Мішень чи випадкова жертва?

      8 квітня 2003 року. За місяць Джордж Буш оголосить про закінчення фази активних бойових дій в Іраку. А поки там тривають запеклі бої за Багдад. Той день став переломним у свідомості багатьох українців, адже загинув наш молодий відеожурналіст Тарас Процюк, у якого залишилися дружина та син. І хоча для більшості його ім'я не було відомим (Тарас останнім часом жив здебільшого в Польщі і працював на британську інформаційну агенцію «Рейтер»), але обставини його смерті поставили багато питань, які залишилися без відповідей посьогодні.

      Тоді разом з українцем загинув репортер іспанського телебачення Хосе Коусо, також були пораненими ще декілька журналістів. Вони обоє потрапили під приціл американського танка, який нібито засік відблиск телекамери Тараса Процюка й сприйняв його за оптичний приціл. Процюк і Коусо, як і багато інших журналістів, що висвітлювали війну, жили в готелі «Палестина», який вважався чи не найбезпечнішим місцем у розбомбленому Багдаді, там також давав прес-конференції міністр інформації Іраку Мохаммед Саїд аль-Саххаф. Звідти телеоператори й репортери передавали свою «оперативку». Смерть обох журналістів американці назвали «нещасним випадком». Хоча під тиском громадськості вони змушені були провести розслідування, стислий висновок якого вкладався в ту саму «відмазку». Водночас розслідування утвердило підозри, що зародилися відразу після обстрілу «Палестини»: військові приховують правду.

Журналісти на прицілі

      Річ у тім, що легітимними військовими оглядачами в Іраку були лише так звані «вживлені журналісти», яких прикріплювали до певних військових одиниць, щоб вони інформували про блискучу перемогу «бліц-кригу» (так планували в Пентагоні). А тих, хто порушував правила гри, карали. Таким чином, з Іраку депортували репортера телеканалу «Фокс ньюз» Геральдо Рів'єру. А досвідченого журналіста Пітера Арнетта, що був на службі в Ен-Бі-Сі, керівництво каналу змушене було звільнити через критику Вашингтона.

      Головним супротивником США в медійних війнах був катарський канал «Аль-Джазіра» — його не можна було цензурувати, як американське телебачення. На ньому показували заборонені кадри реальної війни — зі смертю, кров'ю і покаліченими людськими тілами. А катарські журналісти з підозрілою частотою потрапляли під американський вогонь. Того ж 8 квітня ракета поцілила в багдадський офіс «Аль-Джазіри» (хоча канал неодноразово повідомляв про місцезнаходження свого приміщення), внаслідок чого загинув репортер Тарік Айюб. Інцидент змусив керівництво каналу евакуювати з Іраку своїх працівників. Сумнів щодо випадковості того обстрілу висловив відомий американський медіа-критик Норман Соломон: «Збіг обставин? Просто нещасний випадок? Я так не думаю. Поза сумнівом, медіа-піарщики у Вашингтоні чекають, коли «Аль-Джазіра» залишить звільнений Ірак». Соломон звинувачує американську владу у фізичному знищенні журналістів, що перетворилося в один зі способів цензурування ЗМІ. Такі висновки грунтуються на тому, що в поразці у в'єтнамській війні звинуватили журналістів, які лізли куди не слід. Тому іракська кампанія розігрувалася за правилами Пентагону.

      Смерть Процюка й Коусо спрямувала цю дискусію в інше русло: хто винен у професійному недбальстві американських військовиків? Нестиковки в їхніх заявах почалися ще з перших коментарів. Спочатку центральне командування США повідомило, що по їхніх загонах стріляли з фойє готелю, в той час як польове говорило про відбиття ворожого вогню залпом по верхніх поверхах будівлі. Свідчення «вживленого» репортера агенції «Ассошіейтед Пресс» Кріса Томлінсона ще більш вражаючі. Він розповідає, як до нього звернувся американський командир iз проханням ідентифікувати готель. Міжнародна організація «Репортери без кордонів» виявила, що солдати дійсно не знали, що в готелі журналісти, бо на їхніх картах він не був позначений як «зона захисту». Отже, тут уже йдеться не про війну пропаганди й цензурування, а про кричуще професійне недбальство.

      Командир танкового підрозділу Філіпп Уолфорд засвідчив це незнання і сказав, що діяв відповідно до інструкцій. За його словами, його підлеглі помітили на даху готелю людину, яку прийняли за снайпера, тому й відкрили вогонь. Лише через 20 хвилин Уолфорду доповіли про специфіку готелю. Телеоператори, котрі зазняли момент прицільної атаки, стверджують: «Ніякої стрілянини біля готелю до залпу танка не було».

      У серпні минулого року центральне командування збройними силами США констатувало: танк обгрунтовано вистрілив по підозрюваній групі наводчиків, що перебувала в готелі чи на прилеглій до нього території. Мовляв, тактику використання противником цивільних об'єктів практикували й раніше. Тобто «війна є війна», про що Пентагон неодноразово попереджав журналістів. Але представники мас-медіа й українська сторона зокрема хочуть докопатися до правди — чому солдати не були ознайомлені з особливостями «Палестини», як того вимагає інструкція? Агенція «Рейтер» у своїй офіційній заяві сумнівалася, ніби американці не знали, що готель був основною базою для всіх іноземних журналістів.

      На початку цього року «Репортери без кордонів» оголосили результати власного розслідування: американці від початку уникали говорити правду і безпідставно знімають із себе відповідальність за помилку, бо насправді безпосередні виконавці таки не знали, що в готелі були журналісти. Відтак «Репортери» вимагають притягти до відповідальності за «злочинну недбалість» капітана Філіппа Уолфорда і сержанта, який стріляв, Шона Гібсона. Винні «другого ешелону» — штаб-квартира генерала Бафорда Бланта, оскільки там мали доступ до інформації з Пентагону і Вашингтона, згідно з якою було відомо, що в «Палестині» жили журналісти. Але ці відомості не були вказані ні на картах для артилерії, ні в інструкціях для солдат. Американський уряд також несе відповідальність за те, що вищі чини неодноразово давали свідомо помилкову інформацію. Але з того часу «Репортери» так i не дочекалися вiдповіді ні від американської влади, ні від Пентагону, ні від Колліна Пауела, повідомила «УМ» президент Інституту масової інформації (партнер «Репортерів») Алла Лазарєва. «Репортери» вважають, що Пентагон свідомо не хоче оприлюднювати правила поведінки під час ведення бойових дій. Так само робить Ізраїль, у якого журналісти безуспiшно просять надати правила, за якими дозволяється відкривати вогонь. Влада аргументує: якщо оприлюднити правила, то супротивник використовуватиме цю інформацію. Насправді ж цивільні особи повинні знати, коли солдати можуть розпочати стріляти, чи зобов'язані попереджати, що будуть стріляти, чи ні. Крiм того, у Женевській конвенції записано, що журналісти віднесені до цивільних, по яких стріляти заборонено», — оприлюднила позицію «Репортерів» Алла Лазарєва.

А Київ що?

      Відразу після виправдального серпневого звіту американців українське МЗС висловило незгоду з трактуванням трагедії як нещасного випадку і вимагало проведення нового ретельного розслідування. Проте ніякої реакції з боку американців за весь цей час не було. «Ми вважаємо, що сім'ї Тараса Процюка повинна бути надана якась компенсація, — прокоментував позицію МЗС голова прес-служби Маркіян Лубківський. — Американська сторона має бути послідовна у питаннях захисту журналістів, адже Тарас загинув при виконанні своїх професійних обов'язків і мав право на захист». І хоча Вашингтон, як і його представництво в Києві, мовчить, на Михайлівській площі вважають, що питання не закрите. Власне, прецедент уже є — США визнали провину за смерть ще одного оператора «Рейтер», палестинця Мазена Дану. Обставини його загибелі були очевидними: солдати безпідставно розстріляли репортера, який знімав багдадську тюрму й до того ж мав усі розпізнавальні знаки журналіста.

      Тим часом в Іспанії триває суд у справі загибелі Хосе Коусо — його родичі звинувачують у вбивстві трьох солдатiв, що були у танку: лейтенанта Філіппа Декампа, капітана Філіппа Уолфорда та сержанта Шона Гібсона. Нагадаємо, що при цьому іспанське МЗС підтримало вердикт Пентагону. Один зі свідків процесу, журналіст «Аль-Джазіри» Тейсір Аллуні (до речі, свого часу заарештований за інтерв'ю з Бен Ладеном — американці намагалися отримати від нього інформацію про терориста №1), вважає, що «постріли з танка по «Палестині» були попередженням журналістам з боку американців», а останні не могли не знати, що там живуть майже всі іноземні кореспонденти.