Леся Коваль: Хотілося б запросити ще й Мадонну

17.09.2010
Леся Коваль: Хотілося б запросити ще й Мадонну

«На жаль, України нема на видавничій карті світу»

— Пані Лесю, що треба львівському Форуму видавців, аби розширити вплив на Європу?

— На жаль, Україна не існує на видавничій мапі світу. Я давно хочу зрозуміти, чому настільки буксує наступ книжок України на Західну Європу: чи це помилка видавців, чи помилка Української держави, її зовнішньої політики. Можливо, ми не надто цікава країна — в літературі є окремі індивідууми, але це не створює ажіотажу навколо українського літературного процесу. Видавці у світі є дуже прагматичними і видають книжки не лише задля того, щоб нести щось хороше в маси, а й для заробляння грошей. Коли, наприклад, в Англії мають на вибір, чи видавати книжки іранців та пакистанців, чи українців, про яких ніхто нічого не говорить, то вибір не на нашу користь. По–перше, там велетенські діаспори, котрі точно будуть купувати книжки своїх земляків. По–друге, ми не яскраві.

— Що творить розкрученого письменника? І хто кому робить промоцію — він країні чи цікавий регіон «тягне» літераторів, як Балкани, наприклад?

— Я думаю, що Андрій Курков просуває Україну. В нього склалося ім’я, його знають, він член багатьох міжнародних організацій. За його рекомендацією починають цікавитися нашими молодими письменникам — запрошують на міжнародні фестивалі з солідним реноме, в Единбург чи Берлін. Є відомими Юрій Андрухович і Оксана Забужко. Але це не міняє загальної картини. Це не створює якогось тренду, потоку книжок, який виникає лише тоді, коли цікавляться самою країною та її процесами. Що відбувається в Україні, цікавим не назвеш.

— Чому, на вашу думку, в нас іде потік макулатури, а якихось нових, популярних у масах письменників, як–то Пелевін у Росії, не з’являється ?

— Я не можу так різко сказати, що це «потік макулатури». Якщо є Марія Матіос, цікава ста тисячам читачів в Україні, адже саме такі її наклади, чи Люко Дашвар, то вже можна казати, що ці книжки люблять.

Щодо менш популярних книжок, то кожне видавництво живе коштом 20 відсотків видань спішних і популярних. Але, за законом Парето, аби вийшло оцих 20 відсотків популярних книжок, треба, щоб вийшли й менш популярні. Від того не втечеш. Авторів треба розкрутити, відтак вони мають стати відомими. І лише частина їх має шанс стати дуже відомими. Треба нарощувати вал видань. Треба вчити і плекати авторів.

— А технологічно це можливо?

— Можливо! Але й самі автори мають вивчати підвалини жанрової письменницької майстерності. А наші письменники зазвичай самі не читають. Вони в більшості не лише не аналізують досвід класиків, а й не читають одне одного. Вони не читають — бо пишуть. А просто сидіти і записувати власні думки можуть дозволити лише генії, котрим Бог диктує їхні твори.

«Бібліотекарі чомусь уникають спілкування з видавцями»

— Можливо, чи не єдиний шанс для України — це не людина з прапором, а людина з книжкою... Пані Лесю, чи можуть письменники змінити світ?

— Письменники можуть змінити світ абсолютно! Вони доносять той компендіум знань, що зосереджений у книжках. Зараз завдяки інтернету ми маємо доступ до всіх вершин світової думки. Зараз можна мати абсолютно всю потрібну інформацію. Можна змінюватися самому і ретранслювати це далі.

— Для успіху вони мають іти на експеримент чи просто сидіти й вичавлювати із себе «геніальність»?

— Мені подобається канадська програма, котра має назву «Одна книжка — одна країна». Певна експертна група вибирає книжку, котра здатна змінити свідомість чи навіть світ. І ця книжка пропонується для обговорення в академічних та інтелектуальних середовищах. І в газетах друкуються матеріали цих обговорень; книжка починає захоплювати дедалі більше умів. Це добрий шлях, аби пропагувати якісну, небанальну літературу. Банальна й сама може себе рекламувати. Для цього теж є дуже хороші методи.

— А кого це стосується з українських авторів?

— Візьмімо Люко Дашвар — це дуже якісна, але попсова література. Але вона зрозуміла і цікава читачам «Клубу сімейного дозвілля». Отакі клуби продають дуже багато книжок, котрі чомусь не продаються у книгарнях. Водночас у цих клубах продаються й інші книжки, наприклад, Іздрика чи Мар’яни Савки. І «клуб» стає ближчим до «високої» літератури, підтягує свого традиційного читача. Це ж чудово!

— Смаки масового читача до літератури відомі. З цим на українському ринку активно працюють і російські видавництва. Чому більшість наших видавців видає те, що їм хочеться, а не те, що захоплювало б аудиторію?

— Болюче питання. Кожен видає те, що вважає за потрібне. Є видавництва, котрі видають те, що люди залюбки купують. Але їх таврують — мовляв, кон’юнктурники, збирають самі вершки, а не видають глибини й підвалини.

Водночас треба розуміти, що є книжки, котрі ніколи не будуть масово купувати. І замовником оцих книжок має бути держава, яка закупить їх для бібліотек. А бібліотеки мають вибирати наповнення.

— Форум у Львові, напевно, є тією територією, де бібліотекарі могли б зустрітися і запропонувати якусь відповідну програму?

— До цьогорічного форуму бібліотекарі усіляко уникали спілкування з видавцями. Я неодноразово пропонувала їм: проведіть вашу щорічну нараду в нас на форумі, познайомтесь із видавцями, із процесами сучасної української літератури. Вони ж слабко знають сучасну літературу. І, не знаючи її, не можуть рекомендувати читачам, котрі також не можуть обрати своїх улюблених сучасних письменників. Натомість бібліотеки активно пропагують російські книжки.

— Хороші книжки?

— «Хорошую Донцову, хорошую Устінову і нє мєнєє хорошую Єкатеріну Вільмонт» (сміється). Найзагадковішим для мене є те, яким чином книжки закордонного видавництва опиняються у бібліотеках.

— Боротьба за український ринок не вщухає?

— І це абсолютно нормальне явище. Бо природа порожнечі не любить.

— Не страшно було б покерувати виходом України із книжкової кризи?

— Не страшно. А що тут страшного? Головне, аби були делеговані якісь права.

— Письменники й літератори на цей форум чемно приїхали, а кого б хотілося запросити не з літературної братії?

— Мадонну. І Гаріка Сукачова.

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • На чужині — не ті люди...

    Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>