Ліна Костенко: Я справді надумала повернутися в літературу, в культуру, бо важкий час — це завжди мій час

Народу набилося в зал Українського дому, у хол, у коридори стільки, що старші люди боялися скалічитися, а ті, хто не потрапляв усередину — бо кількість спраглих удвічі–втричі перевищувала місткість залу, все одно стояли і надіялися хоч однією ногою туди зайти. На сходах сцени сиділи фотографи й оператори, у проходах стояли поважні сивочолі патріоти, в залі — народ літературний, університетський, видавничий, студентський. Мене затисли спочатку в бокову нішу, а далі я змушена була йти за лаштунки, щоб щось побачити і почути. Тоді я вперше зажурилася, що працюю в газеті, а не на телебаченні — розповісти про цю атмосферу, якусь празниковість, ажіотаж за книжкою, яка коштує, на хвилиночку, 110 гривень, залаштунковий острах усіх причетних до презентації, до останнього тривожні шепотіння «а Ліна точно прийде?» — словами неможливо. Але і в трихвилинному репортажі для новин на телебаченні теж нічого не розкажеш. Уже почалося дійство — народний артист і священик Петро Бойко читав уривок із «Берестечка», а я думала: ну чому я не телемагнат? Був би у мене свій телеканал, я б змогла зробити пряму трансляцію із цієї презентації й обов’язково ще й заклалася б із кимось із колег–телемагнатів на велику суму, що ця трансляція мала б більшу долю і рейтинг, ніж, скажімо, відбір на «Євробачення», «Україна має талант» чи Електоральна ніч. Бо, як каже Ліна Василівна, велика Ліна Костенко — «ви скучили самі за собою». Це мудро, але як усі скучили за Поетом!

«Ха», скажуть телевізійні практики — дві з половиною години з літературного вечора? Так! Знімати треба було б кількома камерами — найбільше б пощастило тому оператору, який фіксував ювілярку (хоч захід і називався презентацією, всі розуміли, що це таки неформальний вечір до 80–ліття) — яка красномовна була її міміка! Коли Валентина Купріна, відома джазова і естрадна співачка, заспівала: «Поїзд у Варшаву навіяв, Я на Україні згадую Тебе. Ти співав для мене пісню вечорами: komu co do tego, ze my tak kochamy», у Ліни Василівни потепліли очі — ця поезія присвячена її першому чоловіку, польському письменнику Єжи–Яну Пахльовському. У першому ряду посміхалася донька Оксана Пахльовська, а через два крісла голосно підспівувала заступниця міністра культури Ольга–Шокало–Бенч. Як здивувалася письменниця — щиро, по–дитячому, наївно, коли ведучий вечора, професор Києво–Могилянської академії Володимир Панченко зачитав письмове благословення Ліні Василівні від Папи Римського Бенедикта XVI, і тут же приязність і повага на обличчі у відповідь на привітання від глави Української греко–католицької церкви Любомира Гузара. А коли Ліна Костенко коментувала щось Сергію Якутовичу, який сидів поруч, вигляд мала змовницький. Треба було б обов’язково знімати обличчя Ліни Костенко і Оксани Пахльовської, коли вони сиділи поруч — мати і донька, письменниці, однодумці, лауреатки Шевченківської премії, рідні. «Хто такий письменник, інтелектуал? — сказала Пахльовська у своєму виступі. — Це насамперед архітектор свободи. І я дуже вдячна мамі, що вона від самих початків мого життя навчила мене, що таке свобода культури і що таке культура свободи... Я знаю: те, що мама повернулася сьогодні в культуру, в літературу, означає початок нового історичного часу України, і привиди минулого займуть своє почесне місце у кунст­камері історії».

Друга камера мала б знімати зал — міміка новоспеченого міністра культури і туризму Михайла Кулиняка, наприклад, видавала, що він почувається точно не у своїй тарілці, але мусив терпляче асистувати Ганні Герман. Заступниця голови президентського секретаріату професійно тримала на обличчі посмішку, хоч і непросто було — всі виступаючі з гіркотою говорили про поразку демократичних сил на останніх виборах і порівнювали її з поразкою під Берестечком, про інтелектуальний рух опору. Єдиний раз Ганні Герман зрадили нерви і дипломатичний такт: коли гурт автентичної музики «Древо» й учасники Чорнобильської культурно–етнографічної експедиції заспівали авторці «Берестечка» «Многая літа» і весь зал встав і теж заспівав, тільки двоє людей не піднялися в першому ряду — Ганна Герман і Михайло Кулиняк. Зате треба віддати належне їхньому почуттю самозбереження — на сцену представники «регіональної» команди так і не вийшли, хоч мали в руках квіти і щось схоже на вітальний адрес. Не камікадзе, одначе.

Ще одна камера мала б знімати за кулісами — як хвилювалася заступниця голови секретаріату Шевченківської премії Марія Матіос перед тим, як вручити Оксані Пахльовській відзнаку про Шевченківську премію за книжку публіцистики «Ave Європа». Як у другій кулісі хвилювалася лікарка і співачка Ольга Богомолець. У цей день вона святкувала день народження, і букет синіх ірисів від Ліни Василівни мені уявляється найбільшим подарунком. Для тих, хто любить дивитися по телевізору мистецькі виступи, можна було б запропонувати монолог Марусі Чурай у виконанні народної артистки України Лариси Кадирової і дві пісні Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко. А для тих, хто хоче зрозуміти, як жити далі в цей сумний час, період української депресії — півгодинний монолог Ліни Костенко.

«Марудне діло — ювілей, всі пера вмочені в єлей». Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв... Але якщо з єлеєм можна дати собі раду — можна не слухати всіляких таких високих слів, хто може мене зрозуміти — самим їх не казати й не писати, можна уникнути ювілейного вечора, можна прийняти такий варіант, який зробило видавництво «Либідь», — вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація? Просто трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли і побачили, що ми разом, що ми потрібні одне одному. Я справді надумала повернутися в літературу, в культуру, бо важкий час — це завжди мій час. А легкий час я не розумію». Ну в якому інтерв’ю хто поставить їй запитання точніше і болючіше, ніж вона самій собі. У якому телевізійному чи газетному інтерв’ю вона відверто розповість чому пішла з літератури: «Я вам признаюся, що Чорнобильська експедиція — це була моя еміграція звідси. І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, отам Україна, там люди втратили свою малу батьківщину і полюбили її безмірно, відчули велику батьківщину. Отже, з єлеєм ми дали раду. Но пасаран. Ніякі офіційні урочистості, ніякі фальшиві віншування у нас не проходять — ви бачите. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей — це презентація життя. Запрошували на презентацію книжки, а в мене — презентація життя. І я вам скажу: відчуття таке — з того боку в мене відбирали життя і з цього відбирають».

Ліна Василівна розповіла про те, що мала задумку написати історію України в поемах, історичних романах, драматичних поемах, і «Маруся Чурай», «Берестечко», «Дума про Братів Неазовських» мали б стояти у цьому ряду. Але в часи незалежності хтось запустив ідею в суспільство, що «патріотизм — останній прихисток негідників», і люди це з’їли, а в літературі загомоніли про модернізм, мова наповнилася матюками, які неначе символізували свободу, почали кепкувати з шістдесятників, іронізувати над народниками, куди зарахували і поетесу. І вона не знайшла собі місця в новій, незалежній Україні. Це вперше Ліна Костенко публічно пояснила і своє мовчання, і свою внутрішню еміграцію, і причини, які до цього спонукали, і методи, якими вона рятувала душу. Тепер усе логічно: «Берестечко» — це не роман про поразку, він про перемогу над поразкою. Вона сама завжди перемагала обставини, і кожну офіційну поразку обертала на перемогу, а її багатолітнє мовчання хтось із виступаючих назвав «капіталом свободи». Ліна Костенко розповіла про перший прозовий роман «Записки українського самашедшего», який вийде незабаром, прочитала кілька нових віршів. «Не аплодуйте, це все дуже трагічно, щоб аплодувати».

Повірте, дві з половиною години ТАКОЇ трансляції пролетіли б як одна секунда. І рейтинги були б. А ньюз для програми новин був би такий: Ліна Костенко повертається в літературу.