За бідну овечку замовили слово

09.01.2010
За бідну овечку замовили слово

«Скажу по секрету, подруго: скоро нас буде тут значно більше!».

Наситившись імпортною синтетикою, українська душа з кожним роком усе більше прагне чогось природного — і в одязі, і продуктах харчування. Тому ідея харківських чиновників відродити в області вівчарство — актуальна реакція на запит нового дня. Адже саме ці невибагливі тварини здатні у просто–таки універсальний спосіб одягти і нагодувати країну з користю для здоров’я і без великих фінансових витрат.

 

Вигода є очевидною

Директор дослідного господарства «Гонтарівка» Юрій Роздайбіда тепер на Харківщині майже як головний експерт по вівцях. Він один із чотирьох сільських керівників області, які після руйнівних 90–х зважилися залишити у себе овечу отару і займаються розведенням племінних порід. Каже, що через занепад галузі йому тепер важко збувати основні види продукції, тому займається переважно молодняком. Ягнята справді мають попит. Цього року продали 250 голів, отримавши 100 тисяч гривень прибутку плюс ще 100 дотаційних гривень, які за кожного вирощеного баранця наразі платить держава. Якщо ж урахувати, що вівці за рік дають два приплоди, то вигода стає і поготів очевидною.

Купують молодняк у Гонтарівці не лише колективні, а й приватні господарства, де наразі утримують найбільшу в регіоні череду — близько 14 тисяч голів. Заводять селяни у своєму господарстві овець, на думку Юрія Роздайбіди, в основному через дивовижну невибагливість цих тварин. «Зібрали ми з поля кукурудзу і запустили туди отару, — ділиться досвідом із телекомпанією «Об’єктивно» фахівець. — Може, початки якісь там залишились чи ще щось. А через три–чотири дні дивимося — суцільне чорне поле. Геть усе чисто підібрали. Тобто неперебірливі тварини».

Більше того, на відміну від корів чи свиней, вівці фактично не хворіють і стійко зносять відсутність тепличних умов утримання. Це позитивно впливає на собівартість готової продукції. А у випадку з Харківщиною, яка має 300 тисяч гектарів вільних пасовищ, дешева баранина і поготів не захмарна мрія, адже більшу половину року отару годуватиме в основному природа.

Але попри всю очевидність вигоди, теперішня ситуація у харківському вівчарстві далека від господарського ідеалу. «Реалізації взагалі немає, — бідкається літній фермер Павло Блащук. — Шерсть ніхто не бере. Шкури теж через непотрібність просто спалюємо. За великим рахунком топчемося на місці». Але водночас директор підприємства «Харківвовна» Тетяна Плугіна скаржиться на відсутність вітчизняної сировини. «Шерсті практично в Україні немає. Доводиться купувати у Росії та Словаччині за долари, — каже вона. — Аби вижити, взяли недавно кредит. Ситуація з виплатою надзвичайно складна. Буде прикро, якщо підприємство припинить своє існування».

Чому селянам і переробникам так важко знайти один одного навіть у межах рідної області, питання риторичне. Юрій Роздайбіда, наприклад, поскаржився на низькі закупівельні ціни. За його словами, кілограм овечої шкури нині коштує шість гривень, що з його погляду просто фінансовий нонсенс. З цим погоджуються і харківські управлінці. Начальник обласного управління АПК Михайло Жорник каже, що в Україні сьогодні залишилося лише два підприємства, які переробляють вовну та шерсть — харківське та чернігівське, але між ними повністю немає узгодженості економічних інтересів. До того ж закупівельну ціну на сировину вони не змінювали упродовж п’яти років. Скажімо, за кілограм мериносової вовни 1 ґатунку платять 7,5 гривні, за півтонку і грубу — десь від гривні до трьох. «При таких тарифах, що і на чверть не покривають витрат господарників, — каже чиновник, —узагалі немає сенсу виробляти вовну».

До того ж переробні підприємства розраховуються в основному не живими грошима, а продукцією, яку самі продати не можуть. Що з нею робити селянинові у такій кількості — теж питання, адже всі вітчизняні ринки завалено аналогічним, проте дешевшим синтетичним імпортом. Він не гріє ні тіло, ні душу, але приваблює гарним виглядом і прийнятною ціною. Хоча, як стверджують останні моніторинги, тут теж намітилася певна зміна тенденцій. «Останні роки свідчать про те, — каже заступник начальника Харківського обласного управління АПК Олена Кулик, — що натуральні речі, одяг із натуральних волокон знову повертаються в моду. Тому ми переконані: вже найближчим часом овеча шерсть наших господарств безумовно буде затребуваною».

Запропонувати споживачам і справді є що. Принаймні ковдри, пледи, наматрацники, подушки, продемонстровані чиновникам на обласній нараді, присвяченій проблемі відро­дження вівчарства, викликали шквал позитивних емоцій. Легкі, теплі, екологічно чисті, не шкідливі для алергіків (китайські аналоги у цьому сенсі — справжнє лихо), — самі просяться до оселі. Але при цьому поки що важко знаходять свого споживача.

Вівця на службі у держави

Ще якихось тринадцять років тому на Харківщині не було жодного району, де б не займалися вівчарством. Господарства області разом вирощували близько 300 тисяч голів худоби, отримуючи непогані прибутки з настриженої вовни, м’яса, каракулевих шкурок, овчини, молока. Цю галузь за радянської влади вважали мало не стратегічною, бо вівця, без перебільшення, «одягала» на зиму всю політично–державну верхівку, генералітет, армію та міліцію. Знамениті атрибути радянського Олімпу — каракулеві шапки та папахи разом із добротними тулупами, полушубками, шинелями та валянками і понині асоціюються з добре налагодженою системою казенного забезпечення.

Усе змінилося в середині 90–х, коли наша держава відмовилася від замовлень на основну продукцію галузі. Вівці масово пішли під ніж і тепер вирощуються господарствами лише кількох районів у дуже скромній кількості — 11 тисяч голів. За словами чиновників, харківське «вівчарство з великотоварного перетворилося на дрібнотоварне», тваринні комплекси запасливі громадяни розтягли по цеглині, без роботи залишилися десятки кваліфікованих працівників. Сьогодні знайти пастуха, який би добре знався на вівцях, теж проблема, тому разом із відновленням поголів’я управлінці запланували організувати при навчальних закладах сільськогосподарського профілю школи чабанів.

На ідею знову відновити втрачену галузь харківських чиновників надихнула недавня поїздка до Таджикистану. Побачивши азійську череду, вони не приховували свого захоплення. «Барани у них серйозні, дуже великі, як наші корови приблизно», — розповів голова облдержадміністрації Арсен Аваков. А його радник Євген Черняк не менш образно уточнив параметри, сказавши, що наші порівняно з їхніми за розміром просто собаки. Диво–вівці з Таджикистану невдовзі з’являться і на Харківщині — п’ять тисяч голів гісарської породи, що має унікальні м’ясні властивості, таджицькі колеги пообіцяли передати регіону для розведення власної отари.

Зі свого боку управлінці обіцяють допомогти тваринникам матеріально, частково компенсувавши їм витрати на купівлю молодняка та спеціального обладнання. А також організують кооперативи, які повинні «об’єднати господарства та населення для спільної діяльності». Ще один пункт програми, якою заплановано збільшити поголів’я овець протягом п’яти років щонайменше у шість разів — дешеві місця на ринках, де б селяни могли вільно реалізовувати свіжу баранину.

Вівці в домі — це кожух, і свита, і губа сита

Те, що вівця може одягнути людину з ніг до голови (починаючи від простих шкарпеток і завершуючи розкішними каракулевими шубками) — факт давно відомий. Але сьогодні, на жаль, споживачі чомусь почали забувати про унікальні властивості інших продуктів галузі — м’яса та овечого молока. А даремно. Науковці, наприклад, помітили, що у країнах, де традиційно споживають саме баранину, населення менше хворіє на атеросклероз. Цей феномен пояснюється меншим умістом у продукті холестерину і навпаки багатим складом корисних для організму жирних кислот. З цієї ж причини баранину рекомендують, як легке дієтичне м’ясо.

А овече молоко, за словами ректора Харківського університету харчування і торгівлі Олександра Черевка, унікальне тим, що і за біологічним складом, і за якістю жиру, і за функціональними властивостями максимально наближене до материнського. Тому всі молочні продукти, виготовлені саме з овечого молока, винятково корисні для організму людини, а особливо дітям. До речі, цю тварину, за словами фахівців, практично не можливо нагодувати усілякими добавками. Вона їсть винятково грубі корми і траву, тому всі без винятку продукти галузі не викликають алергію.

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>