ми знаємо достеменно з відкритих нині архівів.

А тепер до самого видання. Воно нагадує компартійно–кадебістський самвидав, бо, окрім дати випуску — 2010 рік, ніяких інших обов’язкових вихідних даних чомусь не значиться. Яке видавництво дало цьому літописному «витвору» читацьку орбіту? Хто редагував і коли підписував до друку? Який формат і спосіб друку, який папір і обсяг друкованих аркушів, який наклад і замовлення? І, нарешті, чому відсутній обов’язковий шифр книжки і показники бібліотечно–бібліографічного класифікатора — ББК, так і міжнародного — ISBN? Загубилися також і бібліографія та зміст.

Але ще більші дива цього рукотворного «метелика» заховалися в самому тексті. Анатолій Гусак добросовісно, як кажуть студенти, «передрав» поабзацно майже всю історію селища Аули з «Історії міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область» (м. Київ, 1977 р.), видавши за свою пошукову роботу й ніде не пославшись на це видання. У літературній творчості це визначається словом «плагіат». Тобто крадіжка. Абзаци 3 і 1 на стор. 16,17 у тексті Гусака слово в слово збігається з абзацами 7, 8 на стор. 348 тексту «Історії...», як відповідно і абзаци 4, 5 на стор. 17 та 1, 2, 3, 4, 5 на стор 18 з абзацами 5, 6, 7, 8, 9 на стор. 349. І так далі.

Літописець Гусак пишномовно «відтворив» із чужих слів «славну» історію зародження комсомолу та парторганізації в Аулах, які боролися за встановлення радянської влади «в жорстокій боротьбі з силами, які виступали проти». Хто ж ці сили в Аулах? Екс–кадебіст не називає жодного імені, а узагальнено пише, що це «представники заможних верств, частина інтелігенції, військових перешкоджали здійсненню заходів радянської влади, проводили антирадянську агітацію, зривали здачу хліба державі, чинили замахи на представників нової влади...»

Хто поверне забутi iмена?

Нічим не підкріплена компартійна демагогія з «Історії ВКП(б)». І яскравим прикладом, на думку Гусака, є списаний епізод (абзац 4, стор. 350) про те, як парторганізація Кам’янського металургійного заводу направила в Аули для зміцнення комсомольського осередку двадцятирічного юнака Заваріхіна. Працюючи завклубом, той організував випуск стінгазет, в яких викривав дії ворожих елементів, закликав молодь не боятися ніяких ворогів і продовжувати будувати нове життя. Автор втішається, що центральна вулиця Аулiв названа ім’ям цього вбитого в селі юного просвітителя. Читати сьогодні про «ініціативи» комуністів і комсомольців села Аули в 1925—1935 роки гірко й соромно, адже відомо, як бориси семенови, василі строганови, менделі хатаєвичі, натани марголіни, дем’яни коротченки люто нищили працьовитий український селянський клас, керуючи Катеринославським губкомом, окружкомом та Дніпропетровським обкомом партії більшовиків з 1927 по 1938 роки.

У літописця Гусака не знайшлося часу поцікавитися, скільки ж аульців загинуло в колективізацію, голодомор, у ході сталінської п’ятирічки, розстрілів. Екс–кадебіст брехливо стверджує, що не сприймали радянську владу представники заможних верств, частина інтелігенції, військових. Нам удалося в рідкісному виданні «Реабілітовані історією. Дніпропетровська область» (Дніпропетровськ, 2008 р.) знайти імена аульців, яких знищували більшовицькі інквізитори. Майже всі вони селяни, позапартійні, малописьменні. Майже всіх їх звинувачували в участі в контрреволюційних організаціях і терористичних намірах. Ось вони зі своїми красивими українськими іменами: Іван Бейгул, Феодосія Білоус, Дмитро Білоус, Григорій Білоус, Полікарп Владчковський, Адам Гжеховський, Пимін Горбоніс, Олексій Дмитренко, Григорій Жорновий, Коробець, Матвій Маляр, Митрофан Мисюра, Павло Орел, Тимофій Плахотник, Юхим Прокопенко, Павло Терещенко, Данило Марченко. Всі вони безневинно постраждали від куль і казематів НКВС, а пізніше були реабілітовані.

Той–бо ж розстріляний у 1937–му Іван Бейгул (керівник драмгуртка при клубі села Аули) належав до давнього козацького роду, чиї предки–запорожці засновували цю слободу. Але вулиці з іменем Бейгула в Аулах не знайдете, бо тут «шанують» комсомольців заваріхіних, які боролися iз «класовим ворогом», тобто з українськими селянами. І кандидати історичних наук Гусаки–плагіатори не допомагають місцевій владі вертати рідні історичні імена, увічнювати їх у краєзнавчих доробках. Бо вони ще й досі живуть у вже не існуючому комсомольсько–більшовицькому світі компартійної демагогії та пройдисвітства.

Михайло СКОРИК