Дім із вікнами на війну

01.06.2010
Дім із вікнами на війну

Цей будинок пам’ятає багато. (Фото автора.)

Героїчна історія того, як жителі села Котюжани Мурованокуриловецького району самовіддано рятували вихованців дитячого будинку, що залишився на окупованій території, добре відома не тільки в Україні. За радянської пори про неї не раз розповідали центральні та республіканські видання, вона лягла в основу кінофільму «Котюжанські матері». Правда, окремі важливі сторінки тієї історії були вкриті важкою завісою мовчання: з ідеологічних міркувань про них не дозволялося навіть словом прохопитись. Наприклад, про те, де взявся цей дитячий будинок, який проіснував до кінця сімдесятих (пізніше споруди перейшли до школи–інтернату).

 

Дорога в нікуди

Колись дочка репресованого вінницького радіожурналіста розказувала мені, як у вересні 1937–го заарештували батька, а через два місяці викликали до управління НКВС матір — назад вона вже не повернулась. Про двох переляканих дівчаток, восьми і десяти років, просто–напросто забули, тому лише через два тижні їх допровадили до міліцейського спецприймальника. Спочатку дітей було тільки четверо, але надходила пора масових арештів, і приміщення скоро переповнилося, навіть спали на ліжках по двоє—троє. У постіль до моєї співрозмовниці поклали дворічну дівчинку, яка щоночі дуже плакала і кликала «маму Валю»...

На нову проблему влада відреагувала швидко — організувала мережу дитячих будинків. У Котюжанах такий виховний заклад створили в листопаді 1937 року. Для нього чудово підійшов двоповерховий поміщицький маєток. Офіційне ставлення до дітей репресованих не надто відрізнялось від ставлення до їхніх батьків. Досить згадати, що частині найменших міняли імена та прізвища, аби стерти з пам’яті будь–яку причетність до сім’ї «ворога народу». Та більшість вихователів усе–таки ставились до знедолених малюків із відкритою душею.

Та щойно діти, силоміць зроблені сиротами, встигли адаптуватись у нових умовах, як на їхні голови звалилась нова біда — війна. Директора забрали на фронт, очолити заклад доручили Ользі Єнджиєвській, яка до того часу працювала вихователькою. Надійшов наказ відправити дитбудинок в евакуацію: спершу кіньми на станцію Жмеринка, там мали сісти на поїзд. Посадили на підводи дітей, повантажили весь літній та зимовий одяг, продукти і вирушили. Коли добрались до залізничного вузла, виявилось, що до дітей нікому немає діла. Єнджиєвській удалося тільки поповнити запас продуктів, і валка потягнулась на Схід.

Пощастило проїхати понад двісті кілометрів. Дітей навчили при появі літаків зіскакувати з підвод і ховатися, і ця рятівна наука виявилась не зайвою: поблизу Христинівки біженці потрапили під бомбардування. Коли дійшли до села Дмитрушки під Уманню, їх наздогнали німецькі мотоциклісти. Лінія фронту покотилась далі, остаточно перекривши шлях у тил.

За спогадами Ганни Мельник (дочки Єнджиєвської), дітей розмістили в школі, продукти склали в клубі навпроти. Увечері з’явились військові, які без зайвих розмов викинули малюків із приміщення: «Тут відпочиватимуть німецькі солдати!» А потім завойовники примусили дитбудинок «поділитися» з ними харчами.

У Дмитрушках прожили близько двох місяців. Коли продовольство закінчилось, дітей годували тим, що виховательки знаходили на незібраних полях. Єнджиєвська пробувала звернутись до німецького коменданта Умані, але той навіть слухати не став про будь–яку допомогу дітям і вигнав жінку.

Вихід був єдиний — повертатись назад у Котюжани, там принаймні залишався будинок, в якому можна жити. Зворотний шлях виявився довгим через дощову погоду, із численними зупинками по селах, де милосердні люди годували дітей, виносили навіть якусь одежину. Уже за перших заморозків добрались додому, де застали розгромлене порожнє приміщення, з вибитими шибками, без дверей.

На тонкому льоду

Коли по селу прокотилася звістка, що дитбудинок повернувся, вервечка людей потягнулась до колишнього маєтку: хтось ніс посуд, хтось — дещо з меблів чи постільної білизни, ще хтось — їжу. Сяк–так пристосували приміщення, аби розмістити вихованців, і почалась кількарічна боротьба за виживання. Частину дітей розібрали сім’ї селян, які хоч і самі бідували, але готові були ділитися останнім шматком, щоб порятувати беззахисних малюків. Інші приносили то одежину, то глечик молока, то овочі або борошно, але їжі було вкрай не достатньо.

У перші ж дні Ольга Єнджиєвська пішла в Муровані Курилівці до районної управи з проханням виділити для дітей продукти, але безрезультатно. Щоденно стукала в усі двері, аж поки доля не звела з інспектором по млинах Степаном Амеліним. Він неофіційно розпорядився виділяти для дитбудинку борошно, яке, звичайно ж, ніде по документах не проводили, а мельники двох сільських млинів — Іван Лангер та Микола Овчарук — потай передавали його через їздового. А влітку вихованці масово виходили на поля — збирати колоски та горох, що повисипався зі стручків.

Жили в напівхолодному будинку найчастіше впроголодь. Мила не було, тому білизну прали білою глиною, яка роз’їдала шкіру на руках. Щоб помити дітей, із попелу самотужки виготовляли луг.

Крім усього, періодично наїжджали німецькі «перевірки», дошукуючись, чи не переховують у Котюжанах єврейських та циганських дітей. Такі діти справді були, але їх не видавали. Згодом Ізя Граф (він у 1943–му зумів утекти з Копайгородського гетто, і його прийняли як вихованця) так описував у листі свої злигодні: «Виховувався під вигаданим прізвищем Грабовський Іван Ілліч. Коли з’являлися німці або поліцаї, завжди ховався, аби не потрапити в руки».

І все ж урятувати всіх не вдалося. Якось восени приїхали поліцейські й забрали з собою шістьох дітей, які нібито мали єврейську зовнішність. Доля їх залишилась невідомою...

У дитбудинку побували й інші гості — партизанський загін під командуванням Якова Мельника, який проходив тією місцевістю. Здивовані стійкістю колективу, партизани виділили для дітей зі свого провіанту крупу, борошно, цукор, м’ясо.

Про візит довідалась фельджандармерія, Ольгу Єнджиєвську почали викликати на допити, де з’ясовували її зв’язки з партизанами, але арешту вдалося уникнути. «Після кожного допиту мама приходила вся в синцях і подряпинах, нам із сестрою доводилося ставити компреси, відтирати її, але частіше вона намагалася не показувати своє тіло, щоб ми і співробітники не переживали», — пише у спогадах Ганна Мельник.

Наприкінці березня 1944 року в Котюжани ввійшли радянські війська. Їх зустрічали і педагоги, і діти, які за три роки подорослішали на ціле життя. Командир частини не приховував розгубленості і здивування: він пройшов із боями тисячі кілометрів, але вперше побачив дитячий будинок, який вистояв при окупаційному режимі. Щоправда, попри самовідданість вихователів, врятувати не вдалося ще сімох малюків (крім шістьох забраних гітлерівцями) — вони померли від голоду та хвороб...

За порятунок дітей — розстріляти

А тепер відкриємо ще одну сторінку цієї історії, яку воліли замовчувати. Точніше, не сторінку, а цілу кримінальну справу. Перший документ у ній датується 7 липня 1944 року (на той час Єнджиєвська вже була відсторонена від посади). Віра Русинська, яка всього місяць тому приїхала до Котюжанського дитбудинку і стала працювати заступником директора, негайно проявила «класову пильність» (а можливо, діяла з кар’єрних міркувань) і просигналізувала начальнику облуправління НКГБ: «Я успела узнать много фактов, проделанных директором детдома Енджиевской во время оккупации немцев, и решила сообщить вам для принятия решающих мер». Далі йшли обвинувачення у видачі окупантам із власної ініціативи єврейських дітей, в розкраданні продуктів, а також у тому, що жінка нібито переховувала у своїй квартирі після приходу радянських військ німецького коменданта.

Через тиждень Ольгу Єнджиєвську заарештували. Слідство навіть не пробувало встановити істину. Крім сказаного в заяві Русинської, колишню директрису звинуватили ще й у труднощах, з якими вона з усіх сил боролась: у поганому харчуванні дітей, в антисанітарних умовах тощо. 25 грудня військовий трибунал засудив її до розстрілу. Через півтора місяця Верховний суд СРСР, не вбачаючи підстав для застосування найвищої міри покарання, замінив її на двадцятирічне ув’язнення в таборах. Та для засудженої зміна вироку значення вже не мала: виснажена важкими окупаційними роками, вона померла у вінницькій тюрмі 17 лютого 1945 року.

Та в 1962 році колишній секретар підпільного обкому КП(б)У, а згодом голова парткомісії Дмитро Бурченко, який приходив із партизанським загоном і на власні очі бачив життя дитбудинку під загарбниками, звернувся в органи держбезпеки з проханням переглянути справу. Тільки потому засуджену реабілітували.

На жаль, про повернення її доброго імені досі знало вузьке коло людей: у пам’яті багатьох вихованців, які роз’їхались Союзом (і це підтверджують їхні листи, зібрані післявоєнним директором дитбудинку Петром Реміжевським) Ольга Феодосіївна Єнджиєвська так і залишилася з тавром «зрадниця».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>