Смерть на червоній доріжці

24.04.2010

У журналістській практиці є один вельми цікавий аспект — це допрем’єрні перегляди фільмів. Перед тим як нове кіно, з прокату якого очікують «збити» добру касу, пустять по кінотеатрах, у найкращому кінозалі столиці для преси і гостей, здебільшого зірок шоу–бізнесу, влаштовують спеціальний сеанс. Журналісти, які пишуть про це, звикли до помпезних вечірок на честь виходу чергового «Гаррі Поттера» чи відкриття фестивалів німецького, іспанського та польського кіно. Але такої метушні, яка була навколо «Втомлених сонцем–2. Предстояння», в Києві точно не було.

Минулої неділі каси в кінотеатрі «Україна» квитків не продавали. Робітники із самого ранку оббивали дошками вхід у заклад, наносили мішки з піском, щоб зробити окопи. Дорогу перекрили міліцейські машини і чорні джипи. Перед кінотеатром майстерно розставили вантажівки, кулемети, зімпровізували огорожу з колючим дротом. Акторів убрали в радянську форму. «На повну котушку» звучать шлягери Радянського Союзу. «За Родіну! За Сталіна!» — вітають гаслами плакати, причеплені на дверях. Із фойє «України» червона доріжка стелиться по всій дорозі. По обидва боки тупцюють фотокореспонденти з велетенськими об’єктивами. З голлівудськими усмішками по доріжці вервечкою тягнуться Прем’єр–міністр Микола Азаров, спікер Володимир Литвин, віце–прем’єри Андрій Клюєв і Сергій Тігіпко, міністри Дмитро Табачник і Анатолій Толстоухов, Ані Лорак, Анжеліка Рудницька та інші зірки шоу–бізнесу.

У той час, як кінотеатр ледь не луснув від пафосу, а червона доріжка світилася від спалахів фотоапаратів і усмішок на камеру, поруч на тротуарі метушилася група медиків. Спершу подумала, що брати й сестри «швидкої допомоги» підробляють у масовці, настільки органічно вписувалася їхня бригада у компанію акторів у плащах кольору хакі. Та придивившись уважніше, вжахнулася. Буквально за два метри від червоної доріжки лежав чоловік років під 50. Ішов по вулиці, знепритомнів і впав. Медики з півгодини відкачували бідолаху, масажували серце. У чоловіка обличчя посиніло, очі закотилися, вже й не зрозуміло було, чи теплиться в ньому життя. Я стояла як укопана. Поруч на колінах біля непритомного молився чоловік. По щоках у жінок котилися сльози. На наших очах помирала людина і водночас зірки позували фотокорам.

Кращого режисера, ніж саме життя, годі шукати. Його зйомку не зупинити, кадри не забути, і, що найважливіше, будь–яке багатобюджетне кіно Міхалкова і всі червоні доріжки з вичищеними до блиску політиками, які вперше за десять років прийшли в кінотеатр, порівняно з реальною картиною, — повний пшик.