Кандмінімум на TV

15.01.2010

За останні півроку, коли фактично проходила передвиборча кампанія, попит глядача на політичні ефіри не зник. І це закономірно для країни, де політики роблять заяви не у стінах Верховної Ради, а на телевізійних ток–шоу. Цифри телеперегляду традиційно підвищувалися, коли на екрані з’являлися основні гравці передвиборчих перегонів. Таку тенденцію навзаєм використовували і телеканали, і кандидати. Як результат, до багатьох сюжетів і навіть ефірів приклеївся неофіційний ярлик «замовний».

На серйозні та конкретні питання претенденти на президентську посаду відповідали нечасто. Приміром, Василь Противсіх в «Українській рулетці» не сказав, де взяв 2,5 мільйона гривень для застави, щоб зареєструватися кандидатом, пославшись на допомогу неназваних друзів. Відмовилася відповідати на економічне питання Мустафи Наєма у «Шустер live» діючий Прем’єр–міністр, акцентуючи, що Мустафа — прекрасний журналіст, але в економіці не розбирається. І таких прикладів — безліч. П’ятірка кандидатів, серед яких і Ющенко, Тимошенко та Янукович, взагалі відмовилася від теледебатів на Першому Національному.

Чим насправді стало телебачення у нинішню передвиборчу кампанію, яку роль відіграє і чому? — на ці питання ми попросили відповісти експертів та представників телеіндустрії.

 

За участь у ток–шоу треба платити

Володимир Фесенко,
керівник Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Зараз телебачення є головним ресурсом впливу на виборців. Але не можна вважати, що це відверто маніпулятивний інструмент. Бо врешті–решт рішення, за кого голосувати, приймає виборець. Можна говорити лише про те, що, коли кандидат є у телевізорі, його знає більша кількість виборців, і він має більше шансів.

Останні тижні передвиборчої кампанії свідчать про те, що відбувається певна поляризація. Наприклад, значно менше у телеефірі з’являється Яценюк. По–перше, він утратив значну частину рейтингу, і його перерестали сприймати як фаворита. Думаю, це вплинуло на поведінку Віктора Пінчука і на власників інших телеканалів. Хоча практично всі канали зберігають певний баланс появи в ефірі кандидатів–фаворитів. Щоправда, за останніми даними спостережень ОБСЄ, «Інтер» фактично підтримує Януковича. Ще один чинник, який вплинув на те, що той же Яценюк не так активно з’являється на телеекранах, — швидше за все, у нього залишилося небагато коштів. Не секрет, що іноді за участь у ролі головного героя телевізійного політичного ток–шоу треба платити.

Те, що на каналах немає політичної аналітики, я пов’язую з надмірною зарегульованістю ситуації законом про вибори, який фактично забороняє обговорення кандидатів, оскільки їх можна розцінювати як агітацію. Інша причина — мода на ток–шоу: рейтинги роблять конфлікти, скандали і словесні баталії.

Вважаю позитивом появу «Великої політики з Євгенієм Кисельовим», яка інколи, правда, видавалася відвертою підтримкою окремих кандидатів. Проте там завжди було життя, а не монологи кандидатів. Журналісти та експерти мали більше можливостей виступити в ефірі «Я так думаю з Анною Безулик», що додавало змістовності дискусіям. Непоганим є вже збалансоване наповнення «5–го каналу», яке не завжди мало яскраву форму. Позитивною є участь іноземних гостей і представників команд кандидатів у «Золотій булаві» на Першому Національному. Проте ці знахідки–новаторства на державному каналі не змогли використати сповна. Цікавим виявився Вахтанг Кіпіані з «Українською рулеткою». Не зовсім удався формат «Готовий відповідати»: ідея гарна, але люди у регіонах пішли до кандидатів переважно з особистісними проблемами.

 

Найдоступніший спосіб передачі інформації

Оксана Соколова,
ведуча авторської програми «Факти тижня» на ICTV, керівник департаменту публіцистичних програм:

— Під час цієї виборчої кампанії телебачення зіграло ключову роль. Перш за все як агітатор. Мені здається, що друкованих агітаційних матеріалів цього разу було на порядок менше, ніж у попередніх кампаніях, тоді як обсяги телевізійної реклами зросли у рази. У чому причина? Можливо, штаби кандидатів орієнтувалися на 2004 рік, коли телебачення зіграло ключову роль у Помаранчевій революції. Взагалі, за експертними оцінками, саме телебачення сьогодні є найвпливовішим засобом масової інформації. Певно, тому кандидати просто змагалися за право частіше з’являтися на екрані. До того ж, я б не відкидала того фактору, що вибори нині проходять узимку. У морози, коли на вулиці замети та ожеледиця, саме телеекрани є найдоступнішим способом передачі інформації.

 

Свобода слова на окремих каналах існує

Микола Княжицький,
гендиректор каналу TVi:

Практично в кожній інформації про кандидатів у президенти на телебаченні звучало більше агітації, аніж власне інформації. Критичного ставлення, яке б ішло не від політичних конкурентів, а від журналістів, у телеефірі було небагато.

Для мене велике щастя, що ми працюємо як незалежний канал. І одна з причин цього — те, що інвестори TVi не пов’язують існування ще одного невеликого бізнесу в Україні з існуванням телебачення. (Хоча однозначно казати, що іноземні інвестиції завжди дають свободу, не можна. Усе залежить від того, яку мету переслідують інвестори. Й іноземний капітал може вкладатися в телеіндустрію заради створення запрограмованого впливу не на користь державотворенню чи розвитку економіки). Як керівник каналу, я не кажу, кого запрошувати у програми. І Роман Скрипін, і Віталій Портников, а тепер і Мустафа Наєм можуть абсолютно спокійно реалізовуватися як журналісти і ставити гостям найгостріші питання. І слава Богу, що живемо в такий час, що це можливо хоча б на окремих каналах. Може так статися — залежно від того, хто виграє президентські перегони, — що будуть реалізовані спроби обмежити свободу слова. На жаль, більшість кандидатів далекі від європейської традиції свободи, їм більше хочеться жорсткої влади. Хоча загрози свободі слова існують завжди і всюди, навіть в Америці. Її не можна досягти один раз і назавжди. Це така штука, за яку треба боротися і відстоювати кожен день. На мою думку, у нас іще мало людей, які готові це робити.

 

Бракує освічених керівників і журналістів

Людмила Лисенко,
заслужений журналіст України, автор і ведуча програми «Плеяда» (1990—1994 р.) на УТ–1:

— Здебільшого телебачення виступає як маніпулятор громадської думки, але немає підстав думати, що люди будуть дослухатися до телепорад маніпуляторів. Бо народ надто розчарований (і розчарування маємо не лише від Помаранчевої революції — вона, навпаки, зробила видимим прагнення жити по–іншому). Думаю, для наших людей важливі не проплачені обіцянки в телеефірі, а людські якості кандидатів.

Із політичних проектів мені сподобався мультсеріал «Усіх на дебати!» на «Сіті»: він малобюджетний, але привабливий. Я шукала в ньому тенденційність у бік когось із кандидатів — і не знайшла. Тримаються на ведучих «Українська рулетка» на Першому Національному та «Правди...» на TVi. Відверто розчарувала на моєму рідному каналі «Золота булава». Серйозні речі в цьому ток–шоу просто перетворили на фарс.

Прикро, що зникло авторське телебачення. І одна з причин цього — відсутність освічених, знаючих керівників каналів і тележурналістів. Мабуть, мало хто звернув увагу, що в титрах тієї ж «Золотої булави» зазначено автора сценарію. Це означає, що тексти, які говорять ведучі програми, попередньо написані іншою людиною. Ви уявляєте, щоб, наприклад, Володимир Познер просто озвучував текст автора сценарію? Це при тому, що я з повагою ставлюся до Юрія Макарова — освіченої людини, але професіонала не у сфері внутрішньої чи міжнародної політики.

 

Коні не винні

Вахтанг Кіпіані,
ведучий «Української рулетки» на Першому Національному:

— У передвиборчий період глядач побачив участь великих політиків у спонсорованих або проплачених ефірах, участь їхніх команд у постійному розгойдуванні політичного човна у Савіка Шустера, Андрія Куликова та Анни Безулик і незбалансовані новини чи так звані калейдоскопи, в яких через відбивку показують проплачені сюжети — принаймні це так виглядає — про політичну активність кандидатів, які дарують подарунки чи роблять програмні виступи. І ніякої навіть псевдоаналітики на великих каналах.

Чи винні власники каналів у тому, що на телебаченні немає аналітики та залишилися лише «будки гласності» у програмах трьох каналів, які формально ілюструють доступ народу до телеефіру (хоча звичайній людині відведено 30 секунд для запитання, а політику для монологу — 20 хвилин)? Коні не винні. Можливо, на тому ж «Інтері» немає бажаючих робити сюжети–розслідування. Може бути, що власники вирішили не зариватися і не відлякувати платоспроможних клієнтів. Формати, які лишилися на телебаченні, простіші щодо виробництва і зрозуміліші для розрахунків.

У передвиборчу кампанію я багато їздив Україною, і можу констатувати, що люди в регіонах приймають свої рішення не на підставі побаченого в телевізорі.

Політики через телебачення створюють ілюзію, що життя після виборів закінчується. Ні, життя продовжуватиметься. І ті, хто програє, мають засукати рукави, іти в опозицію і працювати.

 

Усіх на дебати!

Віталій Шевченко,
член Національної Ради з питань телебачення і радіо України:

— Мені здається, що електронні засоби масової інформації формували негативне ставлення до виборів загалом. Практично у нас немає теледебатів. По–перше, тому що штучно визначаються пари. По–друге, на мою думку, треба законодавчо зобов’язати всіх кандидатів брати участь у теледебатах.

 

Український глядач перебірливий

Євгеній Кисельов,
аналітик, автор і ведучий «Великої політики» на «Інтері»:

— Роль телебачення у виборчому процесі перебільшена. Цю тезу ілюструє опитування, проведене у «Великій політиці». На запитання, чи можуть глядачі поміняти своє рішення після перегляду телепередач, 69 відсотків відповіло — ні. Хоча, звичайно, решта, майже третина активної аудиторії програми, що дивиться телевізор, бере участь у телевізійному голосуванні і, найімовірніше, прийде на вибори, — це також потужний ресурс, від якого багато чого залежить.

Мій власний досвід свідчить, що глядачі позитивно сприймають телепрограми, в яких відбувається чесна розмова. Спроби політиків маніпулювати, викручуватися, привертати до себе увагу посередництвом інсценувань та куплених матеріалів мають протилежний результат. Є така англо–американська приказка: «Чесність — найкраща політика». Багатьом власникам телеканалів та керівникам, які діють «від імені та за дорученням» перших, здається, тут трохи підкрутимо, підмажемо — а результат абсолютно інший, ніж очікували.

В Україні є свобода засобів масої інформації та політичний плюралізм. Інколи все аж занадто гласно та публічно. На відміну від Росії, де вже упродовж десятиліття зменшується гласність та відкритість ЗМІ і люди без будь–якого сумніву «ковтають» політичну пропаганду, український телеглядач перебірливий, у нього спрацьовує чуття: це — правда, а тут — окозамилювання. Ступінь свободи журналістів — у кожного внутрішній. Коли я домовляюся про участь людини у моїй програмі, яка передбачає і проведення колективного інтерв’ю, вважаю, що зобов’язаний попередити гостя про присутніх у студії експертів та журналістів. Я свідомо не включаю у список тих, кого він категорично не сприймає чи з ким має давні конфлікти, що перейшли на рівень особистісних образ. З якою метою викликати зайве подразнення чи створювати конфлікт? На моє переконання, справжня журналістика не в цьому.

— Як ви прокоментуєте закиди «Інтеру» та ТРК «Україна» щодо заангажованості, озвучені Юлією Тимошенко, яка вбачає причину — за її переконанням — необ’єктивності названих каналів у тому, що вони належать Партії регіонів?

— Коли народ живе погано і немає ніякого поступу вперед в економіці — ніяке телебачення нікому не допоможе. Юлія Володимирівна дуже часто з’являється в телеефірі. Проте переламати ситуацію їй не вдалося. Найбільша проблема кандидата з прізвищем Тимошенко в тому, що вся передвиборча стратегія нинішнього Прем’єра виявилася помилковою. А звинувачувати всіх, крім себе, — це правило політиків.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>