Зовнішня політика — із зігнутим хребтом і підкошеними колінами?

13.01.2010

Кандидати в президенти України вже пороздавали вагони соціальних обіцянок на випадок свого обрання. Проте в Україні Президент відповідає лише за зовнішню політику та політику безпеки. А це якраз ті теми, які більшість кандидатів переважно обходить або в яких відбувається загальними фразами. Так, «ветеран ПІСУАРу» Віктор Янукович обіцяє соборність України. У свою чергу, Юлія Тимошенко стверджує, що «Україна — це все для мене. Кожен національний інтерес є моїм національним інтересом». «Не вірте жодному слову, ніби я здаю інтереси України, ніби не захищаю енергетичну незалежність, що набрала кредитів», — закликає Прем’єр–міністр, щоправда, не роз’яснивши, чому люди після всього не мають цьому вірити.

 

Брехня «дістала»

Але ж у сфері зовнішньої політики і безпеки, як і в решті сфер, значно цінніші справи, ніж слова. І коли з Віктором Януковичем, з його двома привітаннями від Путіна, антиукраїнською виборчою кампанією 2004 року, надутими кульками та ходінням слідом за московським патріархом, усе зрозуміло, то для багатьох ще не все зрозуміло з іншим «рейтингоносним» кандидатом — Юлією Тимошенко.

Щоб виробити «чуйку» на розрізнення правди й брехні, допомагають факти. А вони такі.

Нещодавно представник місії Міжнародного валютного фонду Джейла Пазарбашіоглу заявила, що втомилася від брехні і з середини січня вже не буде главою місії фонду в Україні. Тим часом Прем’єр–міністр заявила: «Ми зробили те, чого не робив ніхто. З 1970 року такого не було. Ми отримали від МВФ, де ми є засновниками, два мільярди доларів дивідендів». У Міжнародному валютному фонді довго сміялися. Добре відомо, що МВФ не платить дивідендів, бо це не комерційна організація. Хоч би там як, а співпраця України з МВФ, яка тільки й дала можливість Україні в минулому році платити за газ та виконувати соціальні програми, зупинена. Таких грошей у цьому році Україні вже ніхто не дасть.

Любов минула

Ще не так давно політики й преса на Заході із захватом сприймали Юлію Тимошенко — «газову принцесу», «королеву Майдану» і т.д. Прозріння прийшло раніше, ніж до українців.

Четвертого червня минулого року, напередодні очікуваної «ширки» ПР і БЮТ, Прем’єр–міністр Юлія Тимошенко побувала у Кракові, але назвати успішною цю поїздку не можна. Тимошенко не змогла провести переговори з Ангелою Меркель, хоча летіла до Польщі, будучи переконаною, що така зустріч відбудеться. Німецька канцлер поспішала і відмовилася приділити час Тимошенко, хоча раніше робила це з неприхованим задоволенням. Європейські ЗМІ назвали заплановане скасування прямих виборів Президента «шахрайством».

Перед виступом Юлії Тимошенко на конгресі Європейської народної партії конферансьє оголосив її як майбутнього Президента України. Цей виступ рядового європейського «тамади» організував штаб БЮТ, щоб потім цей «месидж» ретранслювала передвиборча пропаганда Юлії Тимошенко в Україні. Більшість політиків на з’їзді були шоковані таким грубим використанням себе і досить дружно заперечили свою підтримку будь–якого кандидата. Але осад залишився.

У листопаді минулого року Україна очолила рейтинг найбільш ризикованих для інвестицій держав світу, складений лондонською кампанією Credit Market Analysis, що пов’язане з ненадійністю українських дер­жавних паперів. Юлія Тимошенко, критикуючи «владу», чомусь забуває, що майже 100% економічної влади в країні сконцентровані саме у неї. Саме Кабінет Міністрів має практично всі повноваження для проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, розробляє проект бюджету, здійснює державні програми, призначає керівників державних структур, що не входять до складу Кабміну (в тому числі, монополій) тощо.

Проте значно цікавіші (і шкідливіші для України) «досягнення» Юлії Тимошенко в енергетиці. Після торішніх газових угод із Росією від 19 січня Прем’єр заявила, що це велика перемога, а вона «особисто вичитувала кожне речення, кожну кому підписаної угоди».

Щоправда, при ближчому розгляді ця «переможна», «вичитана» особисто Прем’єром, угода у чомусь схожа на монголо–татарське іго. Кожного місяця країна по копійці збирає на оплату газу, після чого навіть підскакує курс долара. Втративши всі переваги від унікального монопольного статусу країни–транзитера, виснажена економіка України отримала дорожчий газ і дешевший транзит, ніж у решти країн Східної Європи.

Нейтралітет — не для нас

Ще більш показова ситуація з найголовнішим інтересом будь–якого організму і будь–якої держави — безпекою. Таку безпеку в нашому регіоні гарантує лише одна організація — НАТО, яка об’єднала поки що 28 не найостанніших і не найдурніших у світі країн. Можна згадати лише, що до НАТО входять 6 із 7 країн «Великої сімки».

На початку 2008 року Україна мала реальний шанс отримати План дій щодо членства в НАТО. Тоді, під час візиту до Брюсселя Прем’єр–міністра Юлії Тимошенко, незважаючи на чіткі директиви глави дер­жави, видані Прем’єрові, зустрічі з Генсеком НАТО і членами Північноатлантичної ради в її офіційній програмі не значилося. Прем’єр–міністр фактично втікала від Генсека НАТО, організації, критично важливої для життєвих інтересів України. Замість Тимошенко відвідати штаб–квартиру Альянсу збирався віце–прем’єр із питань євроінтеграції Григорій Немиря. Керівництву МЗС довелося докласти немало зусиль, щоб нагадати главі уряду суть президентських директив. Проте інтрига зберігалася до останньої години візиту. Впродовж усього візиту і сама Юлія Володимирівна, і члени її коман­ди всіляко уникали запитань із приводу зустрічей у НАТО і, тим більше, щодо ПДЧ. «Важливість поглиблення» відносин із НАТО Юлія Володимирівна підкреслила, та лише в рамках Інтенсифікованого діалогу, в рамках якого Україна на той час уже й так співпрацювала впродовж трьох років. А після цього заяви Президента про те, що «Україна послідовно йде до досягнення своєї стратегічної мети — повної інтеграції в НАТО», стали не такими вагомими, оскільки міжнародне співтовариство одержало всі підстави сумніватися в цій «послідовності». Проте на той час Юлія Тимошенко ще могла вплинути через особисті контакти на лідерів ключових європейських держав щодо надання Україні ПДЧ. Але вплинула щодо ненадання.

Питання стоїть руба. Як себе захищатиме Україна в разі цілком можливої зміни геополітичної кон’юнктури, яка досі була прихильною до України? Що робитиме Україна в разі виникнення «Тузли–2»? Що робитимуть у цьому випадку політики, передбачити неважко. В кращому випадку — волатимуть у безодню по допомогу, ймовірно, з еміграції. У гіршому, але також досить очевидному варіанті, її представники дружно запишуться в поліцаї.

Нейтральної, без’ядерної України не може існувати в сучасних геополітичних умовах. Більшість країн традиційного нейтралітету — це невеликі країни на периферії геостратегічних інтересів великих держав. Зміна геополітичної орієнтації цих невеликих і нестратегічно розташованих країн (Швейцарія, Швеція, Фінляндія) не була достатньою винагородою для великих держав для того, щоб вони ініціювали міжнародний конфлікт, порушуючи суверенітет цих держав. Ці країни, як «невловимий Джо», невловимі через те, що їх ніхто не ловить.

Геополітичне становище України кардинально інше. Україна є найбільшою за територією європейською державою, розташованою на перетині стратегічно важливих комунікацій. Контроль над Україною забезпечує геополітичний вплив на регіон Центрально–Східної Європи та Балкани. Тому питання контролю над Україною є вартим геополітичних ризиків, тобто, при певних розкладах, варте війни.

Не зважати на це може лише дуже недалека в міжнародній політиці людина або людина, якій усе байдуже

Слід відзначити, що будь–який український уряд, крім відверто зрадницького, мав би прагнути якнайшвидше приєднатися до НАТО, просто тому, що це відповідає життєвим інтересам України. Більшість національних інтересів України у сфері безпеки є близькими, а подекуди тотожними інтересам НАТО та його держав–членів. Це стосується насамперед інтересу збереження незалежності й територіальної цілісності України та забезпечення міжнародного миру в Східній Європі.

Питання НАТО дуже чітко ілюструє, що для кандидатів є важливішим — доля українського народу чи позиція керівництва сусідньої держави.

Працювати на стратегічне, довготривале забезпечення національної безпеки потрібно було ще вчора. Україна не може залишатися «сірою зоною» між Росією і НАТО, як нині. Це — шлях до ненадійного, непевного існування держави, що може розродитися катастрофою для народу, ще більшою, ніж попередні трагедії.

При цьому посилання на референдум, які лунають і від Януковича, і від Тимошенко, і навіть зафіксовані в перед­виборчій програмі останньої, — не що інше як безвідповідальність. Народ надав владі все, що потрібно для ухвалення ефективних рішень: гроші, ресурси, інформацію, освіту, можливість спілкуватися зі світом. Замість цього влада ховається за спину діда Васі, цинічно користуючись тим, що він, не маючи всього того, що мають політики, просто не знає власного інтересу. Проте влада зобов’язана гарантувати безпеку свого населення і держави на довгі десятиліття, навіть якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес.

Помилки хірургів обходяться життям людей. 17 січня ми всі будемо хірургами. Нести таку відповідальність важко, але втекти від неї буде дизертирством. Ми всі маємо пам’ятати ціну нашого голосу.

Олександр ПАЛІЙ
політолог, кандидат політичних наук — спеціально для «України молодої»

  • Волевиявлення невільних

    Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>

  • Євробачення-2017. Показує гривня-ТБ

    Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>

  • Так минають прем’єри

    Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>

  • Термоядерні промені чучхе

    Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>

  • Богдан Гаврилишин: Неефективність уряду виснажує Україну

    Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>

  • Де шукати щастя?

    Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>