І рости, і діяти

02.02.2010
І рости, і діяти

Музей–квартиру Павла Тичини створили 30 років тому за 9 місяців. (Фото Укрінформ.)

Останній рік літературно–меморіальний Музей–квартира Павла Тичини дає інформаційні приводи для «сонетів і октав». Минулого року як сніг серед літнього дня приголомшила новина про те, що Київська міська рада примусово виселяє музей із приміщення через несплату оренди в сумі 16 тис. грн. Тоді на захист квартири Тичини піднялася вся інтелігенція України і частково Росії. Через позови у суди музей удалося зберегти, і ніхто не посмів викинути рукописи поета з Терещенківської, 5. Із першого січня поточного року працівники музею почуваються значно впевненіше: Музей–квартиру Павла Тичини передали в державну власність — у підпорядкування Міністерства культури і туризму України.

Слідом за вирішенням неприємної ситуації на працівників музею і всіх шанувальників творчості поета чекають два свята. Рівно 30 років тому в будинку, де мешкав Павло Тичина з дружиною Лідією Петрівною, за ініціативи тодішнього голови Спілки письменників Павла Загребельного був заснований музей–квартира. Наступного року 23 січня Україна відзначатиме 120 років від дня народження поета. Так що святкування 30–річчя Музею–квартири Тичини вийшли не такими гучними, як могли б бути, — це, швидше, репетиція перед ювілейною датою винуватця.

 

Свої листи Тичина розмальовував

Музейники, які облаштували із звичайної квартири музей за дев’ять місяців, згадують, як кожного року святкували день народження зі словами: «Нашій дитині рочок, наша дитина йде до школи, наша дитина повнолітня…». Звісно, інтер’єр кімнат працівники музею не змінювали, а над архівами довелося добре попрацювати. Тоді рання поезія Тичини була заборонена, ніхто не знав його віршів про Крути, Голодомор. Коли хтось із близьких Тичини наважувався упівголоса десь у куточку прочитати в музеї ці вірші, жінки, дивлячись у вічі «герою», крадькома на колінах по рядку записували невідомого Тичину. Якщо відвідувачі звинувачують поета у слабкості, цитуючи вірші про Сталіна і партію, господині квартири навперебій годинами читають їм ранню поезію. Кажуть, люди ніби наново народжуються і виходять від них зовсім іншими.

З нагоди 30–річчя музею для виставки з трьох тисяч експонатів вибрали 30 унікальних, якими музей найбільше пишається. Це книги з автографами, портрет роботи Василя Касіяна, свідоцтво про одруження, листи до сестри Проні, в яких Тичина намалював криницю і хату в рідному селі Піски на Чернігівщині. Є зошити із народними піснями і колядками, які Павло Григорович збирав по селах і хуторах, а також листи до Тичини Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Тодося Осьмачки, Максима Рильського. Останній до 50–річчя поета присвятив вірш «Золота шабля», який написав на великому плакаті і власноручно розписав. Завідуючий фондами Григорій Донець розповідає, що листи й рукописи Тичини виставлятимуться не більше 10 днів — їм шкодить світло.

«Буйний» Тичина

Те, що Павло Тичина був м’яким і надто добрим, щоб протистояти системі, було не так — згадували друзі поета. Іван Драч згадав історію, як у 1939 році Микита Хрущов запросив «придворних» поетів на пароплав. У колі вибраних почали обговорювати Максима Рильського. Тоді Павло Григорович різко піднявся і хотів зістрибнути з пароплава: «Я з вами тут не буду. Я вийду звідси». Тичину ледве заспокоїли, щоб не вбився, а Рильського помилували. Іншого разу Павла Григоровича запросили на засідання ЦК, де хотіли визнати Олександра Довженка буржуазним націоналістом. Інтелігенція погоджувалася з пафосними гаслами Корнійчука, лише Тичина стукнув по столу: «І на Довженка руку підняли!» — грюкнув дверима, що аж стіни задрижали, і так своїм протестом зняв тавро з кінорежисера.

Земляк і академік Петро Кононенко знає Павла Тичину не з архівів. «Є визнані, популярні, відомі, а Тичина справді геніальний. Він був дуже добрий, завжди питав, чим може допомогти. Грав на 11 інструментах. Коли із чимось не погоджувався, повертався і йшов», — каже Кононенко. Від Сковороди і Шевченка до Стуса не було такого, як Тичина. Так ніжно і трепетно відчувати природу в поезії не вдалося нікому, а от писати таким почерком, як у Тичини, знайдуться мастаки. Літературознавець Сергій Гальченко довгий час упорядковував архіви поета і навчився розрізняти почерк Тичини по роках. Він настільки занурився у світ поета, що може не тільки копіювати почерк, а й голос. Сергій Анастасійович ніяк не міг повірити, що Павло Григорович ніколи не лаявся. Цікавився про це в його дружини Лідії Павлівни. «Як вам сказати. Ніколи. Але раз було. Коли Павло Григорович запропонував мені руку й серце, ми йшли Хрещатиком. Були такі щасливі, що офіційно разом. Як назустріч іде красива дівчина. Побачила Павла, відштовхнула мене ліктем і кинулася цілувати Павла. Тоді він як пошле її», — переповідає слова Лідії Павлівни Гальченко.

До речі, директором музею є родичка Павла Тичини по сестрі Поліні Тетяна Сосновська. До 90–х музей очолювала її мати, пані Ірина. «У нас усе в надійних руках і по династії», — жартують колеги Тетяни Григорівни.