Донедавна вважалося, що, крім знаменитого полотна Іллі Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану» та ще кількох робіт, історичного живопису в українському образотворчому мистецтві майже немає. Таку думку спростовує виставка, що відкрилася 21 січня у Республіканському будинку художника. У світлих виставкових залах українська історія заговорила на повен голос. Тут ми маємо не лише серйозне мистецьке явище, яке ще буде скрупульозно аналізуватися знавцями та широко обговорюватись, а й вагому політичну подію, що, як завжди, викликає в одних щире захоплення, а в інших — неприховане роз­дратування.

Останній рік літературно–меморіальний Музей–квартира Павла Тичини дає інформаційні приводи для «сонетів і октав». Минулого року як сніг серед літнього дня приголомшила новина про те, що Київська міська рада примусово виселяє музей із приміщення через несплату оренди в сумі 16 тис. грн. Тоді на захист квартири Тичини піднялася вся інтелігенція України і частково Росії. Через позови у суди музей удалося зберегти, і ніхто не посмів викинути рукописи поета з Терещенківської, 5. Із першого січня поточного року працівники музею почуваються значно впевненіше: Музей–квартиру Павла Тичини передали в державну власність — у підпорядкування Міністерства культури і туризму України.