Віктор Астаф’єв.
Не претендую на абсолютну достовірність, але все–таки ризикну стверджувати: з–поміж російських письменників, які писали про перебіг Другої світової на теренах України, певно, найповніше і найширше розкрив тематику Віктор Астаф’єв. Навіть якщо знавці зможуть навести імена людей, які написали про це більшу кількість сторінок, твори прозаїка із Сибіру все одно залишаться серед найправдивіших. Жорсткі, без пригладжувань, без пропагандистського фальшу повісті Астаф’єва розкривають реальну правду воєнних буднів. Або ж те, що письменник вважав правдою і відстоював до останку — на відміну від деяких сучасників, які зі здобуттям слави дозволили «вмонтувати» себе у правлячий режим і старанно відробляли отримані пільги.
Уможливилось це кількома причинами. По–перше, важким дитинством, коли майбутній майстер слова у восьмирічному віці залишився без матері, а крутий норовом батько «загримів» на будівництво Біломорканалу. У самостійне життя Астаф’єв пішов із дитячого будинку, який загартував характер і навчив бути непоступливим. У 1942 році він здобуває робітничу професію і деякий час працює на залізничній станції складачем поїздів, а потім добровільно йде в армію. Йому було тільки вісімнадцять.
Навесні 1943 року він потрапляє в артилерійську бригаду, яку перекидають на фронт. Передова тоді невпинно наближалась до України, і це стало другою причиною доброго знання місцевого театру воєнних дій, причому не зі штабів, а з самісінького низу.
Дорогами війни він пройшов різними регіонами України. Розпочав із Сумщини. Потім були штурм Букринського плацдарму, котел під Корсунем–Шевченківським, де Астаф’єва нагородили орденом Червоної Зірки. Згодом в інтерв’ю «Літературній Україні» Віктор Петрович по пам’яті перерахує населені пункти Черкащини, які довелося звільняти його підрозділу: Шендерівка, Комарівка, Почапинці, Лисянка... Відтак рухався на захід розбитими шляхами Житомирщини, Рівненщини, Львівщини, перетнув кордон із Польщею.
Побачене лягло через багато років у книги, які відзначаються автобіографічністю. Наприклад, у повісті «Обертон» дія відбувається в містечку Ольвія Житомирської області. І хоч на карті регіону ви такої назви не знайдете, описи реальної обстановки, либонь, примусять не одного краєзнавця посушити голову над тим, яку саме місцевість увічнив письменник.
У вересні 1944–го відразу за польським кордоном війна для Віктора Астаф’єва закінчилась: важке поранення, лікування в госпіталях, а відтак медичний висновок про непридатність до стройової служби.
Він прибуває до Вінниці на пересилку, яку пізніше опише в повісті «Зорепад». Тут для нього знаходяться легші обов’язки — його забирають у військові поштарі. Саме тут перетнулися стежки Віктора Астаф’єва та іншого знаменитого письменника, який носив уніформу солдата вермахту. За кілька місяців перед тим підрозділ, де служив Генріх Белль, відступав через Вінницю. У своїх романах майбутній Нобелівський лауреат згадує то забиту технікою тутешню залізничну станцію, то містечко Калинівка.
Військово–поштова частина, до якої направили солдата, квартирувала в селі Станіславчик під Жмеринкою. Невелике село зіграло в долі юнака величезну роль: він зустрів тут жінку, з якою мав прожити все життя.
У Станіславчику займались не тільки пересилкою та сортуванням кореспонденції. Спеціальний підрозділ стежив за тим, щоб не розголошувалися небажані відомості, тому всі листи підлягали цензурі. До пізньої ночі при тьмяному світлі каганців вчитувалися в нерівний почерк на трикутниках молоді жінки, щойно переведені з медсестер у цензори, а серед них — уродженка Уралу Марія Корякіна. Вона не могла не звернути увагу на молоденького солдата з рідкісним на ту пору бойовим орденом, що став привозити мішки з поштою.
Книги донесли виразні побутові деталі того знайомства і романтичної історії в майже фронтовому інтер’єрі. Віктор Астаф’єв жартома розповідав: «Як я побачив її... біжить маленька, у великих чоботях — вони ледь не задом–наперед на ній, так і сказав хлопцям: он та — моя!»
Згадує про ту зустріч і Марія Астаф’єва–Корякіна (під цим подвійним прізвищем про неї дізнається країна). У наступні десятиліття жінка також стала письменницею, видала шістнадцять книжок, а в одній із них — у «Знаках життя» — розповідає про людину, що стала її долею. Епізод знайомства вона теж змальовує з гумором.
Невисокій Марії видали величезну шинель — не за її зростом. Чоботи теж дістались гігантські: 39–й розмір на ногу 33–го розміру. Такою і побачив її майбутній чоловік. Щоправда, вона поставилася до незручностей практично. Оскільки не курила, то зекономила сигарети, якими розрахувалася зі жмеринськими ремісниками за те, що вони вшили спершу шинель, а потім підігнали по нозі чоботи. Поспішаючи на побачення до Віктора, молода жінка вже не мала такого кумедного вигляду, як напочатку.
Місце для зустрічі — місток над ставком. Марія Астаф’єва–Корякіна згадує, як, розглядаючи відображення місяця у воді, читали одне одному вірші по пам’яті, Віктор тихо співав російські пісні.
Щойно відсвяткували перемогу і розпочалася демобілізація, як вони тут же, у місцевому ЗАГСі, і розписались. Із війни повертались уже молодим подружжям.
У наступні роки Україна стала для Віктора Астаф’єва чимось незрівнянно більшим, аніж тільки яскравими спогадами про фронтову юність. Його не раз приводило в наші краї — зокрема і у Вінницю, яка знову залишила в біографії неповторний слід. На початку сімдесятих років режисер Артур Войтецький зайнявся підготовкою до екранізації повісті Астаф’єва «Пастух і пастушка», яку нині зараховують до радянської класики. Артур Йосипович — уродженець Вінниці, і натуру для зйомки він підбирав на Поділлі, причому запросив для цього Віктора Петровича. Після огляду села Печера на березі Південного Бугу письменник застудився, і його на кілька тижнів поклали в одну з вінницьких лікарень із запаленням легенів.
За збігом обставин, у той самий час у медичному закладі лікувався прозаїк Микола Рябий. Взаємна приязнь, яка виникла між колегами, тривала багато років. Згодом в одному листі до молодшого приятеля Астаф’єв писав: «Хороша і добра пам’ять залишилась у мене про Вінницю, де добрі люди так по–доброму до мене поставились».
Рябий розповідає й інші цікаві подробиці. Віктор Петрович запевняв, що добре розуміє українську мову, тому просив співрозмовників на російську не переходити. Тоді він розказав і про власне генеалогічне коріння. Виявляється, рід його матері має виразне українське прізвище Потилиця. І то не тільки прізвище: предки по материнській лінії — переселенці з України, які обжилися в Красноярському краї на берегах Єнісею. Не раз у своїх інтерв’ю письменник називав Україну своєю другою батьківщиною, добре знав нашу літературу...
Кіноначальство екранізацію тоді не затвердило, але між Войтецьким та Астаф’євим зав’язалася справжня творча дружба. Пізніше український режисер за творами Віктора Петровича зняв фільми «Ненаглядний мій», «Десь гримить війна». Останній задумувався як екранізація книжок «Останній поклін» і мав бути семисерійним, але врешті–решт авторам довелося обмежитись тільки трьома серіями.
Звичайно, з позицій сьогоднішнього дня не зі всіма оцінками Астаф’єва можна погодитись, зокрема у розумінні витоків українського Руху опору. Однак немає в тому імперської зверхності, на яку нерідко слабують російські письменники, а є чесне бажання самому розібратись та глибоке співчуття до людей.
«Я дивився на обличчя західних українців, у тридцять дев’ятому році по змові з Німеччиною звільнених із–під чийогось ярма, правда, не зрозуміло, з–під чийого. За виразом очей і за стиснутими губами українців було видно: вони теж не розуміли», — пише він у повісті «Веселий солдат».
А от що стосується «червоної партизанки», то тут підхід Астаф’єва різко контрастує з офіційно прийнятою позицією: «І чорною грозовою хмарою, всепожираючою саранчею пливло по Західній Україні партизанське військо, в якому, звичайно ж, було всякого «елементу», хоч греблю гати. Не дуже–то наші партизани розбирались, де «свої», де «чужі», де «наші» — мародерство, грабіж, насильство переповнили чашу терпіння селян–західняків...» («Веселий солдат»).
До останніх днів Віктор Астаф’єв був у своїй країні незручним для влади письменником, бо до останніх днів казав правду — так, як її розумів.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
