«Колядницькі» заробітки

20.01.2010
«Колядницькі» заробітки

Традиція колядувати відходить у минуле? (Фото Рейтер.)

Різдвяні свята «відшуміли» тихо і непомітно. Дехто з вірян не побоявся морозів та відлиг і потрапив до церков. А деякі після служби навіть пішли колядувати. Ось тут вони і з’ясували, що далеко не всі їхні співвітчизники хочуть почути радісну звістку про Христове народження.

Як свідчать соціологічні опитування та мій власний емпіричний досвід, на те є ряд причин. По–перше, більшість українців щиро вірять, що за дверима на них чекають аж ніяк не старосвітські колядники, а кровожерні злодюги, ладні їх убити та пограбувати, лишень бідолашні жертви–господарі відчинять двері. Почасти вони мають рацію, адже промисел грабунків на Різдво був широко поширений у 90–ті роки минулого століття, коли за колядування вже не загрожувала каторга у Сибіру, а амністія призвела до того, що на вулицях міст з’явилося багато людей, котрі колядок не знали та в Бога не вірували, зате мали бажання й можливості повеселитися на чужому їм святі з матеріальною користю для себе. На щастя, останнім часом число таких випадків суттєво скоротилося. Нині добрим господарям, котрі все ж впустили хлопчиків із невмирущим віршиком про «колядин», загрожує хіба що пропажа з коридорного столика мобільного або гаманця, поки вони бігають шукати цукерки для хоч і малих, та вже іноді не чистих на руку колядників.

По–друге, багато хто просто не святкує Різдво, не вважаючи народження Ісуса Христа чимось визначним для всього людства. Спектр відповідей таких людей колядникам, мабуть, найширший. Починаючи від загадкових слів «Нє, нє то, рібята!» і закінчуючи дулом пістолета та заявою, що, як сержант міліції, він дає вам, наркоманам, п’ять хвилин, щоб покинути будинок. Це додає колядуванню деякого шарму та відчуття екстриму, однак неприємні спогади все ж залишаються. Дуже шкода тих людей, які у своїх панельних квартирах за броньованими дверима дивляться по РТР передачі про гнилий Захід, який з якогось дива розставляє на головних майданах міст ляльок, співає Merry Christmas! і чомусь страшенно з того тішиться.

По–третє, існують люди, котрі вважають, що колядники — це щось на кшталт жебраків, котрі ходять по квартирах, аби збирати гроші, а не сповіщати радісну звістку. Їм треба дати 2–3 гривні й зачинити двері. Співати й усміхатися колядники не повинні, недарма ж вони самі з року в рік декламують «Коляд, коляд, колядниця, гарна з медом паляниця, а без меду не така, дайте, дядьку, п’ятака!». Якщо не знати, для кого призначені ці віршики–колядочки, то вони дійсно здаються відвертим здирництвом. Та варто враховувати, що створювалися вони для дітей трьох—п’яти років, коли всі довкола тішаться не з того, ЩО маля каже, а з того, ЯК воно гарно вимовляє слова. Коли ж учорашні атеїсти чують таке від хлопця років п’ятнадцяти—шістнадцяти, в них небезпідставно виникає невимовне бажання відкупитися п’ятаком чи навіть «рубльом» золотим, аби тільки вимоги не зростали далі. Саме тому немає чого дивуватися, коли на прохання «Дозвольте заколядувати!» лунає відповідь «Ще пенсію не приносили!». І жодні переконання, що справжні колядники колядують не за гроші, а за просто так, тут не допоможуть. Стереотипи й упередження глибоко сидять в українській ментальності. А крім того, — «як би чого не вийшло»…

Виникають сакраментальні питання: так хто ж винен і що з цим робити? Винні насамперед самі колядники — і псевдо, і справжні. Перші — тому, що крадуть, обдурюють, годують людей примітивними віршиками та фальшивими привітаннями. Адже їм байдуже, що 2010 років тому у далекому Вифлеємі у хліві серед овець та телят народилося Немовлятко, котре врятувало всіх людей від пекла, котре тридцять три роки по тому постраджало за них на хресті, Котре «воплотилося, щоб людина обожилася». Не знають вони нічого про трьох царів–волхвів, янголів, пастушків, не знають про чотирнадцять тисяч убитих за наказом Ірода вифлеємських немовлят і навіть не хочуть знати. Справжні ж колядники винні в тому, що їх так мало, що вони так рідко і так мало колядують, що так тьмяно світить їхня зірка, — адже далеко теперішнім зіркам до тієї, що колись «на весь світ засіяла»...

Однак здаватися не можна. Колядуймо, щедруймо, веселімося! Не в цьому, так хоч у наступному році. Нехай різдвяне янголятко прийде у кожну родину, нехай кожен із нас сам стане своїм власним просвітником, нехай воля і незалежність, про яку на нашій землі говорять століттями, стануть не політичним терміном, а виміром кожної української душі — в зерно зернисті, в перо перисті, в колосся колосисті!

Анастасія Власенко