«Діти помирали, як мухи...»

11.06.2010
«Діти помирали, як мухи...»

Людмила Дяченко (в центрі) серед ветеранів Солом’янського району. (Фото з архіву Людмили Дяченко.)

...В одному великому красивому місті жила–була дівчинка на ім’я Людмилка. Великий багатоповерховий будинок, однокімнатна квартира, великий портрет тата з мамою над її маленьким дитячим ліжечком із лози. Вона назавжди запам’ятала їхні обличчя — як день і ніч — білявий батько, темнокоса мама. Обоє променисті, з виразними очима. У тому загубленому дитинстві все було великим і незабутнім... Саме тоді почалася війна. Для Людмилки — з коридору, де тато у військовій формі прощався з мамою і з нею... Назавжди. Так автором і жорстоким сценаристом життя Людмили Феофанівни Дяченко (за чоловіком) стала війна...

 

«Це ж ленінградські діти!»

...Того пам’ятного ранку чотирирічна Людочка гралася у своєму затишному дворі. Із світанкової тиші раптом виринули дві постаті — жінки з пов’язками з червоними хре­стами. Сильні руки відірвали її від землі. З несподіванки і розпачу вона вже отямилася серед таких же дітей у вагоні потяга, що прямував, казали, десь на Урал — у тил. Чому, навіщо — Люда не знала, тому перші чотири дні свого украденого дитинства плакала і кричала: «Відведіть мене до мами!».

Через розбомблену німецькими літаками колію потяг змінив свій курс і попрямував на Київ, який ще не був зайнятий фашистами. У дорозі змучених дітей підгодовували місцеві мешканці хлібом і салом, і майже на кожній станції чулося: «Це ж ленінградські діти!». Одна зі станцій у Київській області стала кінцевою зупинкою «живого потяга» і першим притулком кинутих у круговерть війни дітей. Тільки сімох із них узяли до себе такі ж знедолені сім’ї без годувальників, а більшість розмістили в маленькій сільській церкві. Вночі стався наліт. А вранці Людочка вперше побачила неприховано жахливу картину війни: розтрощену прямим потраплянням бомби церкву і розкидані скрізь понівечені тіла дітей. Сама вона хоч і вціліла, наступного ж дня під час штурму станції отримала сильні опіки від розриву бомби. А вночі всіх поранених, у тому числі й дітей, везли через ліс підводами на Київ. Там діти потрапили у госпіталь із тяжко пораненими бійцями. І допоки тримали оборону, малюки розважали солдатів концертами.

Діти перетворювалися на звірят

Німці рвалися до Києва і невдовзі окупували столицю. Черниці Фролівського монастиря заздалегідь перетягли всіх поранених на горища та підвали святині, чим могли, годували їх і доглядали. Та німцям про це хтось доніс. Картина розправи виглядала страхітливо: у дворі монастиря двох монашок порубали живцем на шматки і знищили півтисячі важкопоранених. Не минуло лихо і дітей: хлопчиків 15—17 років розстріляли, а дівчаток цього віку погнали в Німеччину.

«Мені довелося все це бачити», — стверджує Людмили Феофанівна. Але найбільші страхіття почалися для дітей уже наступного дня. Бо відразу після кривавої розправи для найменших дітей німці облаштували спецпритулок №4 на території швейної фабрики (навпроти монастиря), де шили обмундирування для німецьких солдатів та офіцерів. Саме тут працювали і підлягали нищівним медичним дослідам діти. Німці були вкрай практичні та раціональні.

«Я, чотирирічна дитина, мала пришивати ґудзики до спідньої форменної білизни якісно і швидко: спочатку по 5 комплектів на добу, потім — по 12», — згадує жінка. Фашистська садистська практичність доходила до краю. Усі діти спецпритулку були донорами. За невиконані норми — досліди без анестезії. Втручалися у вуха, горло, ніс. Маленька Люда перенесла операції на голові, після чого перестала нормально ходити, часто непритомніла. «Ці так звані медичні досліди коштували мені порушення психіки (наслідки проявляються і досі після перевтоми), набутої вади серця, мучили алергії, золотуха до 10 років, лімфаденіт та ангіни. А після видалення гландів я чомусь зовсім перестала рости, — пригадує Людмила Феофанівна. — А самі «лікарі» дивилися на нас, як на відпрацьований матеріал. Діти помирали як мухи. Із 250 їх залишилося 37». Цифри їм хтось говорив, і вони їх запам’ятовували. Вони й справді мали жалюгідний вигляд: начисто поголені, у смугастих піжамах, спали по двоє на одному матраці, зігріваючи один одного. А якось уночі Людмила відчула, що притискається до вже захололого тіла хлопчика...

Під фізичним і психологічним тиском діти перетворювалися на звірят. Вони перестали сміятися і навіть не розмовляли між собою. А коли їм приносили мізерну їжу, старші забирали її в молодших. Сувора наглядачка німкеня Клара у такі моменти, зловісно посміхаючись, вигукувала: «Ось ваше захвалене радянське виховання! Наші німецькі діти так би не вчинили!». Але над їхніми дітьми так ніхто не знущався! Працівники кухні, щоб хоч якось допомогти малечі, під загрозою смерті жували хліб і потайки вкладали теплі поживні кульки в голодні роти. Інколи дітей випускали погуляти, поїсти десь зелені. І вони їли листя дерев, траву, знаходили в сусідньому садку за високим парканом напівзогнилі плоди... Так німці «підсвіжували» дитячу кров. І, мабуть, викачали б усю, якби не звільнення Києва в 1943 році. Напередодні, відчуваючи неминуче, вони замурували всіх дітей у лазні. Та хтось таки повідомив нашим бійцям, і бранців вивели через каналізаційну трубу. «Діти, запам’ятайте, вас урятувала група Івана Кудрі», — почули вони наостанок.

Зняти фільм про своє дитинство

Після звільнення Києва від фашистів на місці спецпритулку було створено дитячий будинок. У ньому Люда й росла. Після війни намагалася шукати своїх батьків, але марно, бо навіть свого прізвища не пам’ятала. Потім її всиновила київська родина. Так Люда отримала нове прізвище Сільченко та по батькові — Феофанівна.

Вона вистояла, піднялася завдяки добрим людям: лікарю–педіатру, який сконструював для неї спеціальний візок, і дівчинка стала ходити; талановитій учительці музики, яка навчила її грати на фортепіано і переконала обрати спеціальність культпрацівника на все життя. До речі, грала вона понівеченими поліартритом пальцями. Це теж — наслідки перенесених у спецпритулку хвороб.

Останні понад 50 років жінка шукає правди, всіляко доводячи свою причетність до перенесених тортур. Адже їй як дитині–донору, в якої брали кров для солдатів німецького вермахту, передбачена компенсація в розмірі 3 тисяч дойчмарок. Але ні компенсації, ні інших пільг вона не має. Коли архіви Києва, Ленінграда, Берліна виявилися безсилі, Людмила Феофанівна вийшла на програму «Жді мєня» — безрезультатно. Нічим не зміг допомогти й національний фонд «Взаєморозуміння і примирення», розглянувши запропоновані документи. Колишня малолітня ув’язнена зверталася навіть у суд тоді ще Залізничного району, але й там їй відмовили. Списку постраждалих дітей не знайдено навіть в архівах СБУ. Залишилися лише архів власної пам’яті та результати медичної експертизи, що підтверджують факти операційних втручань, і заява–підтвердження ігуменії Фролівського монастиря Антонії (в миру — Віри Степанівни Фількіної), яка чула розповіді попередньої ігуменії Флавії про цих дітей. Безпосередніх же свідків тих злодіянь Людмилі Феофанівні знайти не вдалося. А може, їх і зовсім уже немає. Єдиний безмовний свідок — липа на території Фролівського монастиря. Бо жінка й досі пам’ятає її солодкувате листя, без присмаку гіркоти. Лишився тільки присмак байдужості та болю...

І все ж вкрадене дитинство не затьмарило долі пані Людмили. Вона вийшла заміж за військового, народила доньок, а потім чоловіка служба закинула до Німеччини. Там, на колишній ворожій землі, її поважали за безмежну творчість натури, широту слов’янської душі. Адже культура, пісня, музика не знали кордонів і перепон. Працюючи в різноманітних будинках офіцерів, вона викладала музику і займалася художньою самодіяльністю. Її любили німецькі діти, співаючи разом із нашими в об’єднаному хорі.

Людмила Феофанівна ніколи не припиняла вдосконалюватися і відновлювати втрачене здоров’я. При зрості 1 м 50 см вона професійно грала у волейбол і присвятила цьому виду спорту не одне десятиліття. Спорт теж допоміг їй вижити, і сім’я, і, звичайно ж, робота.

До недавнього часу вона була активною волонтеркою, працювала в раді Спілки ветеранів Солом’янського району. Людмила Дяченко чимало зробила в громадській організації «Пошук». На папці зі списками тих, кому необхідна допомога, надпис: «Чесність кожного — сила держави». І як підтвердження цьому — звичайно ж, справи. Вона багатьом допомогла, бо в пані Людмили безвідмовний дар — бути потрібною людям. І вона завжди поспішає творити добро: планує ще написати книжку, зняти фільм про спецпритулок №4. І далі — перемагати себе. Їй уже за сімдесят, але вона планує здійснити всі свої задуми. «Хоча я й ленінградка, та люблю Україну і Київ, — каже вона з непідробною щирістю. — Адже скільки було можливостей лишитися за кордоном, я відмовлялася. Не змогла. І де не бувала — завжди поверталася додому, у свій Київ».

 

P.S. Якщо серед читачів «УМ» є свідки тих подій, телефон Людмили Дяченко — в редакції.

Лариса МАТВІЇВ
  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>