Бунт новинарів

14.05.2010
Бунт новинарів

Колаж Наталії ШЕВЧЕНКО.

На засіданні Комітету ВР із питань свободи слова та інформації, де в середу обговорювали оприлюднені листи телевізійників про цензуру на каналах «1+1» та СТБ (а також згадували про такі випадки на ТVi та «Інтері»), вісім представників різних політичних партій проголосували за заяву «Про перешкоджання професійній діяльності журналістів та цензуру на загальнонаціональних каналах». У ній зазначено, що комітет вбачає у наведених фактах порушення статей Конституції, закону «Про інформацію» та Кримінального кодексу. Як уже писала «УМ», парламентський комітет вирішив звернутися до Генпрокуратури з вимогою розглянути оприлюднені журналістами факти, а в разі їхнього підтвердження — порушити кримінальні справи. Щоправда, чи буде там розгляд дієвим — теж іще питання.

На думку присутнього на засіданні Олексія Мустафіна, заступника головного редактора СТБ з інформаційного мовлення, не всі оприлюднені факти є проявом цензури. Проте Олексій оцінює заяву своїх підлеглих як вияв небайдужості та солідарності. І закликає політиків зізнатися хоча б собі, що нинішнія ситуація зі свободою слова в Україні є наслідком ведення передвиборчої кампанії усіма політичними силами без винятку. Гендиректор «плюсів» Олександр Ткаченко публічне обговорення у стінах Верховної Ради проігнорував. А десь уже за годину після закінчення засідання пресс–служба «плюсів» оприлюднила заяву — реакцію свого шефа на депутатське зібрання. «Почувши думки журналістів, продиктовані їхніми особистими політичними вподобаннями, Комітет дозволяє собі приймати якісь рішення. Ми розцінюємо це як спробу втручання в редакційну політику і тиску на наш канал», — йдеться у посланні від головного менеджера «плюсів». (Уже вдруге пряма мова від Олександра Ткаченка про ситуацію чомусь подається російською).

Нижче ми публікуємо зібрані «УМ» коментарі щодо того, як надалі можуть розвиватися події та чим може закінчитися журналістська міні–революція: торжеством свободи слова чи перемогою цензури.

 

Найзагрозливіша ситуація — на «Інтері»

Ірина ГЕРАЩЕНКО,
народний депутат:

— Щоб зрозуміти, яка ситуація зі свободою слова, — варто просто ввімкнути новини. Вони як у радянській «Правді»: про владу або добре, або ніяк. Партії влади треба довести свою прихільність принципам свободи слова, почавши з виконання норми регламенту Верховної Ради про те, що Комітет з питань свободи слова має належати опозиції. До речі, більше місяця тому, під час робочого візиту до Сполучених Штатів Америки Янукович заявив, що буде саме так. Поки що ми бачимо лише, що є заяви нинішнього Президента для зовнішнього «споживання» і внутрішнього — а це і неправильно, і некоректно. У Раді зареєстровано проект постанови щодо призначення головою комітету Андрія Шевченка — треба щоб правляча коаліція його підтримала.

Те, що журналісти виступили проти цензури, — це вчинок, вони захищають свою професію. Це мало б слугувати прикладом для інших. Найзагрозливіша ситуація на «Інтері», але там усі мовчать. Натомість людина, яка була для нас взірцем дотримання принципів свободи слова — Євгеній Кисельов, — поводиться, як легіонер, заробітчанин, якому доля України не пече, бо це країна, у якій ні він, ні його діти не живуть. Ведучого «Великої політики» хвилюють лише рейтинги та його заробіток на каналі.

 

Розголос як позитивний результат

Жан НОВОСЕЛЬЦЕВ,
журналіст ТСН, канал «1+1»:

— Дехто з колег каже, що ми погано підготувалися, заявляючи про цензуру в ТСН, не все спланували. А ми й не готувалися, діяли спонтанно. Коли нам почали перекривати кисень, запротестували: спочатку виступив на «Українській правді» Мирослав Откович, потім його підтримали інші ТСНівці. Наша заява спочатку навіть не мала конкретних адресатів. Розголос вважаю позитивним результатом: є обговорення і перші конкретні кроки до вирішення проблеми. Наш приклад спонукає діяти колег із інших каналів. Знаю, що збирали журналістів у нюзрумі ICTV і казали: «Не дай Бог! У нас такого не буде». Звичайно, весь колектив ТСН у напрузі, бо не усі підписали відкритий лист про факти цензури.

Думаю, найближчим часом на нас, протестувальників, керівництво не тиснутиме, бо дискусія вийшла за межі каналу і стала публічною. Хоча ми усвідомлюємо, що через деякий час усе може бути по–іншому. Але який сенс працювати не за принципами свободи слова, а в умовах цензури?! Коли ми обирали професію — йшли у журналістику. Ми не збиралися бути піар–менеджерами чи рекламниками діючої влади. Ми працюємо у Телевізійній службі новин і маємо подавати збалансовану об’єктивну інформацію, а не лише ту, яка вигідна якомусь одному чи навіть багатьом посадовцям.

 

Чи говоритимуть про цензуру на ICTV?

Андрій КУЛИКОВ,
ведучий «Свободи слова», канал ICTV:

— На команду нашої програми тиск після зміни влади не посилився. Вибір тем — це наша редакційна справа. На внутрішній нараді ми говорили, що оприлюднення заяв наших колег–журналістів про цензуру може стати темою наступного випуску «Свободи слова».

Я залишаюся у складі Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі, яка раніше діяла при Президенті. Після підписання Віктором Януковичем наказу про розформування дорадчого органу на початку квітня ті, хто входив до складу комісії, на засіданні вирішили діяти як експертне громадське об’єднання. Ми підготували й оприлюднили спеціальну заяву про неприпустимість цензури. У ній, зокрема, йдеться про те, що не витримує критики — виправдання актів цензурування риторикою про особливості редакційної політики.

 

Я — жертва цензури...

Наталія СОКОЛЕНКО,
журналіст «Вікон», канал СТБ:

— Якби журналісти «плюсів» не оприлюднили своє звернення про цензуру, ми б своє зробили трохи пізніше — планували його на сто днів президент­ства Януковича. У перший робочий день після оприлюднення нашої заяви про цензуру керівництво нам не пред’являло жодних претензій, політичні новини ми робили не одним рядком. Ми будемо продовжувати виборювати своє право на професійну діяльність. Поки що звертаємося по підтримку до колег та неурядових організацій, щоб довести владі, що цензура — це проблема не лише двох телеканалів, а усього суспільства. Думаю, що найближчим часом підготуємо колективний лист, під яким зможуть поставити підписи журналісти всіх українських ЗМІ на захист свободи слова як основи демократичного суспільства.

Особисто я — жертва цензури 1986 року. Коли 26 квітня рвонув реактор, я жила у Броварах під Києвом. Тоді мого однокласника, сина міського голови, відразу відправили в Ташкент. А решта учнів ще три тижні ходила у школу. Щосереди в нас проходили політінформації. Коли я запитувала класну керівничку, чому ВВС і «Голос Америки», які слухали мої батьки, передають про якусь небезпечну радіацію, вона відповідала, що то все — брехня та пропаганда. З того часу уже 75–річна вчителька при кожній зустрічі кається, а я страждаю. У мене серйозне судинне захворювання, як мінімум, тричі на рік я викликаю «швидку». Лікарі кажуть, що кардинально нічого змінити не можуть, бо мої судини вражені радіацією. Тому коли мене переконують, що треба щось замовчати заради великої мети, — відповідаю: це — не проблема журналістів. Мій професійний обов’язок — подавати суспільству правдиву достовірну інформацію.

 

Олігархи готові розплачуватись із владою медійним ресурсом

Отар ДОВЖЕНКО,
телеексперт, заступник редактора сайту «Телекритика»:

— Ми є свідками того, як медійні можливості чотирьох фінансово–політичних груп, які монополізували телевізійний ринок, входять у резонанс із потребами влади. Олігархи, для яких їхній медійний бізнес є обтяжливим додатком до трубо­прокатного чи нафтопереробного, готові розплачуватись із владою медійним ресурсом за економічні преференції або ж підтримувати таким чином зроблені в цю владу капіталовкладення. Тож головними знаряддями є група «Інтер», що контролюється головою СБУ Хорошковським та спонсором Партії регіонів Фірташем, та ICTV — «гарматне м’ясо» телехолдингу Віктора Пінчука. За вказівками власників, редакційна політика вибудовується у дусі підтримки дій влади, про опозицію ж говорять «погано або ніяк». До того, щоб систематизувати й узяти під контроль цей процес, у влади ще просто не дійшли руки.

Протести почалися в редакціях, де зачистка неконтрольованих кадрів свого часу не була доведена до кінця. На жаль, вони були не досить організованими, тому початкового імпульсу поки що не вистачає, аби бунт спалахнув у інших редакціях. Однак рано чи пізно це неминуче станеться, оскільки цензура поширюється практично на всі ЗМІ, знищуючи саму журналістську професію. Без сумніву, слід чекати «пацифікації»: протестувальників звільнять або поставлять у такі умови, за яких вони захочуть піти самі, наприклад, позбавивши «зарплат у конвертах». Що масовішими будуть протести і що краще їхні учасники знатимуть свої права, то більше шансів на успіх, адже без шкоди для виробничого процесу можна звільнити два десятки, але не дві сотні співробітників. Загрозу для протестного руху становлять і опозиційні політики, які задля власного піару паразитуватимуть на журналістських виступах.

 

Треба готуватися до самозахисту з університету

Юрій ЛУКАНОВ,
голова Київської незалежної медіапрофспілки:

Журналісти діють правильно, бо з приходом нової влади ситуація на телеканалах помітно змінилася: вони стали лояльнішими до влади. А незбалансованість різних точок зору в сюжетах — це порушення журналістських стандартів. Влада приймає рішення кулуарно, без публічного обговорення — і це є ґрунтом для впровадження цензури. Посадовці зацікавлені у тому, щоб в ефірі не звучала не потрібна їм інформація.

Зрозуміло, що причиною мовчання про випадки цензури для багатьох журналістів є невпевненість у завтрашньому дні, якщо вони залишаться без роботи та зарплати. Тому я вже не раз озвучував тезу про необхідність створення каси взаємодопомоги. (У наших реаліях це може бути кредитна спілка). Щомісячні 15 гривень профспілкового внеску її не наповнять. Як у всьому цивілізованому світі, треба говорити про один відсоток від заробітної плати. Взагалі журналістам треба вчитися захищати свої права ще з університету. Бо романтика професії — це добре, але потрібно, щоб романтизм поєднувався з прагматизмом. Ефективніше можна протистояти цензурі та іншим незаконним діям керівництва чи влади, якщо є журналістська організація — профспілка чи гільдія — назва не має значення.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>