Тривожні дзвінки Тарасового тижня

ВІДОЗВА

«Це не так премія, як моральний імператив»

До уваги вельмишановної Марії Матіос, заступника голови Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
письменниця, професор, зав. кафедри україністики ф–ту літератури і філософії Римського університету «Ла Сап’єнца», доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури НАН України

Вельмишановна пані Матіос!

Дякую за офіційне повідомлення про присудження мені Національної премії імені Тараса Шевченка.

На превеликий жаль, змушена повідомити, що через об’єктивні обставини не зможу взяти участь у церемонії нагородження. Значний обсяг роботи, пов’язаний з початком нового семестру в Римському університеті, унеможливлює на даний момент мій приїзд.

У зв’язку з цим прошу вашої ласки прийняти за мене цю високу нагороду. Наперед вдячна.

Дозвольте мені також сказати кілька слів про символічний аспект цієї нагороди. Адже нагорода, що має ім’я Шевченка, — це не так премія, як моральний імператив, вага відповідальності перед вічністю — і сучасністю — цього Поета.

Україна — вкотре! — в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією.

В облозі фальшивої любові до України і реальної до неї зненависті.

Основна цьому причина: як і в ХVІІ столітті, ХІХ чи ХХ, Україна перебуває в епіцентрі протистояння Росії та Європи.

Тому в день народження великого поета України ми насамперед маємо почути його Слово — те Слово, яке Поет, як старозавітний пророк, поставив «на сторожі» нації. До цього нас змушує інтелектуальна чесність.

Поет, якого російська держава боялася так, що заборонила не лише писати, а й малювати, із засланських своїх степів бачив не лише нову Україну, а й майбутню Європу. В тодішній Європі — поряд із Міцкевичем і Байроном, Гайне і Леопарді — Шевченко був одним із найрадикальніших поборників свободи — свободи кожної окремої людини, свободи кожного народу — від Фінляндії до Кавказу, від азійських країн до Молдови, Чехії, Польщі. А свобода — це базова цінність європейської цивілізації.

Шевченко ніколи не пішов на компроміс із владою, сказавши словами царя Давида:

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду...

Тому його Голос розхитав фундамент Імперії. Тому його Голос розколював мури в’язниці під наз­вою СРСР. Ці дві антилюдські системи впали. Поет сьогодні з нами. Але нещадне його бачення сьогоднішнього суспільства:

...Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

Презирливий його лазерний погляд на український політикум:

Раби, підніжки, грязь Москви...

Непримиренний його моральний вирок одержавленому православ’ю:

...І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде!

Тривожне його питання:

...коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

Ствердна його відповідь:

А діждемось–таки колись.

Вергілій українського Пекла, нам з вами Шевченко залишив заповіт:

... будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Лише це дасть нам право на надію:

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

Вогненна печать Генія на сувої національної Історії:

Борітеся — поборете!

Рим, 8 березня 2010 р.

КОМЕНТАР

Перша підніжка

Хто компрометує Президента з перших днів

Марія МАТІОС
письменниця, заступник голови — керівник секретаріату Шевченківського комітету

Непристойно гостру і нервову публічну реакцію на цей виступ після церемонії вручення висловила Лариса Скорик, яка невідомо з якого дива (виявляється, це була її ідея вручення Шевченківських премій у Каневі в приміщенні при мінусовій температурі, всупереч Положенню про премію) мало не керувала всім, що там відбувалося. До речі, в Оперному театрі під час концерту вона сиділа першою по праву руку Президента. Як хто? Де був глава його адміністрації чи його заступники?

Так що перша серйозна «підніжка» новому Президентові у виконанні екстравагантної, однієї з двох «видатних» жінок України Лариси Скорик, яка не добирала слів у своїх коментарях усього і всіх упродовж дня, виявилася цілком успішною.

Я повинна об’єктивно сказати, що Президент мав гарний настрій саме на церемонії вручення премії (навіть у візуально і фізично найнесприятливіших умовах). І найбільш людяним і природним було його усне слово на завершення церемонії (без наперед заготовленого тексту), без згадувань про «Сезана і Гогена» і т. д. Вони, його спічрайтери, навмисно вписують йому у промови те, що не є природним для нього?! Навіщо?

Я б на місці Президента особливо ретельно за такі речі «поглади­ла» авторів цих опусів по голівці.

Президент був цілком готовий для спілкування з лауреатами, але він робив те, що йому порадили «радники». Але його «радники», які ну ду–у–же оберігали Президента від НЕ ТІЄЇ інтелігенції — Лариса Скорик, Ян Табачник, Володимир Гришко, Ганна Герман, Ольга Бенч — очевидно, цей день вважали своїм днем. Вони, та й ніхто в адміністрації, так і не зрозуміли, що якщо Михайло Андрусяк, Оксана Пахльовська і Галина Пагутяк не зробили демаршу напередодні, то під час церемонії вручення вони, та й ніхто інший, цього робити не будуть. Їхня присутність була знаковою. Та чи не через гіпотетичний — совковий, егоїстичний! — свій шкурний страх адміністрація змінила ЗАКОННЕ місце вручення премій, скасувала пряму теле– та радіотрансляцію нагородження? (А потім платники податків, які й є «донорами» «шевченківки», дивуються: Україна не знає лауреатів. А звідки їй знати, якщо першим цензором виступає той, хто повинен бути першим промоутером?)

Адміністрація так і «не допетрала», що Президент вручав не приватну премію, а премію від імені Української держави. Адміністрація Президента так і не зрозуміла, що можна було наступного дня чи іншим разом за кавою чи «круглим столом» почати нормальний, не істеричний, не войовничий — для першого разу просвітницький! — діалог інтелігенції з новим Президентом на «культурні» теми.

Пані Ганна Герман ні в Каневі, ні в Оперному театрі не відреагувала на мої прохання (двічі!) зорганізувати фотографування лауреатів із Президентом, що, до речі, передбачено Протоколом такої церемонії. Та й келих шампанського з Президентом не спустошив би державну казну навіть у час кризи (так робили всі попередні президенти, дотримуючись ПРОТОКОЛУ). Зате прес–служба Президента ввечері поширила повідомлення про тривале спілкування Президента з видатними поетами, письменниками, художниками.

У мене виникає запитання: хто і навіщо «підсуває» Президентові подібні рішення, хто і навіщо дурить Президента з перших днів? В Україні багато чесних і відвертих людей, які вміють казати правду не істеричним тоном. Якщо Президент і справді має намір стати Президентом усієї України. Адже він ПІДПИСАВ указ про Андрусяка і Пахльовську! А це в підтексті каже, що, з одного боку, ми маємо шанс без надриву говорити про своє минуле і маємо шанс реально рухатися в Європу. Президент мав право НЕ ПОГОДИТИСЯ з рішенням Шевченківського комітету і забракувати «неугодних» лауреатів. Він цього не зробив. Чи це не був знак? Чому цей знак прочитали всі, окрім чільних співробітників президентської адміністрації?! І указ про Шевченківських лауреатів насправді було підписано 4 березня. Просто указ оприлюднюють після його озвучення, оскільки йдеться про ПУБЛІЧНЕ нагородження. І задля об’єктивності варто сказати, що указ Президента Ющенка у рік його першої каденції (2005) був підписаний пополудню 8 березня.

Я про ці речі кажу тому, що є однією з тих, хто не перший рік забезпечує і відповідає за ту частину церемонії нагородження, яка стосується безпосередньо лауреатів. Уперше з часів Кучми теперішня адміністрація кулуарно «шепталася» про всі нюанси цьогорічного дійства, не залучивши секретаріат Шевченківського комітету, у тому числі заступника голови до планування і «синхрону» церемонії (окрім нервового телефонного режиму). А для тих, хто впливає на прийняття рішень на Банковій, 11, хочу нагадати, що Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка є державною структурою і має статус спеціального органу при Президентові України.

То хто свідомо «режисує» підніжки новому Президентові? А найперше — навіщо? Може, у Президента ще є можливість запитати про ці речі своїх дорадників?!

10 березня 2010 .