ММ: те, що на споді

12.12.2009
ММ: те, що на споді

Чесно кажучи, голова довго противилася читанню нової книжки Марії Матіос «Кулінарні фіглі» (Л.: Піраміда, 2009). Думалося: та це ж, либонь, кон’юнктурний дубль давнішого видання «Фуршет від Марії Матіос» (Л.: Кальварія, 2002) — видавці просто вигадали штучний інформ–привід, аби затримати клієнта на ринку. А тут іще навмання відкрив «Фіглі» й одразу побачив звернення авторки до «свого незрадного Читача». Авжеж, маркетинг категорично забороняє надовго лишати цього читача поза новинками від кумирів...

Та водночас нашіптувала інтуїція: ти ж знаєш, що Матіос завжди інша, аніж сама себе презентує публіці, — читай, не пошкодуєш. Інтуїція не зрадила. Читання виявилося приємним та евристичним: відома письменниця таки постала іншою.

 

Хазяйці (свого життя) на замітку

Звичайно, у книжці є кулінарні родзинки від пані Марії — і то цілком ексклюзивні страви, де інгредієнти часом «тонкі, як шкірка немовляти, легкі, як дівоче слово, м’які, як груди зрілої жінки». Але це аж ніяк не авторський варіант бестселеру кількох поколінь — «Книги про смачну й здорову їжу». Власне, «Фіглі» цілком можна рекомендувати й особам, геть позбавленим кулінарного чуття. Якщо подумки вилучити з книжки власне рецепти, вона, хоч як дивно, не розпадеться, а лишиться цілісним літературним твором — вервечкою есеїв Монтеньєвого типу.

Звичайно, частина цих «есе­їв» смакує ситуаціями застілля. А це, нагадаю, одна з небагатьох вічних тем світової літератури взагалі. Твори, де не знайти соковитих описів «прийому піщі», — у переважній меншості. Згадаймо лишень маленький шедевр Жванецького, де описано приготування та споживання недільного сніданку, — це ж віртуозний зразок оп–арту! Матіос не шкодує на свої описи «словесного адреналіну» і помітно наближається до такого ж високо ілюзійного рівня. Додаткової пікантності її застіллям додають учасники — відомі постаті сучасного літературного процесу.

Але й описи застіль — не головне у «Фіглях». Психологам відомо, що спільна трапеза — це один із найвищих ритуалів взаємодовіри. Норма етикету — знімання капелюха за столом — тягнеться з прадавніх часів. Тоді за капелюха правив шолом, без котрого людина ставала украй вразливою. І не завжди таке відверте демонстрування лояльності миналося: легко пригадати чимало історичних бувальщин, коли довірливих гостей вирізали до ноги під час званих бенкетів. Отже, з давніх–давен їжа (точніше, ритуал її спільного споживання) розглядалася як ефективна зброя.

Саме так дивиться на кулінарію і Марія Матіос — як на дієвий засіб у нескінченній гендерній борні. «Відступати нікуди: позаду — сім’я, попереду — суперниці... Отож, мої голубки, закачуйте рукави і беріться за роботу. Місити тісто усе ж легше, ніж місити в собі сльози в нерадісному шлюбному житті».

Часто (а краще сказати — чи не щоразу) авторка виходить далеко за межі рецептів кулінарної маніпуляції мужчинами. Аж так далеко, що іноді сягає протилежного полюсу чоловічих пристрастей — футболу. «Не заокруглюйте очей, моя пташко! Ви, як справжня жінка біля справжнього чоловіка (а справжній чоловік — це той, що не може обходитися без авантюри, жінки, політики і футболу), повинні легко оперувати поняттями, які цікавлять чоловіка. Вашого».

Відтак стає зрозумілою головна підсвідома спонука усієї книжки: треба «уважно жити». Бо саме за такої постави «кожна людина має стільки радості в житті, скільки вона сама її вигадає, а потім утримає в своїх руках».

Утім сама авторка — як завжди у прямих публічних зізнаннях — лукаво спрощує пояснення своїх дій. Виходить, що «Фіглі» вона написала лише тому, що «у мене також подеколи болить голова від моїх сюжетів — і тоді я рятуюся трьома на світі речами: квітами, кухнею і спілкуванням із родиною». Але те, як і які запитання вона ставить у тексті, які байки оповідає і в який спосіб займається кухонним «рукопрікладством», свідчить про значно глибші речі, про речі архетипічні. Знавець цієї штуки американка К. Естес — значить: «Искусство задавать вопросы, искусство сказок, искусство рукоделия — в процессе всего этого что–то создается и это что–то — душа. И всякий раз, когда мы питаем душу, она обязательно подрастает» (Кларисса Пинкола Эстес. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: София, 2002).

Таким чином, «Фіглі» — це документ зростання письмен­ницької душі. Свого роду звіт про перемоги у війні проти сучасної «культуры мертвых женщин» — «чтобы вывести нас из созерцания дерьма на собственном дерьме» (К. Естес). У нинішній нашій літературі рідко зустрінеш такий рівень авторської невимушеності, безпосередності та розкутості, які водночас надійно тримаються смаку і стилю. Навіть тоді, коли йдеться про ризиковані поради: «Нетривало побували стрімголов — і досить. Вкусили забороненого плоду, скуштували його смак? Правда, нічого особливого? Так собі. Вдома — смачніше. І, люба моя, не картайте себе даремно: людина, а токмо жінка, навіть найповажніша і най–най, повинна в житті зазнати всього! І злодійства у тому числі. На те воно життя, щоб пізнавати його глибини і вершини».

До всього, у «Фіглях» уперше знаходимо обдумане самовизначення творчої матриці М. Матіос: «Невигадані історії невигаданих людей... дали мені вміння узагальнювати чужий досвід за допомогою слова; застерігати інших, жаліти, страждати, протестувати з ними, дошукуватися мотивації вчинків, виправдовувати, але неодмінно любити їх усіх — чесних і безсовісних, слабких і сильних, зрозумілих і не дуже».

Томографія незбагненного

Водночас із «Фіглями» вийшла ще одна книжк­а М. Матіос: Чотири пори життя (Л.: Піраміда, 2009) — збірка ранніх повістей, яка також додає до і без того різнофокусного портрета письменниці. По–перше, видно, що вона щасливо уникла школярського зациклення на різних «пубертатних прищах». Як пише теоретиня феміністичної літератури Л. Таран, «стосунки із чоловіками є визначальним моментом буття дорослої істоти жіночої статі» (Людмила Таран. Жіноча роль. — К.: Основи, 2007). Так–от, від самого початку свого письменства пані Марія вже була «дорослою істотою».

По–друге, порівняння цих ранніх творів з останніми засвідчує, як рішуче авторка впоралася із колишньою багатослівністю та претензією на всезнання, а головне — обрала зовсім інший шлях письма: не пояснювати, а показувати. Утім, навіть ці, умовно кажучи, «багатослівні» перші повісті є набагато читабельніші за основний масив нинішньої молодіжної прози.

По–третє, ясно, що образ Матіос як «упівського літописця» (що мимоволі сформувався після найтиражніших її книжок «Солодка Даруся» та «Нація») є хибним. Її магістральна тема, як сказала би Л. Таран, — «дискурс звільнення» жінки від «травм набуття свідомості». Тобто, самоцінна жіноча «автотематична творчість». І під цим ракурсом очевидно, що поки головною зупинкою на тій магістралі є «Щоденник страченої» (Л.: Піраміда, 2005). А тексти «Чотирьох пір життя» — талановиті ескізи і до цього «Щоденника», і до «Бульварного роману» (Л.: Піраміда, 2003), і до «Мами Маріци» (Л.: Піраміда, 2008). А деякі вельми цікаві авторські погляди виразно чекають на майбутні романи.

Наприклад, літератку–початківку вже тоді хвилювала проблема повноколірного жіночого буття — «жити не так, ніби п’єш дистильовану воду». Вона уважно приглядається до жінки, котра наважилася позбутися звички жити за умов, де «все було чорне і несмачне» і «щоразу жахалася, бачачи, як старіє в ній радість». Та письменниця з острахом зауважує, що бунтівниці потрапляють у пастку: «Билися головами об стіни від розпуки й летіли, безпам’ятні, в обійми». Так у творчості М. Матіос виникає проблема залежності від чоловіка, котрий хоч і заспокоює жінку, пропонуючи їй «вина радості», а проте це вино — «як опій». К. Естес називає цей синдром «искушение обрести безопасность» — і Матіос у пізніших творах неоднораз «досліджує» цю контроверзу. Часом, як–от у «Москалиці», — доходячи категоричних висновків: «Не вір — не втратиш».

«Чотири пори життя» — це суцільний читацький подив–захоплення тим, як натоді геть молода авторка оперує надскладними психологічними станами, опанувати котрі не дано й багатьом досвідченим літераторам. Насамперед, це спроба збагнути незбагненну, здається, природу жінки. Незбагненну, бо чи не кожної миті вона — взаємовиключна. Як, приміром, ось тут: «Нарешті я вільна від себе. Отут і з ним». А з того висновується і потреба збагнути чоловіка–партнера. У ранньої Матіос цих типів ціла колекція. Скажімо, такий: «Я — хакер жіночої психології. Я спочатку шукаю помилки у програмі, потім обдумую шляхи проникнення в неї, а далі — перепрограмовую жінку на свій лад» (пізніше, у «Бульварному романі» цей тип трансформується у «чоловіка, що комбінує жінку для любови»).

Є в цій книжці сюжет, де жінка, що загинула, спостерігає за нашим світом із позасвіття. У такому ракурсі все виглядає ніби по–іншому, героїня сумує та шкодує за втраченими можливостями, аж раптом — «повернувшись, прожила би зовсім інше життя... але як я його прожила би? І хто мені не давав жити по–іншому?» Клариса Естес сформулювала би суть проблеми трохи інакше: «Что во мне должно умереть, чтобы я сумела полюбить?» Можливо, це тема нового роману Марії Матіос?