Михайло Потупейко належить до письменників, чиї імена в уяві пересічного читача пов’язуються з однією книжкою. Над розлогим романом–епопеєю «У лабетах смерті», в якому правдиво відбито події в українському селі 1920–30–х років і який після виходу у світ висувався на Шевченківську премію, він працював тривалий час, бо вважав його голов­ним твором життя. А були ж іще присвячені Коцюбинському літературознавчі дослідження, повісті та оповідання, активна праця в обласній «Просвіті», яку Михайло Миколайович очолював упродовж тривалого часу. Можливо, саме через велику громадську завантаженість він не встиг реалізувати всі замисли — наприклад, створити розлоге художнє полотно про свого земляка, відомого селекціонера Левка Симиренка. А одного разу десь наприкінці дев’яностих, згадуючи юні літа, він задумливо мовив: «Ще хочу написати про хлопців, з якими разом потрапив у гестапо...».

Збіг рік, другий, третій, обіцяна публікація не з’являлась, а Михайло Миколайович дедалі частіше скаржився на пам’ять. Навесні 2005 року, збираючись провідати його вдома, я на всяк випадок захопив диктофон. Ніби якесь передчуття підказувало, що слід поспішати. Розмова звелась переважно до спогадів про те, як по дитинству і юності майбутнього письменника прокотились буремні двадцяті, тридцяті і сорокові. Нині у вересні виповнюється три роки, як Михайла Миколайовича не стало, але його розповідь, яка в деталях відтворює перипетії долі, залишилась на касеті. А ще у фотокопії — чернетка короткої автобіографії.