На городі бузина, а в Москві є дядько

10.04.2010

За даними соціологічних опитувань (КМІС), 93% українців добре ставляться до Росії; натомість тільки 52% росіян до України ставляться добре, а 37% погано (Левада–Центр); 33% вважають, що Україна повинна бути під економічним і політичним контролем Росії. Такі настрої в російському суспільстві виникають не самі, їх наполегливо формують затуліни, лужкови та ЗМІ, більшість яких підконтрольна владі. Принцип пропаганди: про Україну або погано, або нічого. Один із прикладів — стаття в журналі «Молодая Гвардия» (№1–2, 2010) Сергія Родіна «Сокровенная тайна украинства». Цю отруйну, сповнену ненависті маячню необхідно прочитати. Не для того, щоб виникла нелюбов до росіян (хоч ми й не близнюки з однієї колиски, але маємо багато родинних зв’язків, які треба берегти) чи до Росії (хоча держава й відповідальна за расистські публікації, із сусідами треба підтримувати добросусідські робочі стосунки). А читати це треба: у нормальної людини виникає нелюбов до авторів, які сіють ворожнечу між народами.

Звичайний расизм

За твердженням Родіна, українці не просто «сепаратисты», «изменники», ми — «химера», як народу нас немає. «История сообщества «украинцев» как раз и представляет историю возникновения, становления и развития этнической химеры...Украинская химера и являет собой уродливое детище этого непримиримого русско–польского антагонизма». Автор стверджує, що до кінця XIX ст. Галичину населяли «русские», яких винищили «украинцы», вживається навіть термін «геноцид» («украинцы» не брезговали прибегать к открытому насилию и физическому террору»). За Родіним, українці — це деградовані росіяни, «предопределила эту этническую и нравственную мутацию прежде всего духовная мутация». «Террор и насилие, обман и ложь, духовное растление и циничный подкуп — именно такими способами производили в Галиции поляки и немцы искусственный отбор будущих «украинцев». Понятно, что при этом отбирались худшие, готовые за чечевичную похлебку в виде учительских должностей или места в семинарской бурсе продать и свою веру, и свой народ. И совсем не случайно украинство в Галиции с самого начала явило себя как идеология лакеев, идеология польских и немецких холуев». Не могли «лакеї» скласти пісню: «Є у мене топір, топір та кована бляшка, не боюся я ані німця, ані того ляшка». (Запам’ятаємо визначення галичан як «лакеев», щоб знати, звідки черпає «науку» один український доктор історії). «Появлению «украинцев» в Малороссии, в принципе, содействовали те же факторы, что и в Галиции, разве что обошлось (пока!) без массового физического истребления Русских».

Слушно зазначаючи, що в утворенні української нації взяли деяку участь тюрки, берендеї, автор стверджує: «В низших расах воплощаются духи тоже низших душевных качеств, то понятно, почему «украинцы» отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Подобный набор негативных черт, усугубляемый низким нравственным и интеллектуальным уровнем, и породил в «украинцах» патологическую и совершенно необъяснимую ненависть к своим единоплеменникам, родному языку, своей вере, культуре, традициям». Родін логічно докотився до нацистської расистської теорії про вищі (звичайно, росіяни) та нижчі нації (тюрки, українці). Хайль! Отже, ми українці, неповноцінні в расовому відношенні, а також не маємо своєї історії та мови. «Но не только сочиненная самостийниками «история» служит средством для сокрытия подлинного характера «украинского этногенеза» (точнее, мутагенеза). Не последнюю роль в этом деле играет и изобретенный ими суржик — «украинский язык». «Сама способность мыслить у «украинца» сведена к минимуму... И совсем не случайно за более чем столетнее существование украинского новояза на нем не было создано ни одного выдающегося произведения — художественного, научного или какого–либо другого. Ни одного... Мыслить на украинском, конечно, можно, но уровень этого мышления слишком убог и примитивен, чтобы подняться до осмысления достаточно сложных проблем».

Про що свідчить наука

Родін, прибічник расизму, вдається до брехні, фальсифікації, спекуляції на зміні назв країн і народів. Загальновизнано, що українська нація (як і російська) почала формуватися не пізніше XIV ст., а не в XX ст. у Галичині з ініціативи поляків і німців (ну дуже потрібна була полякам українська нація). Назва «Україна» згадується в Іпатіївському літописі, датованому 1187 роком, а у списках Падуанського університету в 1660 році значився «Йозеф Данило Дзик..., національність українець, Київський дистрикт». Україна утворилася на землях Русі (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина) і є її спадкоємницею; Суздаль і Заліські землі, як і Новгород, Руссю не вважалися. Новгородські словени — нащадки польських племен із причини антагонізму та за демократичні традиції були вирізані Іваном ІV. Володимиро–Суздальське, згодом Московське та інші князівства утворилися на колонізованих землях з угро–фінським населенням із незначною домішкою слов’янського елемента, що прийшов із руськими князями; потім на формування російського народу суттєво вплинуло татарсько–монгольське іго. В Енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона (С–П, 1912, т. 9) сказано: «Малоруси — прямі нащадки давніх південноруських слов’янських племен..., великоруси..., залишаючись руськими за вірою та книжною мовою, відхилилися від південноруських слов’ян у своїй народній мові, побуті, вдачі, звичаях, суспільному та державному устрої під впливом інших географічних умов та історичних доль, а головне — інших етнографічних елементів, що увійшли до їхнього складу».

Українці в різні часи називалися русичами, рутенцями, козаками, черкасами, русинами; нинішні росіяни називалися московитами (першим із московських князів додав до свого титулу «и всея Руси» Іван ІІІ). Після цього, пише Микола Костомаров, «имя Русского сделалось и для севера, и для востока тем же, чем с давних пор оставалось как исключительное достояние юго–западного народа... У южнорусского народа как будто было похищено его прозвище». І назву народ замінив на «українці».

Принцип імперії — поділяй і владарюй

Українська мова, визнана у світі мовою, це не «суржик», створений поляками й німцями чи групкою сепаратистів якесь століття тому, вона почала формуватися не пізніше XIV ст. на базі розмовної мови Русі, відмінної від книжної (давньоболгарської). В основу російської мови лягла книжна мова Русі, принесена в угро–фінські землі князями та священиками. У 2–й половині XIX ст. у Галичині точилася суперечка в середовищі русинсько–української інтелігенції, яку мову взяти за літературну: чи русинську народну, орієнтуючись на мову Котляревського, Шевченка, чи придумане «язичіє» з домішками слів російської мови. Сучасник тих процесів Микола Чернишевський писав: «Галицькі малороси, або, як вони себе називають русини, відзначаються всіма властивостями, спільними цілому малоруському племені... Навіщо ви [редактори «Слова»] придумуєте собі особливе калічене наріччя, відокремлюючись від загальної малоросійської літератури?»

Про походження українського та російського народів можна говорити багато, але вести з Родіним наукову дискусію немає сенсу: його твердження суперечать даним світової науки, в тому числі й російських учених. У кожного українця (україно– чи російськомовного) расистська маячня Родіна викликає відразу та обурення. Проте в нашому не зовсім здоровому суспільстві є різні корнілови, бузини, табачники, які солідаризуються з подібними ідеями, співають в унісон із Родіним і, схоже, під орудою одного диригента. І от уже О. Бузина, підписавшись «историк», видає статтю: «Киевскую Русь развалили галичане» («Ветеран України», №6, 2010). Нісенітниця, адже тим, хто вчив історію хоч у школі, добре відомо, що розвал Київської держави готували князівські міжусобиці, а стався він як наслідок татарсько–монгольської навали. На городі бузина, а в Москві є дядько, який хоче, щоб винною була невістка. (Людині, що пише для газет на історичні теми, пише поверхово та вкрай тенденційно, оголошувати себе істориком, як мінімум, нескромно; Соловйов, Ключевський, Рибаков дуже сміялися б, дізнавшись, хто претендує на їхню компанію). І от в унісон
Д. Табачник, який очолив міністерство, яке відповідальне і за освіту, і за виховання молодого покоління, заявляє, що галичани — лакеї (привіт од Родіна), що їм не місце, якщо не в Україні, то у владі. Родін називає всіх українців неповноцінними, Табачник вважає такими поки що галичан (це для початку, щоб розколоти українців, потім такими можна буде оголосити подолян, киян, які не так голосують). У заявах Табачника є елементи расизму (привіт од Родіна) — проголошення якоїсь з етнографічних груп українців «нижчою», нездатною до управління, до влади, обмеження громадянських прав за етнічною ознакою. Протиставлення груп у суспільстві — це злочин проти всього народу, бо веде до його роз’єднання в інтересах (і на замовлення) інших держав. Відомий принцип імперій: «Поділяй і владарюй».