Ув’язнені в підвалах

У березні Сумському художньому музею виповнилося 90 років. Він по праву вважається одним із найбагатших музеїв України. «Не кожен обласний центр має такі твори вітчизняного та західноєвропейського мистецтва, тим більше коли йдеться про XVI століття», — переконана директор закладу Галина Ареф’єва. Але цінна колекція відкрита відвідувачам лише на шість відсотків — для більшої експозиції просто немає місця.

Сумам пощастило, коли неподалік, у нинішньому Липоводолинському районі, в багатодітній родині хлібороба народився 1875 року хлопчик Никанор. Хлоп’я виявилося творчим: Строгановське училище в Москві, Одеське художнє училище красних мистецтв, Вище художнє училище при Петербурзькій академії мистецтв — у майстерні самого Іллі Рєпіна! Певно, Никанор Онацький міг так рухатися й далі. Але цікавість до політики шкодить мистецтву. Художник вимушено виїздить у провінцію і неподалік Сум, у Лебедині, знаходить себе як педагог. Незабаром на педагогічній виставці в Харкові серед 38 гімназій Лебединська чоловіча отримує почесний відгук завдяки методиці Онацького. До Сум Никанора привела саме педагогіка. Але митець залишається митцем. І в 1914 році цей єдиний тоді в місті професійний художник організував вперше в історії Сум художню виставку.

Не дивно, що в післяреволюційні дні Онацький входить до комісії, яка збирає предмети мистецтва та старовини. Збирати було що: горіли садиби, руйнувалися маєтки — з того хаосу треба було рятувати цінне. У Славгороді нинішнього Краснопільського району Онацький знаходить Рубенсівського «Христоса на соломі», найшвидше — ескіз до центральної частини триптиха з Антверпенського музею. А в 1919 році в одному з сумських маєтків знаходять частину художнього зібрання відомого київського колекціонера Оскара Гансена. Буремні дні змусили киянина десь переховувати безцінну колекцію, частину її він надіслав до Сум. Вона й склала основу художньо–історичного музею, директором якого призначили Никанора Онацького.

Подальшу долю Онацького навряд чи можна назвати випадковою — радше закономірною. Ось лише деякі з його публікацій тих часів: «Українська порцеляна», «Старовинні кахлі Сумщини», «Українське гутницьке скло»... Хіба ж не пахне «націоналізмом»? Довелося покинути Суми: «Я вже побачив — якщо не хочу бути на Соловках, краще мені самому швидше йти геть». Утім переїзд до Полтави не врятував, там у 1937–му його й розстріляли. І відтоді ім’я Онацького надовго забувається, навіть після офіційної реабілітації про нього мало що відомо. Лише в 90–х цю інформацію відкрили разом з архівами КДБ. І, врешті, музей отримує ім’я свого першого директора.

Сьогодні колекція художнього музею нараховує 15 тисяч експонатів. І більшість їх залишається назавжди ув’язненими у фондах. Музей постійно потерпав через відсутність власного дому. Після війни йому дала притулок філармонія. У 70–х роках отримав нинішнє приміщення — колишню споруду Державного банку. І ще два — Воскресенську церкву, де розмістили колекцію декоративно–ужиткового мистецтва, та цоколь Троїцької церкви — як виставковий зал. Згодом культові споруди забрали для релігійних громад. Звичайно, обіцяли щось дати натомість. Але й по сьогодні з 9 тисяч експонатів декоративно–вжиткового мистецтва демонструються тільки близько 600. Решта — теж ув’язнені.

На святкуванні музейного ювілею з багатьох вуст лунали побажання отримати нарешті достойне приміщення. Влада за владою, змінюючись, залишала по собі пам’ять у вигляді розданих приміщень — зовсім не для музейних потреб. Хто ж подбає не про власний скарб, а про загальноукраїнський? Відповіді поки що не передбачається. А експонатам потрібно дихати й спілкуватися з людьми. Як і людям — із ними...