Сонячне затемнення

24.04.2010
Сонячне затемнення

Насичений воєнними діями фільм Міхалков знімав вісім років. (Фото надані компанією «Синергія».)

Ще при перегляді трейлера «Втомлені сонцем–2: Предстояння» картинка новоспеченого фільму не віщувала нічого хорошого: масштабні батальні сцени й криваве місиво війни накладають кліше голлівудських блокбастерів і відносять далеко від тонкої лірики «Іванового дитинства» чи «Балади про солдата». Але Міхалков хотів зробити фільм, який був би зрозумілим західному глядачеві: «Чесно кажучи, перший імпульс виник, коли я подивився фільм «Врятувати рядового Раяна»... Мене просто зачепила трансляція самої історії, котра показує, що цю Велику війну виграли союзники. Це ж глибоко несправедливо ні щодо кількості жертв, ні щодо співвідношення зробленого внеску». Ще одна цільова група глядачів для Міхалкова — це молоде покоління росіян (і, очевидно, прилеглих територій), котре відійшло від патріотичного виховання радянського зразка.

Міхалков вирішив узяти глядача епічністю, жахами війни і напруженими міжособистісними стосунками. У продовженні «Втомлених сонцем» головний герой колишній комдив Котов (Микита Міхалков), несправедливо засуджений у 1930–ті роки, із табору потрапляє на війну рядовим штрафбату. Він упевнений, що його дружина та дочка загинули. Проте сім’я Котових вижила, але має інше прізвище — Арсентьєви, яке їм дав колишній друг сім’ї, що насправді здав Котова — Арсентьєв (Олег Меньшиков). У 1943 році він отримує особисте завдання Сталіна знайти Котова. Тим часом у пекло війти потрапляє Надія Котова (Надя Міхалкова), дочка опального комдива. Із команди першої частини у сиквел не потрапила лише Інгеборга Дапкунайте, яка грала дружину комдива Марусю: її замінили Вікторією Толстогановою. Те, що Міхалков відразу переносить дію у насичений подіями воєнний час і не дає пояснень, що зв’язувало героїв у минулому, деякі критики вважають упущенням режисера. Оскільки не всі бачили і знають перший фільм 16–річної давнини.

Але найбільшим недоліком картини є все ж його ідеологічна складова: у кращих традиціях радянських фільмів російське кіно продовжує формувати карикатурний образ дурного і злого ворога, тобто «німецько–фашистського загарбника». Просто дивує епізод, коли пілот «Люфтваффе» на льоту висовує із кабіни — перепрошую! — голий зад, щоб «бомбити» корабель Червоного Хреста. Інший «ідіот», його напарник, здуру починає обстрілювати судно, що перебуває під захистом міжнародної конвенції. В іншій сцені німців показують як звірів і ґвалтівників. За такої постановки питання дуже хотілося б, аби фільм продемонстрували Ангелі Меркель чи Герхарду Шредеру: що б вони сказали про розпалювання міжнаціональної ворожнечі й образи німецької гідності?

Водночас Міхалкову вдалося «наїхати» і на Сталіна — в епізоді, коли кількасот юних кремлівських курсантів кидають у котел бойових дій, де вони всі гинуть. «Що вони думають собі там, у Кремлі?» — кричить сержант штрафбату і відразу лякається своїх слів. Але чи можна сприймати цей посил як завуальоване звинувачення кремлівських керманичів — питання відкрите.

З художньої точки зору «Предстояння» не претендує на оскарівські лаври першого фільму. Це добротне масове кіно, яке рік у рік роблять у Росії. І не всі режисерські знахідки виявилися вдалими. У картині використано забагато кадрів крупним планом, що важко для сприйняття і відволікає від загальної канви оповіді. Криваве місиво на полі бою відсилає до епічності Толстого у романі «Війна і мир», але викликає фізіологічне відторгнення своєю надмірністю. Велика кількість героїв другого плану та епізодів у виконанні відомих акторів (Валентин Гафт, Дмитро Дюжев, Марія Шукшина, Євген Стичкін, Сергій Маковецький, до речі, єдиний актор у фільмі, що за силою передачі образу може конкурувати з Меньшиковим): здається, їхня зірковість вимагає продовження ролі, але герої безперспективно губляться в епічній оповіді.

Найсильніший момент цього фільму — фінальна сцена, коли юна санітарка Надя Котова намагається врятувати обпеченого і прошитого кулями 19–річного хлопця. Навколо — пошматовані мертві тіла людей і машин. Зима й сніги. А він, смертельно поранений, скаржиться на дурну бабку, що назвала його Дормидонтом, і просить санітарку показати йому груди: «Я ніколи їх не бачив. А якщо помру і так ніколи не побачу?..»

Але на цьому історія «утомлених сонцем» не закінчується. Скоро на екранах буде продовження, друга частина дилогії — «Цитадель».