Троянський подарунок долі

Усе–таки ми повинні бути вдячні міністру освіти Дмитру Табачнику за турботу. Він перший, незважаючи на крики «Геть!» і «Ганьба», почав привчати нас думати по–новому і усвідомлювати, що місце України — в одній упряжці з Росією. Потім, слухаючи українофобські заяви, ми лише крутили пальцем біля скроні й навіть були морально готові до намагань проросійських можновладців і «хахлов» нас «нагнути». Згадаймо скандал із написанням підручників історії. Якби він не загартував нас, то чи пережили б ми газово–флотський контракт і присутність на нашому Параді Перемоги російських військових і політиків? Отже, як показує життя, слід уважно і вдумливо ставитися до ідей нашого українського буревісника — пана міністра. Хто знає, які негоди для українців він віщує?

І якщо про викладання історії, зміни у вступній кампанії ми говорили багато, то ідея з викладанням російської літератури у школах згадувалася мимохідь. А дарма. Проблема балансування між русифікацією і збереженням української культури сьогодні як ніколи актуальна.

Самотні плавці в океані культур

«Я вважаю, що долею подаровано українському народу білінгвізм, і відмовлятися від нього абсолютно недоцільно, недоречно. Знання кожної мови — це знання цілого світу. В нас сьогодні в Україні всі мають можливість одночасно гармонійно бути причетними до двох океанів культур, до двох морів інформації. Треба говорити не те, щоб відвести воду і заборонити користуватися океаном однієї культури, а опанувати третій, четвертий океан англомовної культури, франкомовної або якоїсь іншої», — сказав міністр освіти на прес–конференції в Харкові.

Ніхто і не заперечує, що російська культура, як, до речі, і культура інших національних меншин, заслуговує на повагу і вивчення. І, полум’яно закликаючи опановувати океани, пан міністр фактично плагіатить ідеї свого попередника — Івана Вакарчука. Адже, згідно з його наказом, школам було дозволено за бажання замість курсу «Зарубіжна література» вводити інтегрований курс «Література», який передбачає поєднання зарубіжної з літературою тієї чи іншої меншини. Попереднім міністром були затверджені і підручники до цих курсів: три види підручників для курсу «Російська і зарубіжна», по одному для угорської і зарубіжної, польської і зарубіжної, румунської і зарубіжної, кримськотатарської і зарубіжної. Ті, хто залишав у навчальному плані зарубіжну літературу, теж не були в програші. Адже цей предмет містить кращі твори літератур різних народів, зокрема й російської. Отож ніхто нікого не утискав. Що і від кого захищає Табачник — не зрозуміло. «Я хочу сказати, що перенесення російської літератури в курс зарубіжної літератури, на мою думку, це спотворення, яке абсолютно не відповідає якості освіти, тому що Україна є поряд з Росією співавтором і співвласником величезної української російськомовної культури». Дивне формулювання: «спотворення, яке не відповідає якості освіти». Напевно, нав’язування додаткових уроків російської літератури стане спотворенням, яке відповідатиме якості освіти? Боюся, щоб українська національна культура не захлинулася у безмежному океані братської культури й освіти. Як це сталося з нашою діаспорою в Росії. У неї відібрали приміщення Українського освітнього центру і провели «зачистку» Бібліотеки української літератури. Як повідомляє прес–служба Об’єднання українців Росії, «Після звільнення дев’яти співробітників до бібліотеки прийшло нове керівництво і найняті ним люди, які у своїй більшості не знають української мови, дуже далекі від української культури. Більше того, у бібліотеці з’явилися співробітники, які... всіляко принижують українську культуру, мову і літературу». За даними Головної служби з питань гуманітарного розвитку, на українську культуру й освіту минулого навчального року Росія не витратила ані копійки. Натомість задоволення освітніх потреб росіян обійшлося Україні у три мільярди гривень. На незалежному сайті української діаспори Росії «Кобза» читаємо: «У Москві нас, українців, мешкає дуже багато. За неофіційними даними — більше мільйона осіб. А ось школи своєї, української, де б наші діти могли вивчати мову дідів й прадідів, історію, традиції та звичаї нашого славного народу ми, на превеликий жаль, не маємо. Тож ініціативна група приймає заяви від батьків, які хотіли б, щоб їхні діти вивчали предмети українознавчого циклу». Тут– таки розміщено зразок заяви до пана Лужкова з проханням посприяти відкриттю в Москві з наступного навчального року загальноосвітньої школи з українським національним етнокомпонентом.

Далі буде?

Сподіваюся, що українцям в Україні ніколи не доведеться писати листа до нашої влади з проханням зберегти «український національний етнокомпонент». Бо сьогоднішні пропозиції Дмитра Табачника — прямий шлях до цього. І не лише з ідеологічних, а й із суто технічних причин.

Навчальним планом школи передбачена певна кількість годин (уроків) на тиждень для кожного класу. Пропонуючи введення нового предмета, ми не можемо перевантажувати учнів. Отже, доведеться чимось пожертвувати: уроком математики, української мови, іноземної... Який саме предмет буде «урізано» — невідомо.

Неможливо вивчати літературу, не знаючи мови. Отож, може постати питання про додаткові години російської мови (про навчання додаткової кількості педагогів з російської пан міністр уже почав дбати). І, знову ж таки, за рахунок якихось навчальних дисциплін. Врахуймо, що граматика російської мови досить складна, її не можна вивчити за один урок на тиждень. Тож або батькам доведеться за власний кошт наймати репетиторів, або ми повернемося до навчальних планів радянського зразка, де російська мова і література посідали одне з чільних місць.

Такий підхід, напевно, задовольнив би російську владу. Депутат Держдуми Росії Сергій Марков, відповідаючи на запитання журналістів після параду Перемоги у Севастополі, сказав: «Україну не можна вважати демократичною країною, доки російська мова у цій країні не стане другою державною». Не забув російський депутат і про нашу історію. «Не може бути й мови про те, що складання підручників — це внутрішня справа України. Ми не дозволимо, щоб через ці підручники на нас — росіян — нацьковували молоде покоління українців», — цитує слова Маркова «Бі–Бі–Сі–Україна».

А мені пригадалося звернення російського генерала Бориса Громова до членів Руху молодих політичних екологів «Местниє» у зв’язку з «зачисткою» української бібліотеки: «Друзья! Благодаря нашим стараниям, справедливость в очередной раз восторжествовала. «Библиотека украинской литературы» закрыта. «Местные» не зря пикетировали 3 дня это здание, не зря писали обращение Лужкову... Спасибо всем тем, кто принимал участие в акциях. Теперь в Москве стало ещё немного «чище». Ця подяка й сьогодні «висить» на сайті названої молодіжної організації. Чи культивує вона повагу молодого російського покоління до нас?

«Мальчик такой счастливый и ковыряется в носу»

Відпочиваючи якось у Криму, я познайомилася з сім’єю інтелігентних освічених москвичів. «Яка красива ваша мова!» — дивувалися вони. Син цих людей, 14–річний підліток, завів спеціальний блокнот, куди записував українські слова. Натомість нам було приємно чути літературну російську. Ми чудово розумілися, ніяких проблем чи образ на мовному ґрунті не виникало.

А от спостерігаючи за тими, хто спекулює на мовній проблемі, я помітила дивну річ. За російську мову і літературу в Україні частіше вболівають ті, хто нею володіє зовсім не досконало. Прислухайтесь до виступів російськомовних захисників російської культури. Вони так «шокають», «гекають» і перекручують граматичні конструкції, що аж соромно стає перед росіянами. Не дай Боже подумають, що ми всі такі неосвічені. Хоча, з іншого боку, почитаєш вислів депутата Маркова про «натравлювання на нас ненависті молодого покоління» і починаєш сумніватися — може, і у «старшого брата» не так усе добре зі знанням власної мови? Тому він і вболіває за її вивчення?

Ну а наші борці за російську культуру взагалі ризикують залишитися неосвіченими, бо від української відмовилися, а російської не знають. Яскравий приклад — юний «політичний бойовик» Партії регіонів і секретар Донецької міськради пан Левченко. Цей хлопчина прославився на всю країну своїми українофобськими заявами про те, що українська мова є мовою фольклору й анекдотів. «Шевченко поэзия мне не нравится, она очень убогая. Он постоянно пытается кого–то ущемить, где–то с кем–то борется, его все пытаются обижать, он сопротивляется. Это скучно. Мне нравится гуляка Есенин. Мне нравится, как он говорил: мальчик такой счастливый и ковыряется в носу... Он не пытается никому ничего доказать, а у Шевченко — вечное недовольство. Сравнить же Толстого ни с кем нельзя. Конечно, нельзя согласиться с его идеей непротивления злу насилием... Когда мне было восемнадцать лет, я, общаясь с девушками, подставлял себя на место персонажей Толстого и рассказывал истории из романа. При этом не называл героев. И это очень трогало девушек», — цитує кореспондент УНІАН юного романтика–«регіонала». Прочитати свій улюблений вірш він відмовився: «Ой, ничего в голову не лезет, кроме стихотворения о гармонисте, что спиртом сифилис лечит».

Що тут сказати? Хіба що порадити деяким захисникам російської культури: хлопці, беріть своїх неосвічених «дєвушек», припиніть колупатися в носі й сідайте за книжки! Дивись — і сподобаєтеся комусь за власні, а не вкрадені у Толстого думки. Водночас піднімете свій культурний рівень і зрозумієте, що означає для кожної нації її мова й література. Тоді озирнетеся на все зроблене вами й уже не відчуєте себе такими щасливими.