Рибний день на безриб’ї

10.07.2010
Рибний день на безриб’ї

Закидають рибалки вудки, та чи спіймають щось? (Фото з сайту fishing.kh.ua.)

Волинянам могли б по–доброму позаздрити мешканці інших регіонів України. Край лісів та озер, як співається у пісні, володіє багатющими водними ресурсами: на території області 132 річки, 265 озер, 12 водосховищ, 617 ставків. Із них 567 водних об’єктів передано в користування орендарям та іншим користувачам. Отож на столі пересічного волинянина місцева риба мала б не переводитися. Насправді ситуація в рибному господарстві краю далека від ідилії. Достатньо поцікавитися, якою рибою торгують на луцьких ринках. Куди ж «пливе» волинська риба і чи є вона взагалі?

 

Державні програми в тарілку не покладеш

Якщо довіряти офіційним паперам, то, згідно з десятирічною Програмою розвитку рибного господарства Волині, прийнятою у 2001 році, прогнозований вилов риби щороку мав складати 738 тонн із ставків та 1330 тонн із озер та річок. Це практично той самий показник, що був у 1990 році. На 2010 рік загальнодержавної програми розвитку рибного господарства України Волинь отримала від Мінприроди лімітів на вилов риби з водойм загальнодержавного значення на... 3,1 тонни (крім озер Шацького національного парку). Для порівняння: з волинських озер до 1990 року лише за документами виловлювали 160 тонн риби. Невже риби немає в озерах та річках зовсім?

— У будь–якому луцькому барі чи ресторані риба є: сушена, в’ялена, свіжа, раки до пива теж не переводяться, — каже голова асоціації орендарів водних об’єктів «Волинська риба» Володимир Граковський. — Звідки вони, думаєте? З місцевих річок та озер. Професійне браконьєрство процвітає. На базарчиках у заповідній зоні вугрів, раків, іншої риби ніколи не бракувало. Вугра ловлять під маркою так званого меліоративного відлову для покращення структури водойм. Для цього по дозвіл не треба їхати до Києва, все робиться на місцях, бо Мінприроди дає дозвіл лише на промисловий відлов. До речі, на шацьких ринках тепер можна вже побачити вугра з Прибалтики, а не місцевого. Прибалтійський вугор короткий і товстий, а світязький — тонкий і довгий,схожий на змію. Волинський вугор залишився тільки той, що був у природі, 20 років ніхто малька не завозив і відновленням не займався. Браконьєри ставлять ятери навіть у місцях нерестовищ. Затока Лука на Світязі, куди риба заходить на нерест, перегороджується ятерами у кілька рядів, і туди потрапляє все живе. Проте не пам’ятаю, щоб рибохорона розкрутила хоч одну гучну справу проти професійних браконьєрів. Охорона рибних ресурсів — це не лише погоня за сільськими дядьками. Не заборониш людині, яка живе біля озера, рибалити. Ловити треба тих, хто робить на цій справі бізнес. А такі «рибалки» зазвичай залишаються поза кадром.

Ловимо, а запаси не відтворюємо

Тим часом фахівці Інституту зоології НАН України оприлюднили тривожну інформацію: крім червонокнижних осетрових риб, в Україні за останні 20 років у наших водоймах катастрофічно зменшилися запаси й промислових видів риб. Зокрема ляща — на 20 відсотків, судака — на 10. Ця тенденція не оминула й Волинь.

— Не можна сказати, що риби на Волині вже немає, — продовжує Володимир Граковський. — Непокоїть інше: ніхто не займається її відтворенням. І не лише на Волині. У державній програмі розвитку рибного господарства на 2006—2010 роки на відтворення та збереження живих водних ресурсів було закладено в бюджеті 208,3 мільйона гривень. Куди і на що вони пішли — не відомо. Тільки у 2010–му в природні водойми та водосховища за рахунок бюджету повинно було вселено 140 мільйонів штук рибопосадкового матеріалу. На Волині не чув і не знаю, щоб хоча в одне озеро запускали малька. Хіба що на Любешівщині, де з ініціативи народного депутата Адама Мартинюка на його батьківщині в озеро Рогізне було вселено 100 екземплярів білого амура по 5 кілограмів кожен. Але то було давно. Більше прикладів не знаю.

Начальник відділу використання і відтворення живих водних ресурсів «Волиньдержрибохорони» Степан Бакай теж не володіє такою інформацією:

— Якщо сказати відверто, то не було зарибнене жодне озеро. Принаймні згідно з чинним законодавством. Колись в області було три рибопосадкові станції: дві колгоспні та ще одна, в Шацьку, вирощувала рибопосадковий матеріал для зариблення саме озер. Тепер вона приватизована і розведенням малька не займається.

Коли так, то виходить, що за ці десять років зарибненням природних водойм як таких ніхто не займався? І не лише за десять, а за всі роки української незалежності. Рибу винищуємо безжально, а запаси її не відтворюємо.

— А може, орендарі самовільно запускали рибу у свої водойми?

— Можливо. На кількох озерах орендарі щось робили, але то без нас. На ставках зарибнення проводилося і проводиться. Але ми не знаємо, що там запускається, яку рибу вирощують, скільки. Бо все це робиться орендарями самотужки й хаотично. Контролю вони не хочуть, отож не знаємо, скільки там риби вирощується, де і як вона продається. Бо це податки, бо це контроль. Скільки риби ловиться сьогодні на Волині — вам цього ніхто не скаже.

На ставковому фронті — без перемін

А сьогодні орендарі ставків, не отримуючи від держави жодної копійки підтримки, взявшись вирощувати рибу, безуспішно намагаються виплутатися з сітей, якими обплутали їх різні контролюючі органи. Понад десять років ця ситуація породжує постійні конфлікти, однак держава не намагається виписати чіткі закони, щоб покласти край тривалому протистоянню між господарниками, які вкладають кошти у вирощування товарної риби, і тими, хто хоче їх «патронувати», щоб не втратити ласий шмат з–під свого носа.

— Чому такий контроль рибоохорона хоче встановити саме над орендарями ставків, а не озер, що є водоймами державного значення? Здогадатися не важко. Ставки орендують здебільшого селяни, люди не вельми впливові й не дуже обізнані із законами. Ними керувати й зробити на них показники простіше. Користуючись юридичними лазівками, органи рибохорони змушують орендарів штучно створених ставків виготовляти (зрозуміло, що не безкоштовно) режими, що діють для спеціальних товарних рибних господарств (СТРГ). Хоча немає на сьогодні закону України чи постанови уряду, які б зобов’язували орендаря ставка в обов’язковому порядку запроваджувати режим СТРГ згідно з відомчою інструкцією Держрибгоспу! Коли ж орендар відмовляється це робити, його штрафують, а потім можуть позбавити права оренди. У такий спосіб проводиться перерозподіл водних об’єктів, — вважає Граковський. — Хто не хоче загризатися, той погоджується виготовити режим, не розуміючи, що тим самим втрачає повне право на самостійне господарювання. Людина позбавляється права на самостійний облов ставка з метою реалізації вирощеної риби, на скид води з метою облову водойми без дозволу на спеціальне використання водних живих ресурсів згідно з лімітом Мінприроди. Хоча в законі чорним по білому написано, що ці дозволи повинні мати орендарі водойм, які належать державі, тобто коли водні ресурси вилучають з природного середовища. Та ніхто не зважає на це.

На Волині понад 60 озер узято в оренду. Це водойми державного значення, але їхні орендарі не беруть дозволів на використання водних живих ресурсів, бо це дуже клопітна та марудна справа. Простіше ловити потроху рибку для власних потреб і залежати від місцевих рибінспекторів, ніж займатися промисловим відловом і бути залежним від київських чиновників. Принаймні дешевше. Зате орендарів ставків намагаються взяти під повний і тотальний контроль, змушуючи робити те, чого вони не зобов’язані робити. Самі розумієте, хто може взяти в оренду озеро, а хто ставки. З ким простіше воювати. Ми вже підготували матеріали для направлення в Конституційний Суд на неконституційні дії державних контролюючих служб із приводу незаконного втручання у товарне рибництво на штучно створених ставках. Листа направили в адміністрацію Президента України. Повинен же хтось покласти край цьому беззаконню.

А поки що орендарям доводиться або підкоритися сумнівним вимогам рибоохорони, або платити штрафи, або судитися, що і робить багато хто з них. Ті ж, хто втомився воювати, зрозуміли, що дешевше буде примиритися. Чиновники — теж люди, люблять і раків з рибою поїсти, і в сауні попаритися...

Тим часом Державний комітет рибного господарства планує розробити ще одну програму розвитку рибної галузі на наступні десять років. Але й вона може залишитися просто папірцем. Що–що, а красиві програми для окозамилювання ми вміємо складати...

 

ДО РЕЧІ

Риби їмо ще менше

За розрахунками Української аграрної конфедерації, в Україні середньорічне споживання риби на душу населення скоротилося з 17,5 кг у 2008 році до 14,9 кг у 2009–му. При цьому міжнародні медичні норми вказують: цей показник повинен складати 20 кг. Приміром, у деяких європейських країнах рівень споживання риби становить від 24 до 35 кг на душу населення. Особливо високий показник споживання риби (65 кг) зафіксований у Японії. У Китаї за останні 15 років цей показник зріс у 2,5 раза — з 11 до 27 кг на людину на рік.