Незламність Бандери актуальна сьогодні

03.03.2010
Незламність Бандери актуальна сьогодні

Напередодні цьогорічного Дня злуки відбулася подія, якої давно чекали патріоти всієї України: Президент Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України Степанові Бандері. Орден Держави Президент вручив внукові Героя Степану. (Миколи ЛАЗАРЕНКА)

У польськомовній газеті «Кур’єр галіцийський» №3(103) від 12—25 лютого 2010 року була опублікована заява президента Польщі Леха Качинського щодо надання Степанові Бандері звання Героя України. Це можна розцінити як втручання у внутрішні справи України. На таку заяву не спромоглося дати гідну відповідь Міністерство закордонних справ України. Що змусило мене, громадянина України, звернутися безпосередньо до президента Польщі зі спростуванням висунутих звинувачень.

 

Шановний пане президенте!

У польській та російській пресі з’явилися негативні оцінки щодо надання Степанові Бандері Президентом Ющенком звання Героя України.

Маю намір опонувати такій позиції. Відтак звернуся до не таких далеких історичних подій.

Виникає запитання, чи є позитивною особою для поляка або українця Катерина II? Очевидно, що — ні, бо була ініціаторкою розчленування Польщі, а для українця була тією особою, яка знищила Запорозьку Січ — джерело незалежності України — і ввела кріпацтво для більшості українського населення. Але для росіян вона є шанованою особистістю. Хоч вона погано володіла російською мовою, Катерина II зміцнювала потугу Росії і творила імперію. Така сама є основа французько–німецьких відносин. Кожний народ має своїх героїв і противників, бо не має спільної історії, а є сувора правда життя — кожний народ бореться за своє існування. Правда полягає в тому, що часто держави створюють насильством і неправдою, незважаючи на те, що прийдешні покоління змушені будуть виправляти гріхи своїх попередників.

Може, не варто звертатися до старих справ, але без їх аналізу та усвідомлення допущених помилок не можна будувати позитивні польсько–українські відносини.

Після Першої світової війни на карті Європи не було місця для України, і то з вини польської сторони. Версальський пакт розділив Україну. Чи могла тогочасна молодь із тим миритися? Ні. Українці, які опинилися в кордонах Польської дер­жави, мали для свого розвитку дуже і дуже обмежені умови та можливості. Більше того, в посвідченнях особи не вказувалося національності, а зазначалося тільки віровизнання, назви «українець» офіційно не існувало. Треба зазначити, що і зараз в українських паспортах не вказується національність, а дарма, це — погана практика.

По–перше, освіта. На теренах Західної України в усіх початкових школах було введено навчання польською мовою, хоча більшість населення була українською. У Львові українськими були: одна приватна реміснича школа, одна державна гімназія, одна державна вчительска семінарія, одна приватна вчительська семінарія сестер–василянок, кілька приватних гімназій у Бережанах, Рогатині та інших містах. Фінансування загальної освіти у східних воєводствах було значно меншим, ніж у західних. Український університет був заборонений, і його змушені були перенести до Праги, а низці науковців — учасників визвольних змагань за волю України — було анульовано вчені звання і дипломи про вищу освіту. Українська молодь мала обмежену можливість вчитися у польських вищих навчальних закладах. У навчальному 1935–36 році загальна кількість слухачів вищих шкіл Польщі була 47161, з них грекокатоликів і православних — 2765, що становило 5,86%. У львівському, станіславівському, тернопільському, волинському, поліському воєводствах, на Підляшші, Лемківщині, де переважало непольське населення, вся державна адміністрація, суди були винятково в руках поляків. Роботу в державних інституціях можна було отримати, тільки змінивши віросповідання, що було рівнозначним зміні національності. Витрати на соціальні потреби в регіонах з перевагою польського населення у 2,76 раза перевищували витрати на ті самі потреби з переважно українським населенням.

Так, був замах на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Але хто організував пацифікацію, хто відповідав за спалені сільські оселі, знищене майно, за тисячі скалічених українських селян? А відбувалося це так. Військо оточувало село тісним кільцем, з якого неможливо було вирватися. Потім спеціальний підрозділ вступав у село, руйнував «Народний дім» та інші громадські приміщення, і починалася пацифікація — арешти бібліотекарів, активістів «Просвіти», «Сільського господара», «Маслосоюзу», їх висилали до концентраційного табору «Береза Картуська». Решта селян отримувала по 50 буків. Не кожний витримував такі знущання і після побиття помалу вмирав. У Львові та інших містах і містечках було трохи інакше, корпоранти — переважно шовіністично налаштована міська шумовина — нападали на українські установи і руйнували їх. Поліція сприяла цьому або «не бачила» злочину. Офіційні звернення Української парламентської репрезентації до уряду 11–ї Речі Посполитої були безрезультатними. Чи це дивний збіг обставин, чи запланована акція? У ті ж самі часи на Східній Україні нищили український народ голодом, а в Східній Галичині — пацифікацією. Власне, щоби звернути увагу світової громадськості на нехтування правом, застерегти тогочасні офіційні органи від подальших знущань над українським населенням, було вчинено цей атентат над організатором і натхненником пацифікації. Навіть звір, коли відчуває смерть, затято бореться за своє існування, тим більше — людина і весь народ.

Так, була Волинь, не надто славна сторінка у польсько–українських стосунках. І це, як кожна людська трагедія, викликає співчуття. Це є наслідки, про які багато написано, про які знаємо і теж шкодуємо, що так багато було людського терпіння. Але кожне явище має свою першопричину. Тому мусимо в цьому розібратися, щоб такі події більше ніколи не повторювалися. Попередньо, у міжвоєнний час, Польська держава вела політику колонізації Волині шляхом переселення малоземельних польських селян. Їх заохочували різними фінансовими, податковими пільгами, низьким банківським кредитом, гарантованим страхуванням можливих збитків тощо. Було заборонено продаж землі сільськогосподарського призначення українцям, а в містах, якщо поляк продав нерухомість українцеві, наражався на публічний осуд. Знищували православні церкви на Холмщині, з цього приводу до уряду Польщі звертався греко–католицький митрополит Андрей Шептицький. Але все було марно.

Сумніваюся, що поляки зі Шлезька сприймали ідентичні дії Бісмарка з великим ентузіазмом, це, напевне, було причиною повстань на Шлезьку. Єдина різниця полягає у тому, що німецький Райх робив те саме, але повільно майже впродовж століття, а на Волині цей процес відбувався за короткий час і різко, тому був більш зримий і болісний для українського населення. Власне, це було причиною жорсткого ставлення українців до поляків.

Я навів тільки малу частку соціально–політичних фактів із міжвоєнного часу. Достатньо взяти довоєнні польські газети і переглянути їх неупередженим поглядом, щоби переконатися у незліченності подібних випадків. Таку школу виховання й усвідомлення національної ідентичності отримали ті люди, котрі потім поповнили лави ОУН і УПА.

...Чи поляки осуджують Юзефа Пілсудського? Адже він теж прибирав неправовим шляхом своїх противників, зокрема генерала Загурського, інших посадив до концтабору. У 1926 році вчинив травневий переворот, бо у Польській дер­жаві, яка виникла з трьох частин, що входили попередньо до Росії, Прусії і Австро–Угорщини, був безлад, економічні труднощі, внутрішній розбрат. Після травневого перевороту Польща могла консолідуватися.

Тому не слід осуджувати Бандеру, який змушений був діяти на три фронти в умовах авторитарного та тоталітарного режимів. Щодо Степана Бандери, він, як кожна людина, припускався помилок, але необхідно визнати, що його неухильну позицію і дії формували й породили умови передвоєнної Польщі і СРСР, ті обставини, в яких був змушений існувати український народ у міжвоєнні, воєнні і повоєнні часи. Його незламна позиція щодо незалежності України і її природних прав була захоплюючою, сприяла поповненню лав його прихильників, навіть викликала повагу у ворогів. Його постулати щодо спирання на власні сили і права українського народу на самостійне політичне й економічне життя є актуальними й досі. Адже це засади «Загальної декларації прав людини» від 1948 року, «Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права» від 1966 р. та інших міжнародних актів, прийнятих Генеральної Асамблеєю ООН. Цього права довгий час не хотіли визнати за українцями Польща, Росія та Німеччина.

У різні часи українців називали «мазепинцями», потім «петлюрівцями», а тепер «бандерівцями». Кожен свідомий українець–патріот таку назву повинен вважати за честь. Хто і чому знищив Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру? Бо їхнім життєвим кредо була «Воля або смерть». Принципами, метою і боротьбою цих людей та їхніх прихильників була незалежність Вітчизни. Хто ж є злочинцем відповідно до норм міжнародного права? Чи не той, хто заперечує основні права людини і нації? Чи не той, хто знищує свого політичного противника?

Не варто говорити про «злочини» УПА, бо УПА не загарбувала чужі етнічні території, а боронила людські права свого народу на своїй власній, Богом даній землі. АК (Армія Крайова, польська військова підпільна організація) також знищувала українців, українську інтелігенцію. Під час війни кожна сторона чинить насильство. Чи поляки вважають учасників і членів АК злочинцями? Звісно, що — ні. Кожна зі сторін має свій державний пріоритет. Усі народи своїх відомих людей шанують не за їхні помилки, а за їхній позитивний вклад у боротьбу за свободу і розбудову держави на політичній, економічній чи культурній ниві. Метою і гаслом УПА була Українська Соборна Самостійна Держава. Боротьба УПА із загарбниками, яка тривала до 50–х років минулого століття, врятувала честь та гідність української нації. Так само, як у свій час козаки були і є взірцем боротьби за волю України, адже і козаків теж називали розбійниками і злочинцями. Але час минув і український народ сам дав оцінку, складаючи про козаків пісні і легенди, бо не стане злочинець на захист людської честі і гідності власного народу.

Не можемо жити минулим, мусимо навчитися дивитися у майбутнє, його будувати, бо минуле нас вчить, що взаємна боротьба вела до взаємного ослаблення, а тимчасова перевага була передумовою катастрофи. Після Андрусівського перемир’я та «Трактату про вічний мир» (від 1686 р.), які розділили Україну, настали поділи Польщі; після Версальського пакту 1918 року внаслідок невизнання України в 1939 році відбулося нове загарбання Польщі.

Сьогодні Польща є членом НАТО, але ще ніхто серйозно не випробував на практиці його дієвості. Перед Другою світовою війною Польща теж мала запевнення і гарантії західних держав, але це не допомогло під час катастрофи у вересні 1939 року. Тепер Польща має унормовані відносини з Німеччиною. Але чи рахувалася ФРН із позицією і вигодами Польщі, підписуючи угоду з Росією щодо прокладання газогону по дну Балтійського моря? Яку користь матиме від цього Польща? Припускаю, що німці особливо не брали до уваги польську думку з цього приводу, а це свідчить про те, що кожна держава керується власними інтересами.

Кожен поляк і українець повинен усвідомити те, що без вільної та незалежної України не може бути вільної Польщі, а без Західної України не може бути незалежної України. Західна Україна є двигуном і стимулятором для цілої України в її боротьбі за незалежність, а боротьба ще не закінчена і триває. Це лежить в інтересах обох народів — дотримуватися статус–кво, поглиблювати двосторонні зв’язки і не робити помилок, допущених нашими попередниками.

Юрій ГІРНИЙ
  • Волевиявлення невільних

    Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>

  • Євробачення-2017. Показує гривня-ТБ

    Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>

  • Так минають прем’єри

    Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>

  • Термоядерні промені чучхе

    Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>

  • Богдан Гаврилишин: Неефективність уряду виснажує Україну

    Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>

  • Де шукати щастя?

    Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>