Дух фемінізму й досі живе в Болехові

У цьому невеликому передгірському місті з неофіційним статусом «західних воріт Прикарпаття» нині мало що залишилося від колишньої ремісничої слави — чинбарства, солеваріння, деревообробки та виготовлення цегли. Зате демократія процвітає: недобре пахне зі шкірзаводів чи АЗС «ліплять» у самому центрі — болехівці тут як тут із пікетами. Можуть і центральну вулицю перекрити, хоча в межах міста — це частина дороги державного значення. Місцеве жіноцтво, звісно ж, — у гущі подій. Воно і в інших краях тепер не пасе задніх, але болехівчанки мають історичні переваги перед рештою українок — у їхньому місті жила і похована перша вітчизняна феміністка Наталія Кобринська, котра понад століття тому взялася жіночі права наближати до чоловічих. І дещо встигла зробити на цьому тернистому поприщі.

У нефаворитів — і дороги нікудишні

Болехів, хронікально відомий ще з 1371 року, розташувався в передгір’ї Бескидів, майже на межі зі Львівщиною. Звідси до курортного Моршина — дев’ять кілометрів, трохи більше півсотні верст — до Трускавця. «Наше місто, — стверджує «УМ» його голова Зенон Макота, — могло бути не менш привабливим, ніж Яремче, але обласне керівництво на Болехів зважає мало — не ходимо у фаворитах. А в нас же під боком — знамениті Гошівський монастир та Скелі Довбуша, куди взимку по п’ятдесят, а влітку і по сто автобусів із моршинськими й трускавецькими відпочивальниками приїжджає. Та дороги в нас традиційно нікудишні».

І не тільки вони. Промисловий потенціал, що давав роботу мешканцям міста та довколишніх сіл, в останні роки здувся, як старий гумовий м’яч. На складах заводу будматеріалів накопичилося понад мільйон штук колись дефіцитної цегли, зупинився один із трьох шкірзаводів, розпався лісокомбінат, де трудилося 4 тисячі кваліфікованих працівників. Безробітні подалися хто куди: одні за кордон, інші пробують себе в дрібному бізнесі. У місті множаться торговельні точки. Хоча у 20—30–ті роки минулого століття їх було ще більше: за однакової кількості населення — близько 11 тисяч осіб — перед війною в Болехові нараховувалося, як свідчать офіційні документи, 1600 гендлярів. Воно й не дивно, адже тоді родовід майже кожного третього мешканця міста походив від Авраама. Нині тут не залишилося жодного єврея. Майже всіх їх винищили гітлерівці. Врятуватися вдалося лише кільком десяткам, які розбрелися світом. Останній іудей виїхав звідси в 2003 році.

Архітектура сучасного Болехова мало чим різниться від забудови кінця ХІХ — початку ХХ століть і не вражає вишуканістю. Милують око хіба що кілька давніх сакральних споруд та елегантна, зведена півтораста років тому, ратуша, де й тепер засідає місцева влада. Місто відоме ще єдиним в Україні кінним базаром, на якому у вихідні можна придбати неелітних Гнідків чи Вороних. Проте попит на них помітно падає, бо охочих вести господарку дідівським способом в окрузі стає дедалі менше, як і міцних селян. Кажуть, працювати біля землі в наш час — важке й нерентабельне заняття.

Півжиття у траурі

Отож не знати, чим би гонорувався нині Болехів, якби в 1884 році доля з покутського села Белелуя не привела сюди на парафію отця Івана Озаркевича, котрий представляв галичан у віденському парламенті. Приїхала з ним і 29–річна донька Наталія, уся в чорному. За два роки до того вона втратила коханого чоловіка — священика Теофіла Кобринського, з яким прожила в парі п’ять щасливих літ. На жаль, дітей від їхнього шлюбу не було. «У його домовину майбутня зачинателька жіночого руху в Україні поклала своє пишне нарочито обрізане волосся, засвідчуючи цим довічну вірність єдиному і незабутньому другові, — розповідає директорка музею історії Болехова Ольга Матійчин. — І клятви вона не порушила впродовж усього життя, хоча траплялися знані в Галичині претенденти на її руку і серце, зокрема відомий літератор Михайло Павлик».

Він побував у Болехові в 1888 році й, окрім пропозиції повести під вінець вродливу й освічену вдову, озвучив ще один спокусливий аргумент «за». Побравшись із Павликом, молода письменниця могла відразу ввійти у вищий культурно–мистецький світ Львова. Проте Наталія пообіцяла подумати над привабливими перспективами, але згодом делікатно від них відмовилася. Павлика це зачепило за живе — через деякий час він вдався до критики літературної і громадської діяльності гонорової болехівчанки в одному з львівських часописів. А вона продовжувала смиренно носити траурну одіж, за що тутешній люд прозвав її «жінкою в чорному» або «чорною вдовою». У національне вбрання Наталія переодягалася лише на великі свята. Таємничості незвичному стилю життя Кобринської додавала її звичка прогулюватися міським цвинтарем . На запитання, чого вона туди ходить, відповідала загадково: «Там я знаходжу душевний спокій і відраду». Після смерті батька в 1903 році вона купила невеличкий будиночок у центрі міста і продовжувала жити самотньо. Не стало «чорної вдови» 22 січня 1922–го. На її надгробку викарбувано слова «Мене вже серце не болить».

М’який варіант емансипації

Очевидно, таку фанатичну вірність представникові іншої статі сучасні лідерки войовничого фемінізму могли б розцінити як підривну діяльність супроти їхнього руху. Проте Наталія Кобринська й гадки не мала розглядати проблеми емансипації українського жіноцтва як плацдарм для збурень у суспільстві й протистояння із чоловічою спільнотою. М’який варіант емансипації передбачав послідовну копітку працю. Кобринська почала з малого — організації в Болехові курсів для дівчат, де навчала юних українок мистецтву передового ведення домашнього господарства і культурно–просвітницької діяльності. Згодом першою з теренів Галичини подала до віденського парламенту петицію з проханням законодавчо закріпити за українськими жінками право на вищу освіту. Між іншим, її двоюрідна сестра Софія Окуневська стала першою в Австро–Угорщині жінкою–лікарем і доктором медицини. Кобринська, мешкаючи в провінційному Болехові, спромоглася створити першу українську жіночу організацію і видати жіночий часопис «Перший вінок» із творами сімнадцяти письменниць, зокрема Лесі Українки, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької. Це унікальне видання Кобринській допомагав редагувати Іван Франко, котрий із сім’єю неодноразово приїжджав­ до неї в гості. Болехівська феміністка була хрещеною матір’ю його сина Андрія.

На п’єдесталі — лише жінки

Дух фемінізму, з усього видно, не покидав Болехів ніколи. Хоча тут народилося і побувало чимало відомих представників сильної статі, персональними пам’ятниками вшановано лише двох місцевих жінок — Наталію Кобринську та Катерину Мандрик, матір колишнього львівського мера і нинішнього міністра регіонального розвитку і будівництва України Василя Куйбіди. Щодо пані Катерини, то болехівці скромно оцінюють її літературні й патріотичні заслуги перед громадою, але погруддя матері майже навпроти пам’ятника Кобринській власним коштом установив син Василь, то, міркують, нехай так і буде.

Із плином часу стало зрозуміло, що закладені Наталією Кобринською в Болехові жіночі традиції вкорінилися настільки міцно, що їм не зашкодили ніякі потрясіння минулого й початку нинішнього століть, зокрема підступна сучасна криза, яка в багатьох душах посіяла байдужість до громадських справ. «Хоча в пошуках гідних заробітків за кордон виїхало чимало болехівчанок, — каже Ольга Матійчин, — у нас і тепер потужно розвивається жіночий рух, передусім завдяки Ларисі Володимирівні Дармохвал, яка очолює місцевий осередок Союзу українок. У бізнесі наші жінки теж складають чоловікам гідну конкуренцію».

Справді, як з’ясувалося згодом, болехівські бізнес–леді, окрім успіхів у дрібній підприємницькій діяльності, зуміли вийти на місцеві лідируючі позиції в гуртовій торгівлі, приватному перевезенні пасажирів та виробництві бетонних сумішей. І навіть двічі брали владу у свої руки: впродовж останнього пів­століття містом керували Емілія Костів та Ольга Мельникович.