Ніна Логвінова: Оце були актори! Зараз таких немає

Переїхавши у 1926 році з Києва до столичного Харкова зі своїм «Березолем», Лесь Курбас особисто собі підписав смертельний вирок. Але після гучного арешту режисера в 1933 році його театр працював і далі, ставши на деякий час одним із найкращих у радянській Україні. Квитки на його вистави розкуповували за місяць, оскільки городяни приходили сім’ями на один і той самий спектакль по кілька разів. Серед палких прихильників «Березолю» була і Ніна Романівна Логвінова — професор кафедри мистецтвознавства Харківського державного університету мистецтв імені І. П. Котляревського, яку творчо–педагогічна доля звела з багатьма курбасівськими театральними зірками. Вона люб’язно погодилася пригадати кілька епізодів із життя легендарної трупи, ностальгія за якою в харківських театральних колах, здається, вже стала спадковою.

Сердюк–старший вивчав французькі манери у Ленінграді

— Ніно Романівно, разом із Лесем Курбасом до Харкова приїхала ціла плеяда видатних українських акторів. Бачити їхню гру у перших виставах ви не могли з цілком зрозумілих причин. А ось період, коли «Березіль» уже став українським драматичним Театром імені Т. Г. Шевченка, але ще мав в основі трупи багатьох «березолівців», ви пам’ятаєте добре. Невже і справді квитки на їхні спектаклі вважалися гострим дефіцитом, а актори після кожної вистави покидали сцену, йдучи килимом із живих квітів?

— Чистісінька правда. Саме так і було. Особливо відзначила б трьох акторів: Валентину Чистякову — дружину Курбаса, Леся Сердюка–старшого та Івана Мар’яненка. Оце були актори! Зараз таких немає. Як вони грали у «Євгенії Гранде» Бальзака! Цю виставу поставив Мар’ян Крушельницький (спочатку був актором «Березоля», а після арешту Курбаса — худруком і голов­ним режисером. — Авт.). На цю виставу справді треба було купувати квитки за місяць. Особисто я дивилася її незліченну кількість разів — і до війни, і після повернення театру з евакуації.

До речі, перед початком репетицій цієї вистави з Лесем Сердюком відбулася цікава історія — йому дали роль Шарля. Пригадуючи той випадок, народні артисти навіть зараз починають сміятися. Сердюк — природжений романтичний герой. Коли він грав Богуна у «Богдані Хмельницькому» та інші героїчні ролі — це було блискуче! Але ж Шарль — парижанин, світський молодий чоловік, розпещений жіночою увагою. Дати Сердюку таку роль — усе одно що на мене сьогодні одягнути скафандр і відправити у космос. Усі були приголомшені. Але, виявляється, Крушельницький зумів розгледіти те, чого не бачили інші — тонку вразливу душу актора. І що робить режисер? Він відправляє його на кілька місяців у Ленінград до правнучки декабриста Волконського — Зінаїди Волконської, яка читала світські манери у театральному інституті. Коли Сердюк повернувся, увесь Харків стояв на вухах! Містом пішла легенда — Сердюк у театрі одній актрисі поцілував руку. Цього не могло бути в принципі! Що з ним сталося?

— А чому, власне, не могло?

— Ну як чому? Актори, які працювали з Курбасом і яких я знала, — Сердюк, Антонович, Покотило, Федорцев, — були справді великими акторами! Але ви б чули, як вони розмовляли і як рухалися. Це просто жах! Чому? А тому, що Курбас відмовився від декорацій у театрі. Він оголив задню кам’яну стіну і створив ілюзію заводу. Промислові п’єси німецьких авторів були його улюбленою темою. Актори ставали у певні пози і пластично зображали машини, різні технічні споруди і навіть вибух газу. Тобто Курбас, з одного боку, вчив їх багато чому — пластиці, свободі руху, вважаючи, що тіло може бути не менш виразним, ніж слово. Але не вчив говорити. А тому, коли вони щось казали, їхня мова була така ж незграбна, як рухи машин. Тому призначення Сердюка на роль витонченого парижанина і світського лева Шарля викликав саме таку реакцію в театральних колах. До речі, Валентина Чистякова, яка народилася у сім’ї актора Большого театру і дитинство та юність провела в Москві, не погоджувалася, коли її називали актрисою курбасівської школи. Правда, не погоджувалася дуже делікатно.

— Ну і як, Лесь Сердюк справився з французькими манерами?

— Справився бездоганно. У цій виставі зійшлося неперевершене тріо — Валентина Чистякова, Іван Мар’яненко та Лесь Сердюк. «Євгенія Гранде» мала шалений успіх в усіх містах, де йшла. Знаєте, що писала про Мар’яненка московська преса? Писала, що він зіграв татуся Гранде краще, ніж його описав Бальзак. Уявляєте? Мар’яненко взагалі був напрочуд світлою людиною. Починав молодим хлопцем у театрі українських корифеїв (був племінником Марка Кропивницького, працював із Садовським та Саксаганським. — Авт.). Він сам розповідав, як до нестями закохався в Марію Заньковецьку і як їй не давав життя через свої почуття. Усе це залишає певний відбиток у серці. От якби можна було уявити душу з точки зору новозавітного еталона, — так це Іван Мар’яненко. У нього не було ні друзів, ні ворогів. Ні тих, кого він гудив, ні тих, кого боготворив. Для нього усі були друзями. Доброта — його натура. Складалося таке враження, що він прозорий.

«Це була Ванда Адольфівна — мати Курбаса. Уявляєте, я її бачила!»

— Ніно Романівно, не раз доводилося чути, що ви бували в гостях у Валентини Чистякової та Ванди Курбас, які й після арешту Леся Курбаса і далі жили разом. Якими вам запам’яталися ці дві великі жінки з однаково трагічними долями?

— Якось Валентина Миколаївна зайшла до Будинку піонерів подивитися на гру нашого піонерського театру. А після репетиції підійшла чомусь саме до мене і каже: «Дівчатка, приходьте в гості. Я покажу вам багато цікавих фотографій». Боже мій, запросила сама Чистякова, яку я просто обожнювала! Хіба я могла сказати «ні»?

Актриса жила в будинку «Слово» (саме там мешкали діячі культури столичного Харкова, звідки й почався їхній шлях на Голгофу. — Авт.). Навіть зараз пам’ятаю номер її квартири — 243. Знаєте, що мене вразило найбільше, коли ми з подружкою переступили поріг? Бідність. Тоді всі люди, за невеликим винятком, достатком похвалитися не могли. Лише одиниці мали все. А вона жила, я б навіть сказала, убого. Народна артистка! Пам’ятаю солдатське ліжко залізне, накрите шинельною ковдрою. Стіл стояв. Жодних прикрас. Нічого. Але стіни від стелі до підлоги заставлені книгами. Книги, книги, книги...

Нас запросили до столу. І раптом виходить бабуся — старенька–старенька. Сиве пряме волосся і худесенька–худесенька. Подивилася на нас, усміхнулася і каже: «Дівчатка, ви хочете чаю?». Звичайно ж хочемо. Це була Ванда Адольфівна — мати Курбаса. Уявляєте, я її бачила! Вона приготувала нам чай, але перш, ніж його подати, принесла вазу, наповнену варенням. А я така невихована була, така неделікатна. Взяла ложечку і почала лопати те варення. Спустошила все.

Коли Ванда Адольфівна прийшла з чаєм, то побачила порожню вазу і запитує: «А де ж варення?». Подружка показала на мене й каже: «Це вона з’їла». Тоді Ванда Адольфівна принесла ще, але вже в окремому посуді. Коли ми допили чай, Валентина Миколаївна знову звернулася чомусь до мене. «Ніно, а ти читала або чула про такого французького письменника, як Бальзак?». «Ні, не чула і не читала», — відповідаю. «А ось ми зараз готуємо «Євгенію Гранде» — це його роман. Крушельницький ставить. Почитай. Але спочатку візьми ось цю книгу». То була «Шагренева шкіра». Так відбулося моє знайомство з Бальзаком. Пізніше я написала театрознавчу роботу по «Євгенії Гранде» Театру Шевченка. Якби у мене була можливість розповісти про деталі того спектаклю, ви б зрозуміли, наскільки геніально його було поставлено і зіграно.

Валентина Миколаївна була неймовірно чарівною і жіночною. Ці її якості виховували студентів краще, аніж будь–яка вишукана теорія.

«Ви коли–небудь бачили у людини абсолютно білі від люті очі?»

— Вихід на одну сцену з такими метрами для студентів напевно теж був хорошою школою?

— Безумовно. І перш за все школою самозреченого служіння сцені. Пам’ятаю такий випадок. У Театрі Шевченка вирішили ставити «Загибель ескадри». Лесь Сердюк мав грати Гайдая, а на роль Оксани автор п’єси Корнійчук чомусь почав вимагати тільки молоду дівчину. Усі вмовляння на кшталт — з бунтівливими анархістами може справитися тільки досвідчений комісар, — не мали успіху. Довелося взяти на роль студентку третього курсу Світлану Чибіс. І ось іде вистава. Гайдай–Сердюк спускається великими сходами до камбуза, де зібралися бунтівники, проголошує свою промову, а далі за сценарієм — вихід Оксани. Кинулись, а Світлана кудись зникла. Зала переповнена глядачами! Сердюк починає тягти паузу з останніх сил, а помічник режисера біжить з усіх ніг на пошук зниклої акторки. Та знайшлася на прохідній, куди спустилася подзвонити подружці. Помреж схопив її за комір, потяг на сцену, поставив на верхівці сходів, де вона, власне, і зустрілася поглядом із Сердюком. Пістолет затремтів у неї в руках. «Ви коли–небудь бачили у людини абсолютно білі від люті очі? — поділилася вона зі мною своїми спогадами. — А я бачила. У Сердюка. У нього було обличчя звіра. І я тоді одразу збагнула — мені настав кінець».

Зрозумівши стан акторки, помреж штовхнув її у спину, і вона клубком полетіла вниз. Проговоривши свій монолог, Світлана відійшла в бік, не в силі стримати сльози. Аж раптом біля неї з’явився Сердюк. «Ну добре, Свєто, — сказав абсолютно спокійно. — У театрі всіляко буває. Нічого». Він обійняв її за плечі, повів до анархістів, став поруч і вийняв револьвер. Якщо її зачеплять, він вистрелить. Так ось що цікаво. Пізніше Корнійчук сказав: «Коли я дізнався про цю історію, я ввів у п’єсу історію кохання Гайдая та Оксани».

— Ніно Романівно, слухаючи вас, у мене увесь час крутиться у голові одне запитання: як ви думаєте, чи не шкодували ці великі актори про те, що, приїхавши до столичного Харкова, опинилися згодом у провінції, де й провели свої найкращі творчі роки. Можливо, у Києві чи Москві вони б досягли більшого. Власне, той же Мар’ян Крушельницький згодом переїхав до Києва і мав блискучу режисерську кар’єру.

— Ні, не думаю, що шкодували. Актор — це особлива професія. Головне — грати! Для нього важливо, аби він виходив на сцену в переповненій залі. Усе це вони мали сповна. Любов харківських глядачів була справді безмежною. А потім фактично всі вони реалізували себе і як талановиті педагоги. Той же Лесь Сердюк викладав у нас в інституті до 97 років. Про нього можна говорити нескінченно довго. То була ціла епоха...