«Буду рятувати, якщо хтось топитиметься»

21.04.2010
«Буду рятувати, якщо хтось топитиметься»

Аня Войціховська з нагородою.

Минулої п’ятниці Аня з мамою, татом та старшим братиком повернулася зі столиці у свої рідні Голоби. І якби не міцні татові руки, невідомо як дотягнули б усі подарунки: червоний велосипед від самої Анастасії Заворотнюк, величезний розкішний букет квітів та ще кілька київських тортів на додачу. Добре, що не було ще комп’ютера, обіцяного Нестором Шуфричем. Три дні, проведені у столиці, для всієї їхньої родини стали суцільною казкою. Вийшов на балкон готельного номера — і майдан Незалежності, як на долоні. То репетиції, то дизайнери сукні приносять на примірку, то зачіску з макіяжем роблять. Справжнісінькі зіркові будні! Маленька Аня серед знаменитостей почувалася ніби комфортно. От коли вмикалися камери й треба було щось розповідати, дівчинка соромилася, і слова з неї було не витягнути. Хоча телевізійники різних каналів не раз приїздили в ковельське селище знімати сюжети про маленьку рятівницю з Волині, яка стала «Героєм–рятувальником» року, а нещодавно отримала ще одну почесну нагороду — «Гордість України–2010» у номінації «Сусід року». Саме на вручення останньої Ганнусю 13—15 квітня запросили з родиною до Києва.

 

Стати героїнею ніколи не рано

Ми приїхали в Голоби в п’ятницю зранку, коли Войціховські щойно прибули додому. Думали шукати Аню вдома, та де там! Вона побігла до школи, бо на неї чекав її рідний 2–А. У класі хлопчики зустрічали свою героїню букетиками перших весняних нарцисів. І, як кожній жінці, їй це було вельми приємно. Хоч удома стояв шикарний київський букет, ці скромні весняні квіти, подаровані однокласниками, були не менш дорогими. Діти майже всі бачили по телевізору церемонію вручення нагород, бачили, як їхній Ані знаменита няня Віка, тобто Настя Заворотнюк, подарувала червоний ровер, а український богатир Василь Вірастюк по–джентльменськи став на коліна, схиливши в пошані голову. Винуватиця свята на перерві вирішила пригостити друзів київським тортом із лимонадом. Не забула покликати за солодкий стіл й Іринку Коренгу з сусіднього 2–Б. Ту саму дівчинку, яку вона витягла з льодової ополонки 4 січня 2009 року. Дівчатка сиділи за партою, як сестрички, із задоволенням наминаючи солодощі, й про щось розмовляли. І подумати навіть страшно, що все могло б бути інакше...

Того дня Аня ночувала у бабусі Ніни. Були зимові канікули, і дітвора із задоволенням бавилася на ковзанах, спускалася на саночках із гірки. Бабуся вже непокоїлася, бо онуки довго не було. Але приходить уся в снігу, рукавички мокрі. Посварила бабуся її трохи — та й по всьому.

— Діти після Різдва повернулися з канікул і на уроці «Основи здоров’я» Аня Войціховська піднімає руку й каже: «А я на льоду врятувала дівчинку так, як ви нам розповідали». Почала допитуватися, що та як, і почула розповідь, у яку спочатку не дуже й вірилося, — згадує вчителька 2–А Ольга Василівна Корольчук. — На канікулах вона з сусідською дівчинкою Іринкою з паралельного класу вибігла погуляти. Хлопчики не захотіли, щоб дівчата їм заважали. У тій хлопчачій компанії був старший брат Ані. Отож дівчатка пішли до ставка. Раптом Іринка оступилася й упала на лід, що вмить провалився. Подруга намагалася витягти її, подавала руку, але нічого не вийшло. Не було ні палиці, ні мотузки, як вчили їх на уроці. Тоді Аня згадала про санчата. Вона підповзла ближче до Іринки й подала їй саночки. Та спочатку витягла одну ногу з води, потім другу, так і вилізла з ополонки. Щоб батьки не сварили, бігом побігла додому, зняла мокру шубку й заховала мокрий одяг. Її почало трясти від холоду, старша сестра кинулася відпоювати гарячим чаєм. Потім мама її розтерла спиртом. Дякувати Богу, дівчинка не захворіла, тільки нежить був. Нічого не сказала бабусі й батькам і Аня про цю пригоду. Ми теж нічого не дізналися б, якби Ганнуся не проговорилася на уроці. Просто забути про цей випадок було б неправильно. Порадилися з дирекцією школи й вирішили нагородити Аню подарунком за її вчинок. Бо треба дітей на таких прикладах вчити. На шкільній лінійці вручили їй велику красиву ляльку. І зателефонувала в обласну газету «Віче–інформ», яка першою розповіла про цю пригоду. Після цього приїхали з Києва журналісти ТРК «Україна», потім МНС нагородили Аню, згодом вона стала героєм–рятувальником року. І ось ще одна відзнака.

— Не загордилася часом юна героїня?

— Що ви! Зіркова хвороба їй не загрожує. Стала хіба що трохи замкнутішою. У першому класі вона була безпосередня дівчинка, як і всі діти в такому віці. Стосунки з однокласниками нормальні. Як вони чекали її з Києва, скільки всього бажали! І то було так щиро, зворушливо. Аня до речі, хоче стати вчителькою.

На фуршеті вона вже нічого не боялася

Про свій вчинок юна героїня розповідає, як про щось буденне. Вона не вважає це подвигом. Іринка, яку вона врятувала з льодової пастки, стала її подругою. Той день 4 січня дівчатка згадують неохоче. Кажуть, що на лід більше не підуть. Аня принесла у клас свої нагороди, показала головний приз конкурсу «Гордість України». Вона ледве втримала його у своїх маленьких ручках. Бо граціозна на перший погляд статуетка виявилася насправді дуже важкою. Та дівчинка втримала її на сцені, хоч і дуже хвилювалася. Не менше хвилювалися у залі й тато з мамою. Коли всі глядачі стоячи аплодували їхній маленькій донечці, яка піднімалася на сцену, серце мами Олі готове було вискочити з грудей. А руки тата Петра зрадливо тремтіли, коли намагався зафіксувати врочистий момент на відео.

— Зате на фуршеті вона вже нічого не боялася. Ми дивилися більше не що з’їсти, а щоб сфотографуватися з відомими людьми. Хтось сам до нас підходив, когось ми виловлювали і знімкувалися. Щоб на пам’ять дитині залишилося, — розповідає мама. — Де ще з Кличком сфотографуємося, чи з Ані Лорак, чи Таєю Повалій?

— А там була дівчинка, якій одинадцять років, але менша за мене зростом. Вона отримала нагороду «Дитяча мужність», бо їй дуже багато операцій на ніжках зробили. І вона дуже хоче гарно ходити. Тато з мамою її покинули, але бабуся від неї не відмовилася... — це вже Аня ділиться своїми враженнями.

— Це дівчинка Настя. То справді дуже зворушлива історія. У Насті важке захворювання, їй зробили багато операцій, і лише рік, як вона почала ходити. Її найбільша мрія — пройтися по Хрещатику у туфлях на високих підборах. Влад Яма пообіцяв купити їй туфлі, а ще станцювати разом із нею. І коли він узяв цю дитину на руки й затанцював на сцені — багато хто не міг стримати сліз. На Аню ця зустріч справила враження.

...А поки що в коридорі їхньої хати чекає своєї черги новісінький червоний велосипед. Їздити на двоколісному велосипеді дівчинка навчилася вже давно. Перед Великоднем умудрилася впасти, довелося на підборідді навіть накладати шов. Але вона дівчинка мужня, не боїться ні собак, ні темряви. Коли поверталися зі школи, зізналася мені, що боїться лишень висоти і... уколів. Щеплень — ні, а просто уколів, хоч її мама й працює операційною медсестрою. А з татом не боялася навіть дивитися вниз із десятого поверху київського готелю. Запитую, чи сварили її мама з татом, коли дізналися, що сталося того січневого дня на льоду. — Сварили трохи. Але я все одно буду рятувати, якщо хто топитиметься.

До речі, 23 квітня нашій героїні виповнюється вісім років. Бажаємо Ані, щоб у її житті більше не було ніяких екстремальних ситуацій. А ще — щоб подарований міністром надзвичайних ситуацій Нестором Шуфричем комп’ютер прибув до Голоб без запізнень. Дуже вже кортить маленькій героїні спробувати з ним побавитися й попрацювати...

 

ДО РЕЧІ

Ще один волинянин, який був удостоєний високої нагороди «Гордість країни», — Віктор Воробей. Молодий чоловік не побоявся вступити у двобій із небезпечним злочинцем, який убив у будинку двох дівчат і намагався втекти з місця злочину. Поки Вітя сам тримав убивцю, з–за парканів та приватних осель сусіди бачили, що відбувається, але ніхто не прийшов на допомогу сміливцеві. Дякувати, нагодилася компанія молоді, що поверталася з концерту і допомогла Віктору втримати злочинця до приїзду міліції.