Президента Європи обрали за вечерею

Учора керівники країн–членів Євросоюзу зібралися у Брюсселі, щоб обрати голову Ради ЄС (простіше цю посаду називають президентською) та його заступника — нового міністра закордонних справ Союзу. Такою є вимога Лісабонського договору, що мусить набути чинності вже 1 грудня. Неформальний саміт було заплановано на другу половину дня, а «голосування» за конкретні кандидатури проходило наприкінці дня, по–світському — під час вечері.

Коли версталося це число «УМ», на жаль, ім’я першого в історії президента Європи ще не було відоме. Відомим був лише фаворит «гонки» — таким європейські аналітики називали скромного, невідомого широкій публіці 62–річного прем’єр–міністра Бельгії Хермана ван Ромпея. Він уміє знаходити компроміси у найскладніших політичних ситуаціях, про що свідчить минулорічна криза в Бельгії, коли країна через суперечності фламандців та валлонів стояла на межі розпаду, і лише після призначення головою уряду фламандця ван Ромпея вдалося запобігти катастрофі.

Головним суперником Хермана ван Ромпея називали прем’єра сусідніх Нідерландів Яна–Петера Балкененде. Проте його мінусом спостерігачі називають використання у політичних цілях Гаазького трибуналу (Міжнародний суд з військових злочинів квартирує саме у Голландії). Зокрема, Балкененде наполягав на видачі Белградом трибуналу лідерів боснійських сербів і загалом був жорстким противником інтеграції Сербії в ЄС, тоді як великі країни союзу, насамперед Франція, намагалися обіцянкою членства в ЄС умиротворити Белград щодо питання з наданням Косову незалежності. Ім’я ще одного кандидата, який раніше вважався лідером «президентських симпатій», — екс–прем’єра Великої Британії Тоні Блера, останнім часом зникло в цьому контексті з газетних шпальт. Решта Європи не можуть все–таки пробачити йому британського євроскептицизму, певної відстороненості (батьківщина Блера зберегла свою національну валюту, не входить у деякі структурні підрозділи ЄС, зрештою є відокремленим від континенту островом і відповідно поводиться), на карб Блерові поставлено і підігрування Сполученим Штатам під час військової кампанії в Іраку.

Проте президент ЄС — радше, дорадча посада, щось на зразок британської королеви. Так, у Лісабонських документах прописано, що він «головує та керує роботою Європейської Ради, готує засідання, сприяє досягненню згоди серед лідерів країн–членів Союзу». Інша справа — міністр закордонних справ, функції якого донині виконував Хав’єр Солана, щоправда, статус його звучав дещо інакше — комісар із питань зовнішньої та оборонної політики. Після набуття чинності Лісабонського договору високий представник ЄС у закордонних справах стає «міністром з розширеними повноваженнями», окрім політичних важелів йому в руки буде надано й економічні (отож посаду комісара із зовнішньоекономічних зв’язків, яку дотепер обіймала Беніта Ферреро–Вальднер, буде анульовано), і загалом глава європейської дипломатії відтак матиме статус віце–президента ЄС.

На цю посаду ще вчора вранці європейські оглядачі пророкували міністра закордонних справ Великої Британії Девіда Мелібдена, йому на п’яти в рейтингу наступав його італійський колега Массімо Д’алема.