Поклик рідного гнізда

13.08.2010
Поклик рідного гнізда

Сергій Тхор зі своїми вихованцями. (Фото автора.)

Це відбувається щонеділі відразу після світанку. У точно визначених місцях країни в точний час люди відкривають спеціальні вольєри, встановлені на автопричепах, і в повітря здіймаються величезні пташині зграї. Такий мальовничий вигляд має старт чергових змагань iз голубино–поштового спорту. Птахи недовго кружляють у небі, прив’язуючись до місцевості, а потім, «зловивши азимут», вибирають маршрути до своїх домівок і щезають удалині.

 

Живі компаси

Є така особливість у голубів: куди б їх не завезли, завжди повертатися до рідного гнізда, безпомилково знайшовши правильну дорогу. Довгий час люди не могли збагнути, як же птахи орієнтуються в просторі, висловлювали різні припущення. І тільки зовсім недавно вчені розгадали таємницю. З’ясувалося, що в мозку голубів є компас: у спеціальних клітинах присутні мікроскопічні кристалики солей заліза, що реагують на магнітне поле Землі так само, як магнітна стрілка. А от фініш виглядає не зовсім ефектно: просто виникає з небесної синяви голуб і сідає на голуб’ятник. Ось цей момент треба не прогавити. Спортсмен–голубівник повинен засікти час, зняти з лапки гумове кільце з номером і зателефонувати в суддівську комісію: голуб iз таким–то номером сів. Слід додати, що сучасні інформаційні технології приходять і сюди: в кільце на лапці вмонтовують мікрочіп, тому при посадці комп’ютерна система автоматично фіксує точний час прильоту і передає суддям.

Однак переможець нікому не відомий до того часу, поки журі його не назве. Як–не–як, випущені в одній точці птахи летять кожен до свого дому і пролітають різні відстані, набираючи швидкість від 70 до 100 кілометрів за годину. Звичайно, польотний час у всіх теж різний, тому далі все залежить від суддів, які розраховують швидкість кожного повітряного марафонця і кількість набраних ним балів. Як і в кожному виді спорту, тут теж є свої лідери.

З неофітів — у чемпіони

Сергія Тхора з повним правом можна назвати словом «хазяїн». Коли я добрався до його садиби на віддаленій вуличці в селі Малі Крушлинці під Вінницею, він розпочав знайомство з вибачення: зачекайте хвилин двадцять, мушу свиней нагодувати. А пізніше з гордістю представляв хазяйство: двадцятеро свиней, три корови, кінь, по чотири десятки курей та качок, а на додачу ще кілька здоровенних середньоазіатських вівчарок. Щоправда, назвати голуб’ятник «підрозділом» домашнього господарства Сергій Васильович відмовляється, бо це — за покликом серця.

Птахів любив з дитинства, особливо припали до душі голуби. Не раз хлопчаком ловив їх на горищі сільського клубу, приносив додому, але варто було випустити — і птахи тікали. До дитячого захоплення повернувся вісім років тому під впливом друга, який теж зайнявся голубівництвом. Тоді й зрозумів, що потрібно зробити, аби птахи не тікали: вони мають на його голуб’ятнику вилупитися з яєць та вирости, і тоді це місце стане їхнім домом, до якого завжди вертатимуться.

Мабуть, любов до птахів, розуміння їхніх душ і дозволила Сергію Тхору швидко осягнути ті секрети розведення, які дуже скоро принесли результат, причому такий, від якого охнули голубівники зі стажем.

Він з усмішкою розповідає, як у 2003 році вперше спробував узяти участь у змаганнях. Як і годиться, підготував птахів, їх відвезли на місце випуску, а потім три дні чекав, поки вони повернуться. Врешті перший пернатий спортсмен опустився на голуб’ятник, і щасливий власник кинувся телефонувати до суддівської комісії. У відповідь над чоловіком доброзичливо покепкували: мовляв, щось ви пізно прокинулися, конкурс закрився ще позавчора! За правилами, змагання припиняються тоді, коли сіли 25 відсотків випущених голубів, а вони долають величезні відстані всього за кілька годин. Можуть сісти хіба що для того, аби напитись, і відразу — далі в дорогу.

Невдача тільки додала азарту. Сергій Васильович вивів нове потомство птахів, старанно підготував їх до змагань. А дресирування поштових голубів — своєрідне мистецтво, коли птахів навчають орієнтуватись на місцевості, відвозячи і випускаючи їх щораз далі від дому. Багато залежить також від уміння правильно підібрати раціон харчування. І коли настав сезон 2004 року, на змаганнях обласної Федерації спортивно–поштових голубів Сергій Тхор упевнено посів перше місце, потіснивши авторитетних метрів.

Спершу його не сприйняли всерйоз, списавши на випадковість. Мовляв, новачкам щастить... У наступному сезоні його голуби були другими, а в 2006–му та в 2009–му — знов перемогли. Та й у менш вдалі роки голуби пана Сергія завжди потрапляли до першої трійки.

«Птахи не повинні сидіти в тюрмі»

Ми піднімаємось на голуб’ятник, і птахи, завваживши незнайомця, стривожено туркочуть, а голубки, що висиджують у гніздах пташенят, злякано повертають голови. Правда, до рук господаря йдуть без страху.

Інстинктивний потяг, який завжди приводить птахів до рідного гнізда, має і зворотний бік, не надто приємний для голубівників. Вони нерідко обмінюються голубами, купують їх у колег в інших регіонах. І ось тоді птахів поміщають у клітки й не випускають, чекаючи, щоб вони дали потомство. Варто не догледіти і дозволити пернатому вирватись на волю, як він зробить кілька кругів у повітрі й відразу візьме курс на свою першу домівку. Оскільки ціна однієї особини зазвичай коливається від 100 гривень до 100 доларів (залежно від породи), втрати бувають відчутними. Повертати голубів назад не прийнято — така вже склалась у співтоваристві традиція, яку можна вважати своєрідним покаранням за неуважність до підопічних.

«Я не можу тримати птахів у клітці — вони не повинні сидіти в тюрмі!» — Сергій Васильович показує невеликі вольєри, і майже всі вони — відкриті. Щойно він привозить нових породистих голубів та отримує від них молодняк, як незагайно відпускає на волю — хай повертаються до гнізд.

Допінг без контролю

Сергій Тхор — неодмінний учасник щорічної вересневої голубиної виставки у Києві, його вихованці присутні у каталогах кращих поштових голубів, що видаються національною федерацією цього виду спорту.

«А от у цьому сезоні, мабуть, у мене жодного призового місця не буде...» Причина, як з’ясувалось, проста: до голубино–поштових змагань докотилась та хвиля негативу, з яким багато років борються у великому спорті. Нечисті на руку голубівники спробували перед льотом дати птахам штучні стимулятори, і результат не забарився — їхні вихованці почали приходити першими.

«Я теж міг би дати голубам допінг, але який у тому інтерес? Цікаво, якщо ти виграєш чесно», — в голосі мого співрозмовника проступає відверте роздратування від нечесних методів боротьби, але більше — від того, що використання допінгу занадто виснажує пташиний організм, тому після змагань його треба відновлювати посиленим харчуванням із вітамінами. Такий підхід не узгоджується з любов’ю до тварин, яких розглядають всього лиш як інструмент у боротьбі амбіцій.

Звичайно, логічно було б добиватись запровадження допінг–контролю для голубів, але такі дослідження — занадто дорога річ для цього виду спорту. Учасники і так проводять змагання, самі збирають гроші на кожен виїзд для випуску голубів (а льоти відбуваються щотижня). Відстані бувають різні, іноді вивозять за кількасот кілометрів (наприклад, точки випуску є в Олександрії, Дніпропетровську), і треба покривати затрати...

Зараз у Тхора є два юні послідовники — хлопці–школярі з сусіднього села Гавришівка. Приходять допомагати на голуб’ятнику, пробують самі вирощувати птахів, а у вересні збираються із Сергієм Васильовичем на виставку голубів до столиці. Але, крім голубівничих премудростей, навчаються у нього дечому важливішому — любові до братів наших менших.

  • Чоловiк i лялька

    У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>

  • Вiдчуй себе лицарем

    Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>

  • На даху Львова

    Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>

  • Карету подано!

    Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях. >>

  • У музеї сміються — аж за животи беруться

    Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>

  • «Легенди» на колесах

    Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>