Не укладав угод з власною совістю. Ренесансна чистота художника-шістдесятника Георгія Якутовича
Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». >>
Ада Роговцева та Дмитро Лаленков у виставі «Вася повинен подзвонити». (Фото Євгена ЧЕКАЛІНА.)
Що є смерть? Кома, трикрапка, знак питання?.. Що завгодно, але тільки не крапка. Коли втрачаєш близьку людину, відповідь на це запитання вимальовується саме така. Бо зв’язок між «до» і «після» — він не зникає. По смерті чоловіка, Костя Степанкова, актриса Ада Роговцева наче ще міцніше зблизилася з ним — це відчувалося в її інтерв’ю, у спогадах й у сприйнятті сучасності. А тому поява в репертуарі Театру драми і комедії на Лівому березі вистави «Вася повинен подзвонити», головну роль в якій зіграла Ада Миколаївна, була досить логічною. Як і «Рожевий міст», попередній спектакль за участю актриси у цьому театрі, «Васю...» поставила донька Роговцевої — Катерина Степанкова. Автор п’єси «Прогулянка в Лю–Бльо», за мотивами якої з’явилася вистава, російська письменниця Катя Рубіна.
Така історія могла трапитися будь–де — мабуть, саме це мала на увазі Рубіна, визначаючись з іменами героїв п’єси. Тут вам і Рута, і Рената, і Альберт, і Ліля, і Хербст Фогель, і Люля... Катерина Степанкова, продовжуючи задум своєї тезки, наче підкреслює, що й емоційна Україна має всі підстави претендувати на місце дії. Музичний супровід спектаклю довірили «Піккардійській терції», а одяг героїв — кому більше, а кому дуже делікатно — прикрасили елементами української вишивки (художник — Ірина Горшкова). Декорації (художник–постановник — Тарас Ткаченко) універсальні, без жодного географічного натяку — конструкція з величезних олівців, стіл–трансформер, який нагадує човен, гойдалки... Тому глядачі могли сміливо домислювати собі, що Рута (Ада Роговцева) — власниця приватного пансіону десь у Моршині, яка має свій контингент відпочивальників. Незважаючи на персональних «тарганів у голові», якими може похвалитися кожен Рутин постоялець, жінка приймає своїх гостей такими, як вони є, і прагне оточити комфортом і розумінням. Власне, вона й сама має одну, так би мовити, дивакуватість — Рута розмовляє по телефону зі своїм покійним чоловіком Васею. Чекає цих дзвінків, обговорює з покійним свої проблеми, радиться... І всі ставилися до цієї Рутиної особливості дуже поблажливо, дотримуючись позиції, що чому б цій милій жінці не мати таку забаганку, якщо їй цього дуже хочеться. Аж поки одного разу після грандіозного скандалу, коли безгрішність світлого образу Васі була зруйнована вщент, Альберт (Михайло Кукуюк) не перерізав шнур того самого телефону. Світ для Рути помер — з легкої, привітної жінки в світлих шатах вона перетворюється на черницю з кам’яним обличчям, байдужою до всього, що відбувається навколо. Для того, щоб повернути колишню Руту, мешканці пансіонату робили все і навіть більше — і їм вдалося неможливе...
Текст цієї історії рясніє жартами на кшталт: «Це літо дуже сухе. — Ага, а минуле було «ігристим», а позаминуле — «напівсолодким». Але тут точно є чим поживитися як глядачам, любителям читати між рядків, так і акторам, які можуть це зіграти. Так Неоніла Білецька у ролі Ренати балансує на межі трагедії і фарсу, зриваючи аплодисменти чи не кожною своєю реплікою (хіт від Білецької — її монолог про поколоті шипшиною руки). Дмитро Лаленков наділяє свого Хербста Фогеля здоровою відстороненістю від світу цього, що так властиво науковцям, крізь яку в потрібний момент зворушливо пробивається сентиментальність хлопчака, здатного закохатися в непристосовану до життя художницю Лілю (Тетяна Круликовська). Душевні терзання героїв у першій дії були більш логічними, звучали переконливіше, ніж у другій. Після антракту вони подеколи виглядали дещо розгубленими — спектакль втратив задану на початку структурованість і нагадував розхристаного пана, який потрапив у ситуацію, коли всі ґудзики мають бути застібнутими. Від деяких сцен — Люля (Ксенія Ніколаєва) та Альберт на заводі з переробки сміття, їхнє купання в озері — можна було б взагалі відмовитися. Вистава б тоді зазвучала динамічніше.
Якщо «Рожевий міст» з’явився до ювілею Ади Роговцевої, то «Вася...» дозволив актрисі говорити про речі, важливі як для її героїні, так і для самої актриси. Говорити проникливо, відкриваючись перед глядачами рівно настільки, наскільки це потрібно. Найінтимніше і Рута, і Ада Миколаївна залишили при собі...
Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». >>
У Києві наприкінці травня Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки представив прем’єру вистави «1111. Театр Лесі та Курбаса»» у постановці Андріюса Дарели — сценічного осмислення історії українського мистецького покоління 1920–1930-х років. >>
Уперше почув ім’я критика Ігоря Котика п’ятнадцять років тому – воно опинилося в центрі скандалу, вчиненого «літературними патріотами». >>
У Києві, у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, триває виставка, присвячена 280-й річниці від дня народження іспанського художника Франсіско Гої, яка складається з серії гравюр «Диспаратес» (Los Disparates). >>
У нашій країні дедалі більше уваги приділяють створенню безбар’єрного середовища. >>
Книжка Володимира та Сергія Кампо «Юрій Бадзьо: Філософія антиімперського/антифашистського спротиву України» (Ужгород: Карпати, 2024) фігурувала у тогорічному рейтингу всередині номінаційного списку рубрики «політологія/соціологія/культурологія». >>