Не туди весілля?

06.02.2010
Не туди весілля?

Весільне вбрання українців Буковини. Старовинне фото.

Як лід на річці у липневу спеку або як квітучий сад у січневі морози — так само неможливим було колись в Україні весілля у жнива чи під час посту... Не те що нині — весілля можуть справляти будь–коли: і на Великдень, і посеред жнив. А хто ми без споконвічних звичаїв? Сірий одноманітний натовп, який священні ритуали весілля перетворив на банальне гульбище, що зазвичай означається словом «свадьба».

 

Що знайшов де ля Фліз?

Коли відбувалися по наших селах сватання, дівчата мали змогу перебирати своїх наречених як товар на базарі, вряди–годи вручаючи нелюбам горезвісного гарбуза. А далі починалися весілля, і куди й зникала дівоча перебірливість, адже котра з них не встигала вскочити до весільного поїзда до чергового посту, тій доводилося чекати шансу бодай кілька місяців.

Сьогодні в Україні все інакше: наше весілля майже нічим не відрізняється від такого свята у заможних європейських державах: лімузин, у білих шатах наречена, оте не наше, але обов’язкове «Горько!». Ті, хто бачили розкоші справжнього українського весілля або хоча б чули їхні описи з уст очевидців, нудьгують, споглядаючи картини сучасного весільного торжества.

В усі часи — віддалені від нас і не дуже — іноземці захоплювалися дійством українського весілля. Так, на початку XIX століття знаменитий французький етнограф П’єр де ля Фліз описував обряди, старанно замальовував (фото ще не було) розкішні народні весільні строї у Київській губернії. Чарувало тутешнє весілля — як космічне диво — й інших іноземних дослідників, зокрема поляка Григорія Калиновського. І недарма.

«Весілля в Україні ніколи не було побутовим дійством, всі наші весільні звичаї і люди, які брали у них участь, разом являли собою собор найчистіших людських душ, — розповідає історик мистецтва, невтомний дослідник давніх українських звичаїв Олександр Фисун, якому випало відстаростувати більш як на двадцяти народних весіллях. — Це було найвеличніше і найрадісніше свято у житті української родини та й усього села. В його основу закладено таємницю її величності вічної Любові. Саме в ім’я того божественного почуття український народ витворив унікальні весільні звичаї і ритуали, які таїли в собі не розважальну, а священну роль оберегів. Кожен приходив на весілля з відкритим серцем, і оті духовні струмочки мимоволі розливалися могутньою шляхетною повінню народних веселощів».

«Сам Бог денце місить...»

Непросто сьогодні знайти весільну господу, в якій би випікався весільний коровай. Нині його замовляють на комбінатах громадського харчування, в їдальнях та ресторанах. Нічого не скажеш, короваї там вдаються розкішні — як на картинці... Подекуди по селах найсвятіший хліб Роду довіряють випекти господині, в якої просто гарно виходить випічка. Інколи люди, не розуміючи, запрошують до цього священнодійства вдову або жінку, яка не зазнала справжньої злагоди й любові у сімейному житті. Отож пече вона той хліб молодим хтозна з якими почуттями і думками, на самоті прикрашає його калиною й барвінком... Виконала роботу — отримала гроші. Такий світ настав: усе тепер міряється гривнею чи доларом. Навіть священні дії. Хоча в Україні не те що століттями, а цілими тисячоліттями випікати коровай довіряли лише молодицям, котрі щасливо прожили у шлюбі не менше десяти років. Так само було б дивним ще якихось тридцять–сорок років тому випікати коровай без супроводу пісень, спеціально складених народом для тих ритуалів. Вони звучали, коли весільна мати йшла запрошувати на випікання короваю, коли тісто місили, коли воно сходило, коли бгали його, коли садовили у піч...

«Сам Бог денце місить,
Пречистая світить,
А янголи воду носять», —
співали коровайниці.

Це було справжнє таємне священнодійство. Вважалося, що від дотримання ритуалу великою мірою залежатиме майбутня доля наречених. Водночас люди підмічали, як випікався священний хліб Роду: чи бодай не пригорів, не тріснув. Якщо пригорав, це було знаком гіркоти і болю, які у майбутньому очікували молодих. Якщо тріснув — це означало, що серця так по–справжньому і не поєднаються і пара, можливо, розпадеться. І навпаки: ідеально рум’яний, пишний коровай провіщав світлу і щасливу долю молодим.

Велике значення мало й те, як краятимуть весільним гостям цей священний хліб із Раю. Цією місією наділяли двох старост. Здавен, за звичаєм, велося ламати священний хліб, не дай Боже різати (що повсюдно робиться нині). Ніж у цьому разі означає зловісну роль — краяти, панахати долю...

Чи ж виконує нині хто–небудь оті священні ритуали своїх предків?

«Ой ви, вороги, не переходьте дороги...»

Ні татаро–монгольській навалі, ні кріпосницькому чужоземному устроєві не вдавалося так потоптатися по духовних святинях українців, як це відбулося у сталінсько–брежнєвські часи. Тоталітарний режим звіряче виконував (і досі виконує) свою зловісну місію нищення народного духу, у тім числі й спотворюючи народний весільний обряд. Послухайте сучасну «весільну» музику — і ви погодитеся з цим гірким висновком. Це, переважно, зарубіжні ритми. Але ж троїсті музики здатні сотворити свято небаченої краси. А що ж робить з нашими душами «попса» і «блатняк»? Її каламутні хвилі, вриваючись у святощі українського весілля, цементують душі українців, одурманюють, зомбують їх.

Отож колись упродовж усього українського весілля постійно звучали відповідні до того чи іншого ритуалу пісні або танцювальні мелодії. Нареченим було заведено співати таких пісень, які пасували саме їм. Так, була особлива пісня для дівчини — круглої сироти, для напівсироти і для тої щасливиці, яка мала обох батьків. У одній з пісень на прохання доньки–нареченої покійний батько промовляє:

Ой рад би я, дитя моє,
До тебе прибуть —
Насипано сирої землі
На руки мої.
Зліпилися карі очі
На всі ночі.

Хіба хтось, почувши ту пісню на весіллі, міг не розчулитися і не заплакати?

Стелилася услід молодим пісня, коли їх проводжали в дорогу з хати нареченої:

Ой ви, вороги,
Не переходьте дороги.
Нехай перейде родина,
Щоб нам доріженька щаслива.

Здавалося, кінця–краю не було тому весільному співові, Божому благословенню, величним весільним ритуалам, які, немов священний вогонь, «вигартовували» і висвітлювали нову подружню пару, формували її гідне майбутнє. Вони, а не казенні штампи «загсу», були найпереконливішим доказом законності шлюбу.

Лише в рідній хаті весілля благословенне

Тепер, збираючись святкувати весілля, люди чи не найбільше переймаються фінансовим питанням. А як іще? Конче хочеться, щоб «у нас було не гірше, не бідніше, а бажано краще, ніж у інших». Завидюща людська природа сліпо зазирає до когось за стіл, фіксуючи дороговизну ковбас і горілки, сукні і зачіски нареченої, гумор «тамади», а забуває про головне: переданий нашими предками весільний ритуал. Тенденція спростити велич і красу народного весілля особливо проявилася в останні 10—15 років, коли, здається, всі засоби масової інформації намагаються вмонтувати у наші ДНК ген зажерливості, жадоби розкошів. Тож і маємо нині не весілля, а справжній «пір во врємя чуми», де мало радості, де не видно ні струмочка щирості, любові, сердечності — усім цим захоплювалися колись іноземці. Якщо додати до цього ще й улюблене нинішнє місце проведення весілля, то можна схопитися за голову...

Отож у всі часи весілля святкували лише у світлицях та на дворищах рідних хат наречених. Тепер навіть по селах взяли за моду святкувати його у «банкетних залах», ресторанах, громадських їдальнях. Чому люди йдуть на таке? Дехто каже, мовляв, там зручніше приготувати їжу для великої кількості гостей. І для гостей краще — більше місця для танців. Можливо, й більше. А справжня причина того, що нині гостей не пускають до хати, — у страхові, аби вони чимось не наслідили, чогось не зіпсували... Проте, як зазначає уже згаданий Олександр Фисун, саме в хаті всі весільні ритуали одержують вище Боже благословення.

Тетяна ОЛІЙНИК

  • Масниця для миру

    Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>

  • Шик у вовні

    Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>

  • Кобзар Русалім

    Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>

  • Бережіть, берегині!

    Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>

  • Принади архаїчної трапези

    Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>

  • Скарби з бабусиних скринь i душ

    У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ­ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>