Іван Климишин: «Я хочу, щоб діти знали й іншу точку зору щодо походження світу». (Фото автора.)
Професор Іван Климишин серед сучасних дослідників Всесвіту, поза сумнівом, — «зірка» першої наукової величини. У 60–х роках минулого століття він увів у теорію астрофізики показник адіабати газовипромінювання, відомий у науковому світі як «коефіцієнт Климишина». За його підручником астрономії навчаються студенти вітчизняних вишів. Укладена ним «Історія астрономії» — одна з кращих праць цієї тематики від давніх до теперішніх часів. Він — автор дуже точних календарів та карт зоряного неба.
На цьому й зупинимося, бо професор Климишин дуже не любить вихвалянь на свою адресу. Про це знають навіть американці.
Біографічний інститут США тричі — в 1994–му, 1995–му та 2000–му — визнавав його людиною року. Із–за океану українському професорові листовно повідомили: якщо він хоче отримати диплом–підтвердження, то хай надішле 180 доларів. Він відповів їм майже так, як запорожці — турецькому султану, себто ледь не послав до дідька лисого.
Усілякі номінаційні брязкальця всесвітньо відомий учений сприймає з іронією. Щодо них навіть виробив афористичну «протиотруту». Любить повторювати: «Титули придумали раби, а присвоюють їх осли». Автор цих рядків про неї ще не знав, тому, фотографуючи Івана Антоновича вдома біля шафи, туго набитої його друкованими працями, напівжартома зауважив, що в академіка все повинно бути прекрасним. Господар відразу насторожився: «Не називайте мене академіком». — «Чому?» — дивуюся всерйоз, адже офіційно він — дійсний член Академії педагогічних наук України. «Я професор. І цього достатньо. Не колекціоную звань і відзнак, бо вони ні про що не свідчать. Абсолютних мудреців немає. Кожна людина щодня має право п’ять хвилин бути дурнем, але не більше», — вже з посмішкою додає господар.
Коли до його 75–річчя готували подання з наміром нагородити другим орденом, відмовився. «Мені, — сказав, — додаткова цяцька не потрібна. Якби нагородження супроводжувалося грантом на видання підручника — інша річ».
Із Іваном Антоновичем ми не бачилися цілих 15 років. Тож я відразу поцікавився, що значимого за цей час відбулося в його житті?
— Передусім — бороду відпустив, — пан професор без жартів не може. — Трохи ще книжок написав. 12 разів опинявся у стані глибокої непритомності. У 2005–му лікарі констатували ішемічний інсульт. А півтора року тому, як з’ясувалося, я пережив клінічну смерть. Та себе не жалію. Все минуле літо з четвертої ранку до вечора працював над книжками на батьківському хуторі, на межі Волині та Галичини. Там майже ніхто не відволікав від роботи, бо Бог — високо, а ректор — далеко. До кінця серпня відчув повне психічне і фізичне виснаження. Тоді повертаюся до Івано–Франківська.
— Дякували в рідному селі й цього літа? — натякаю на давню розповідь Івана Антоновича про його традиційну духовну практику.
— Аякже. Дякую з одинадцяти років. В останній день квітня 1944–го (це була друга неділя після Великодня) я зайшов до церкви, де мій дядько був дяком. Він зрадів: «Або біжи до мене додому по окуляри, бо я їх там забув, або читай Святе письмо». Я обрав другий варіант. Відтоді часто прислуговував священикові під час Служб Божих. І в солідному професорському віці не оминаю такої нагоди, коли навідуюся в рідні краї.
— Іване Антоновичу, чи то правда, що ви вирахували з точністю до одного дня дату свого прощання з білим світом?
— Це жарт, з якого одне видання зробило сенсацію. У молоді роки я захворів на важку форму туберкульозу і ще тоді вичерпав ліміт медпрепаратів. Тому здався на милість Божу і за порадою лікарів почав оздоровлюватися гірськими мандрівками. Обійшов усі вершини Карпат, крім Дрофи та Близниці. Вісім разів був на Говерлі.
У розмові з однією журналісткою якось зауважив, що чоловіки по батьковій лінії в нашому роду зазвичай доживають до 82–х років, а я випрошу в Господа ще півроку на завершення наукової спадщини. Отже, жартома сказав, що помру не раніше 17 липня 2015–го. В газеті це всерйоз подали як математично обґрунтовану дату моєї смерті. Та, мабуть, Всевишньому ще потрібне моє перебування на цьому світі, бо чим ближче до фінішу, тим більше хочеться зробити.
— Після цьогорічного п’ятого перевидання вашої книжки «Вчені знаходять Бога» інтернет аж «перегрівся» від численних повідомлень про те, що ви знайшли (в інших варіантах — вивели чи почерпнули в невідомого автора) «формулу Бога» або «формулу Творця». Проте самої формули немає. Це щось абстрактне?
— Журналістки (а чомусь із ними найчастіше зводить мене доля) бувають дуже чарівними, та інколи не дуже розуміють суть порушеної проблеми. Я не винайшов ніякої «формули Творця», як це заладили повторювати ЗМІ. Цей термін придумали ваші брати по перу в березні 2008–го після нагородження польського вченого–космолога й теолога Міхала Геллера Темплтонівською премією. Хоча сам лауреат зауважував, що йдеться не про якусь формулу, а про сукупність математичних співвідношень, що віддзеркалюють суть фізичних законів, які описують будову й розвиток Всесвіту та його частин.
Для популярного пояснення цієї проблеми я запропонував формулу, зрозумілу навіть школяреві: W=m\n. Проілюструю простеньким прикладом. Покладіть у миску 5 яблук, 5 слив і 5 груш. Скільки комбінацій можна скласти з цих плодів, аби вони не повторювалися? Ви навіть не уявляєте, яке це неймовірно велике число.
— І що воно доводить?
— Що, як написав у своїй книзі «Всесвіт. Життя. Розум» видатний астрофізик Йосип Шкловський ще в 1962 році, «легше мавпі, сидячи за друкарською машинкою, відтворити 66–й сонет Шекспіра, ніж природі змонтувати лише одну молекулу ДНК». Я був добре знайомий з Йосипом Самуїловичем і на конференції в Тарту читав цю книгу ще в рукописі. Згодом і сам задумався: а справді, скільки часу треба мавпі, аби спонтанно надрукувати той сонет, приміром, у перекладі Дмитра Паламарчука.
Якщо до 33 літер української абетки додати хоча б ще два знаки — кому та інтервал, — то отримаємо m=35. n— це 446 знаків сонета в українському перекладі. Отже, мавпа всі 446 разів може натискати літеру «а», може 445 разів «а» й один раз — «б» і т.д. Із усього розмаїття варіантів, а їх загалом має бути W=m у ступені n, лише один повністю відтворює текст сонета. Помноживши 35 на себе 446 разів, ми отримаємо астрономічну цифру. Якщо мавпа в шаленому темпі вдарятиме по клавіатурі 10 разів за секунду, то їй над відтворенням сонета без перепочинку довелося б працювати кількість років, що дорівнює одиниці з 680 нулями.
За цією формулою, знаючи біологію на рівні шкільної програми, учень може довести, що сліпоглухонімій природі, аби «змонтувати» лише один білок із 20 амінокислот, потрібно «перепробувати» кількість варіантів, що дорівнює одиниці з 300 нулями.
— У книжці «Вчені знаходять Бога» ви цитуєте світових авторитетів із різних галузей науки, зокрема — висловлювання 50 лауреатів Нобелівської премії. Чи є серед відомих учених особистості, які категорично заперечують існування Вищого розуму?
— Так, були і є. Приміром, відомий радянський і російський фізик–теоретик Віталій Гінзбург, лауреат Нобелівської премії (2003 рік), на запитання «Хіба може сучасний вчений бути віруючим?» відповів: «Мені здається, що це — якесь роздвоєння особистості. Я навіть припустити не міг, що серед учених можуть бути віруючі». Такі висновки він зробив на межі ХХ і ХХІ століть. Німецький біолог Ернст Геккель (1834—1919) — фанатичний прихильник Дарвінової теорії еволюції, взагалі вважав, що «Там, де починається містичне вірування, там закінчується справжня наука». Проте за соціологічними дослідженнями, чотири з п’ятьох сучасних американських професорів вважають себе віруючими людьми.
— В українській школі дарвінізм і нині — непохитне вчення. Ваші праці щодо пошуків першооснов буття спрямовані на послаблення його позицій ?
— Не маю жодного наміру «виставляти мавпу» за шкільний поріг. Учням поки що вкладають у голови лише еволюційну теорію, яка твердить, що природа сама створила живі організми, людину зокрема. Я ж хочу, щоб діти знали й іншу точку зору щодо походження світу в цілому і нашої появи на цій Землі. Тобто природа не могла самотужки все це зліпити, бо їй не вистачило б ні часу, ні матеріалу. І це не Климишин сказав. Як влучно зауважив видатний англійський астроном Фред Хойл: «Та не мучилася природа наосліп, бо Надінтелект від початку дав їй програму».
Климишин Іван Антонович
Народився 17 січня 1933 року в селі Кутиска Лановецького району на Тернопіллі.
Професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, доктор фізико–математичних наук.
Автор 75 монографій (враховуючи перевидання) та науково–популярних книг із космічної газодинаміки, історії та теорії календаря, історії астрономії, окремих аспектів релігієзнавства.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
