Олександр Подрабінек.
«Я народився у Росії. Це моя країна, і я маю залишатися в ній, як би не було важко тут і легко на Заході. Скільки зможу, захищатиму тих, чиї права так брутально зневажаються в нашій країні», — писав Олександр Подрабінек у 1977 році, коли КДБ запропонував йому емігрувати. Інакше, мовляв, доведеться відкривати на нього «кримінал». Подрабінек відповів у відкритому листі, що, звісно, не хоче сидіти у тюрмі. Він знає, що на Заході за ним «не ходитимуть назирці четверо агентів, погрожуючи побити чи штовхнути під поїзд», і що там не посадять у концтабір за спроби захистити безправних і уярмлених. Але він залишається на Батьківщині. Відбувши після цього кілька років у совєтському концтаборі, правозахисник не змінився. У 2009 році, після чергового «антирадянського» виступу журналіста, йому знову погрожують, намагаючись витіснити з Росії. Щоб не був прикладом для співвітчизників. На 7 грудня заплановано перше судове засідання над 56–річним Подрабінеком за позовом «ветеранів» і прокремлівського молодіжного руху «Наші». Від журналіста вимагають, зокрема, півмільйона рублів «компенсації за моральні збитки».
— Пане Олександре, приводом для переслідування стала стаття «Як антисовєтчик антисовєтчикам» в інтернет–виданні «Єжедневний журнал», де ви коментуєте розпорядження про зняття вивіски «Антісовєтская» з шашличної на Ленінградському проспекті, навпроти готелю «Совєтскій» у Москві...
— 15 років тому таке важко було б уявити... Пафос статті в тому, що вчорашня номенклатура, колишній секретар ЦК КПРС, нині керівник Ради ветеранів війни, праці й правоохоронних органів Долгіх домігся у влади зняття вивіски «Антісовєтская». Мене цей факт обурив, і я звернувся до всіх ветеранів, які писали йому свої скарги на вивіску. І, може, доволі емоційно і різко висловив свою думку про те, що вони не приватизували любов до Росії, що не вони одні дбають про неї і не лише вони були ветеранами. Тому що були ветерани боротьби з комуністичним режимом і вони гідні більшої шани, ніж ті, хто захищав радянську владу.
— У крамничці московського Музею сучасної історії Росії покупцям пропонують, зокрема, чотири різновиди «кишенькових» портретиків Сталіна, які не на стіну треба чіпляти, а завжди з собою носити... Невже не можна консолідувати країну на російській ідеї? Чому мусується саме ідея радянська?
— Це питання не історичне, а політичне. Реставрація совєтської системи — це питання не минулого, а майбутнього. Нинішня російська влада намагається створити систему управління, подібну до совєтської. Для цього використовує її окремі елементи, символіку, ритуали, намагається повернути масову психологію того часу. У цьому річищі повернено гімн СРСР, ім’я Сталіна, культ перемоги, який зась критикувати. Посягання на ці святині минулого вважається посяганням на політичне майбутнє, що уявляється російським політтехнологам.
— Чому тема Голодомору й УПА вважається такою страшною для нинішньої Росії? Бо може «зруйнувати ідентичність росіян»?
— Думаю, ідентичність росіян неможливо зруйнувати, оскільки її не існує. У Росії народ не усвідомлює себе як нація. І це спричинено, на мою думку, десятиліттями деморалізації — національної, культурної, політичної. До того ж народ насправді не цікавиться темою Голодомору чи УПА, та й справжнього неприйняття українців немає. Просто сьогодні є певна недружня політика стосовно України та Грузії, і суспільство в’яло підтримує її, оскільки йому товчуть про це з телевізора.
— Що вам найбільше запам’яталося з листування із Василем Стусом?
— Певно, його пророчі слова... Він писав мені: «Саша, ніколи не довіряйте тим, хто до вас у засланні приходить і набивається в друзі. То переважно провокатори». Потім, коли мене посадили, підтвердилося, що чимало людей, які до нас приходили на засланні, виявилися стукачами. Ми зі Стусом були в сусідніх районах — він у Магаданській області, я в Якутії. Ми листувалися. У нас була ідея зустрітися на межі кордонів районів (там і Мустафа Джемільов був у сусідньому районі) влітку 1980 року. Але напередодні нас знову стали саджати. Ми не встигли познайомитися — Василь загинув.
Ми дружили в зоні зі Славою Чорноволом. Багато говорили про шляхи розвитку країни. Він обстоював ідею української національної незалежності, я наполягав на створенні правової держави, де інтереси всіх націй поважаються так само, як і інші людські права. Це були доволі схоластичні суперечки. Вели ми їх, пригадую, за будівлею лазні (Сміється. — Ред.), перед забороненою зоною з колючим дротом. І ця картина розмов на тлі тюремного антуражу показувала, що наші суперечки спрямовані далеко–далеко в майбутнє. Яке, втім, скоро настало. До речі, думаю, що в таборах у багатьох дисидентів — у росіян та інших — був зруйнований стереотип, що склався в совєтському суспільстві стосовно українських повстанців. З піонерських років нам вдовбували офіційну совєтську версію про те, чим була Організація українських націоналістів і хто такий Степан Бандера. А в спілкуванні з повстанцями погляди у багатьох змінювалися.
— Був час, коли росіяни мріяли про свій Майдан і Україна готувалася в цьому допомогти. Чи не лежить провина на Україні за те, що цього не сталося?
— Ні, Україна не винна в тому, що в нас не відбулося Майдану і Помаранчевої революції. Взагалі, за всі біди, які відбуваються в Росії, відповідальними є росіяни. Нікого іншого не можна звинувачувати за те, що в Росії такий безлад і політична необлаштованість. Але, звісно, міжнародна підтримка демократичної опозиції в Росії була б дуже доречною. Такої підтримки немає. До речі, коли говорять, що в Росії неможливо вийти з замкненого кола, неможливо нічого змінити, я завжди наводжу приклад України. У нас подібний досвід, майже однакова історія останніх століть, однак Україна ж змогла вибратися...
— В Україні, як і в Росії, не відбулося люстрації. Чи не свідчить це про перспективи такого ж повернення до совєтського минулого?
— Момент засудження комуністичного минулого є дуже важливим для можливостей розвитку, для майбутнього. Що такої люстрації, декомунізації не відбулося — для Росії це біда. Для України це також дуже важливо. Та насправді це ніколи не пізно. Чим раніше поставлено крапку над ганебним і жахливим минулим, тим швидше відкривається дорога для майбутнього.
— Світ побоюється Росії як держави національної чи «совєцької»?
— Звісно, чимало країн боїться Росію саме через тривалий «совєцький» досвід, який виявлявся у зовнішній російській експансії. Для того, щоб цей страх подолати, аби Росія не була страховищем у міжнародному співтоваристві, потрібно небагато — у Росії має бути демократична змінювана влада, конкурентна політична боротьба. Тоді ідея зовнішньої експансії, гадаю, відразу ж відійде на другий, третій, а то й десятий план.
— Чи розробляє хто «альтернативну» стратегію Росії? Не як помічниці всіх народів», а спрямовану на власний внутрішній розвиток?
— Експансія властива майже кожній недемократичній владі. Це частина звичайної — не кажу хорошої — історії багатьох країн. Але в Росії така політика на якомусь етапі зафіксувалася, і країна «закрижаніла» в ХІХ столітті. Утім не можна сказати, що в Росії немає ідей розвитку, альтернативного імперському. Інше питання — наскільки вони популярні і чи мають підтримку в суспільстві. І наскільки серйозно вони розробляються в політичному класі. І тут можна лише пошкодувати, що вони не є домінантними.
Олександр Подрабінек
Народився 1953 року в м. Електросталь Московської області. У 1974 році закінчив фельдшерське училище, працював у Москві в «швидкій допомозі». У правозахисному русі — з початку 1970–х. У 1977 році підготував збірник «Каральна медицина» про використання психіатрії в СРСР для боротьби з інакодумцями. У січні 1977–го став одним із засновників Робочої комісії з розслідування використання психіатрії з політичною метою. 1978 року Подрабінека арештували за «наклепи на радянський лад» і засудили на п’ять років заслання у Сибіру. У 1980 році повторно арештований у засланні (Якутія) за статті в закордонній пресі, поширення самвидаву. Засуджений до 3,5 року таборів.
Коли совєтський суд визнав українського правозахисника, одного з засновників Української гельсінської групи Олексу Тихого «винятково небезпечним рецидивiстом», Подрабінек разом із Петром Григоренком і Андрієм Захаровим виступив на його захист. Обстоював права депортованих кримських татар.
У 1987 році став головним редактором правозахисної газети «Експрес–Хроніка». У 1990 році зустрічався у Празі з відомим дисидентом Володимиром Буковським, закликав його повернутися до Росії і очолити демократичну опозицію. Після розвалу СРСР не раз наголошував, що через відмову радикально порвати з тоталітарним минулим та здійснити люстрацію Росія втратила шанс перейти до демократичного ладу.
З 2000 р. — головний редактор правозахисного інформаційного агентства «Прима–News». Був другом відомої журналістки–правозахисниці Анни Політковської, убитої на замовлення влади в 2006 р. Захищає права і гідність білорусів і громадян Росії. У березні 2006 року його затримали на 15 діб у Мінську на мирному мітингу опозиції. У жовтні 2008 року опублікував у «Єжеднєвном журналє» статтю «Голодомор в Україні — злочин проти людства», яку передрукувала українська газета «День».
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
