Робочих рук за ґратами бракує

18.09.2010
Робочих рук за ґратами бракує

Робочі будні швейної фабрики.

Адміністрація цієї виправної установи більше схильна називати ввірене їй господарство державною швейною фабрикою, підкреслюючи її казенний статус. А відтак і його надійність та особливе соціальне значення. Жінки, яких нелегка доля закинула за ці заґратовані стіни, мають тут реальний шанс заробити собі трудовий стаж та якусь копійчину для початку життя на волі. І якби не височезний паркан iз колючим дротом та залізні решітки на вікнах, можна було б утішити себе ще й ілюзією про краще завтра або, наприклад, думкою про білу смугу, яка нібито завжди настає по завершенні чорної. Журналістка «УМ» побачила робочі будні засуджених жінок усерединi.

 

Із цеху — до спокус у крамниці

Цех №1 Качанівської колонії справді нагадує швейне підприємство радянської доби — просторе робоче приміщення, гігантські вікна, багато світла. Про такі умови праці наймані швачки харківських кустарних «мануфактур», власники яких нині економлять на всьому, можуть хіба що мріяти. «Відвідайте будь–який приватний цех і подивіться на умови праці, — презентує здобутки заступник начальника колонії з виробництва Ігор Колпащиков. — Ні в кого не знайдете такого освітлення, вентиляції та обладнання. Державних фабрик в Україні фактично не залишилося, а приватне є приватне».

Самі робітниці в цеху щось вправно кроять, ріжуть, строчать. У кожної — чітко визначене місце роботи, місячний план зі стимулом заробити більше і пришита до спецівки смужка iз прізвищем. Остання — мабуть, єдина деталь, яка зовні відрізняє засуджених жінок від колег, що працюють на волі. Влаштувати ж собі розкішне життя на зароблені гроші колоністкам навряд чи вдасться, навіть якщо перевиконати план. Максимум, який можна осилити, — 1500—1600 гривень. Частина цих грошей iде на оплату власного утримання за ґратами, решту можна витратити в місцевому магазині або залишити на зарплатній карточці як накопичувальний вклад.

Але жіночих спокус у тюремній крамниці явно більше, ніж дозволяє електронний «гаманець». Тут тобі й солодощі на різний смак, і кава, і парфуми, і звабливо дорогі колготи. «Скільки вам удається заробити за місяць?» — цікавлюся в невисокої худорлявої жіночки, яка вправно працює ножицями. «Гривень 800. Іноді виходить і тисяча», — відповідає та, не відриваючись від сувою тканини. «Скільки залишається після того, як iз вас вирахують суму на утримання в колонії?» На обличчі швачки з’являється іронічна посмішка, але відповідає досить стримано: «На хліб iз маслом вистачає». «Зекономити і заощадити щось можна?» — «Можна, якщо людина не марнотратна». Після цих слів моя співрозмовниця дала зрозуміти, що наша бесіда завершена, і відмовилася назвати своє ім’я.

Субота — день короткий, неділя — вихідний

А ось Ігор Колпащиков про тонкощі організації виробничого процесу ділиться охоче і навіть iз гордістю. Каже, що на підприємстві, як у старі добрі часи, існує щось на зразок забутого соціалістичного змагання. Передовиків заохочують преміями. Можуть виплатити додаткові гроші, а можуть придбати холодильник чи пральну машину для місця, де переможниці змагання проживають. Ці атрибути звичайного побуту жінки особливо цінують, бо вони, напевно, викликають асоціацію з чимось домашнім, рідним, звичним. Та й холодильник — вельми необхідна річ. Не так давно у вітчизняних колоніях зняли всі обмеження на побачення з рідними та на кількість надісланих iз дому посилок, тому засудженим є що тримати про запас.

Цех №2 Качанівської колонії теж має швейний профіль, але тут жінки виконують менш кваліфіковану роботу. Якщо в першому цеху шиють костюми для різних відомств, то в другому побачити вдалося лише поліпропіленові мішки для цукру та сільськогосподарських добрив. Робота явно простіша, але відповідає соціальним запитам виправного закладу. «Сюди ми підбираємо людей iз набагато ниж­чою кваліфікацією, — каже пан Колпащиков. — Кваліфікаційна комісія дає термін, упродовж якого швачка повинна продемонструвати свої здібності, і лише після цього ми її працевлаштовуємо».

Здібності у засуджених різні. Сюди часто потрапляють дівчата з так званих неблагополучних сімей, які фактично не ходили до школи. Чимало жінок устигли пристраститися на волі до чарки та наркотиків. Кожна п’ята отримала термін за тяжкі злочини. Повернути їх до нормального життя вкрай непросто. Ще важче посадити за парту і змусити навчатися спочатку в школі, а потім у ПТУ, розташованих на території колонії. Але, на відміну від волі, за ґратами бажанням жінок iз цього приводу ніхто не цікавиться. Освіта, профільна спеціалізація і робота — складові процесу ресоціалізації ув’язнених.

До речі, трудовий тиждень у колонії теж чітко розписаний: субота — короткий день, неділя — вихідний.

Красуня Афед

Громадянка одразу двох країн — Азербайджану та Ірану — Афед Алекперова якраз iз тих молодих жінок, які навчалися в ПТУ на швачку з великим задоволенням і здобули освіту заради власних же інтересів. Каже, що нова професія, можливо, знадобиться і на волі, бо знає, як непросто влаштуватися на роботу після тюремного терміну. Хоча шанс є. До колонії статна красуня з великими чорними очима встигла отримати вищу освіту економіста–товарознавця і навіть працювала менеджером в одній iз київських компаній. Така респектабельність і якась глибока внутрішня чарівність одразу викликали бажання почути від молодої жінки історію про несправедливе засудження і продажних слуг Феміди, але дива не сталося. Свідомо організоване групове вбивство, в якому брала участь і Афед, привело її за ґрати на довгі 13 років. Залишилося ще чотири.

На життя не скаржиться, не панікує і досить добре відгукується про умови, які позбавили її свободи: камера, як у звичайному гуртожитку, з телевізором, туалетом і душем, годують добре, платять за роботу терпимо, розважитися є де — бібліотека, волейбол, шаховий турнір. Відсутність мечеті на території зони жінку не пригнічує. За потреби помолилася б і в християнському храмі, який засуджені збудували тут власноруч, але проблеми віри її особливо не турбують. «Я не дотримуюся своїх традицій», — спокійно каже вона, що, певною мірою, руйнує міф про особливу релігійність вихідців зі Сходу. Єдине, що її гнітить, — це сум за батьками, які регулярно провідують її в колонії, та туга за волею. З усім іншим, на думку Афед, миритися можна.

Трудова альтернатива

Швейна фабрика за цими ґратами досить успішна. За словами начальника Качанівської колонії Івана Первушкіна, наразі тут перестали брати замов­лення, бо цехи завантажені до кінця року, а робочих рук, аби осилити додаткові обсяги, явно бракує. Це, окрім повного завантаження цехів, пояснюється і тим, що далеко не кожну людину можна всадити за швейну машинку.

Для тих же засуджених, хто не відкрив у собі швачку, в колонії існують будівельні роботи. Система склалася цілком господарська. Фабрикантки заробляють для установи гроші, обшиваючи виробничі та комунальні підприємства спецівкою, а майстри будівельних робіт освоюють ці кошти, переобладнуючи звичні тюремні камери на житло європейського стандарту. І хоча розпочата кілька років тому програма ще далека від завершення, переобладнані під гуртожиток камери справді тішать погляд: світлі стіни, нові дерев’яні ліжка, білі простирадла, всі необхідні зручності й невелика кількість засуджених в одній кімнаті. Тобто нічого спільного з поширеною уявою про класичні умови утримання у вітчизняних тюрмах.

Більше того, виявляється, що практика цієї колонії хоч певною мірою і зразково–показова, проте не єдина в Україні. За словами голови Центру правових та політичних досліджень «Дума» правозахисника Юрія Чумака, у вітчизняних установах покарань останнім часом змінилася сама філософія роботи із засудженими. Змінилася теза про те, що умови життя за ґратами мають назавжди відбити в людини бажання потрапити туди знову, прийшло розуміння того, що «людина, позбавлена волі, не позбавлена права бути людиною».

Є в Качанівській колонії ще й третя трудова альтернатива. Це коли жінкам за хорошу поведінку дозволяють працювати на волі. У супроводі охорони вони виїжджають на роботу до двох харківських підприємств і живуть ніби в умовах вільного поселення — носять власний одяг, мешкають окремо від інших засуджених і самі готують собі обіди. До того ж, одній із вільних колоністок узагалі дозволили ночувати вдома, а в колонію вона їздить лише на роботу та перекличку.

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>