Людмила Балушка: У збірній проводжу українізацію

30.10.2009
Людмила Балушка: У збірній проводжу українізацію

Межа вересня та жовтня стала надзвичайно вдалою для львівських спортсменів. Бронзовими медалями чемпіонатів світу, дебютними для дівчат у кар’єрі, відзначилися молода шпажистка Анфіса Почкалова та борчині Олександра Когут і Людмила Балушка. Турнірна дистанція 24–річної Балушки — колишньої дублерки славнозвісної Ірини Мерлені у ваговій категорії до 48 кг — була цікавою тим, що на шляху до нагороди світової першості жереб звів її з двома українками, які виступають під прапорами інших держав. Про те, що відчуваєш, коли змагаєшся проти землячок, а також про інші моменти кар’єри й повсякденного життя спортсменка розповіла в інтерв’ю «УМ».

 

«Бронзової медалі вистачить на ремонт»

— Людмило, ви ще відпочиваєте після чемпіонату світу чи вже готуєтесь до нових змагань?

— Та часу на відновлення вистачало. Зараз усі думки про турнір у Нью–Йорку наприкінці листопада, де я хотіла б виступити. Хоча це ще під питанням, бо на переліт до США потрібні чималі кошти, а на це має бути добра воля спортивного міністерства, адже це неофіційний турнір. Наразі здається, що не потраплю туди.

— Бронзова нагорода світового форуму в Данії стала поки що вашим найбільшим досягненням за кар’єру. Після такого успіху ви мали б бути на особливому рахунку у функціонерів…

— Раніше я перемагала лише на юніорських стартах, рівень яких значно нижчий. А на дорослий турнір я потрапила лише вдруге, тому дуже тішуся своєму здобутку. Перед цим пробувала сили тільки на чемпіонаті Європи. Щоправда, у 2006 році мала виступити й на «світі», але тоді завадила травма.

— Три «бронзи» жіночої збірної принесли Україні десяте командне місце. Як тренери оцінюють такий результат?

— Думаю, непогано. Звичайно, раніше траплялися й кращі виступи, дівчата здобували золоті нагороди. Але зараз у нас команда молода, тому сподіваємося на благородніший метал у майбутньому.

— Третє місце на такому турнірі передбачає якусь матеріальну винагороду для спортсмена?

— Обіцяють після Нового року дати одноразову премію (її розмір не знаю), а також президентську стипендію — сім тисяч гривень на місяць. Думаю, якраз вистачить на ремонт, який ми з чоловіком затіяли у квартирі. Окрім того, можна сподіватися на нове звання від Товариства «Динамо», за яке я виступаю і яке дуже мені допомагає. Поки що я лейтенант міліції. Уже думаю про капітанські погони, хоча між ними ще є старший лейтенант (сміється).

— Нове звання якимось чином може позитивно позначитись на кар’єрі?

— Хіба що незначною надбавкою до зарплатні, яка не надто мене хвилює. Мабуть, це просто моя невелика забаганка.

«На чемпіонаті світу боролася з сім’єю Стадників»

— У чвертьфіналі чемпіонаті світу ви змагалися проти львів’янки Марії Стадник, яка виступає за Азербайджан. А в поєдинку за третє місце зійшлися з її родичкою — «британкою» Яною Стадник. Доволі дивна ситуація вийшла...

— Довелося боротися проти «сімейного підряду» — Марія є дружиною відомого борця Андрія Стадника, а Яна доводиться йому сестрою (сміється). Стосовно «азербайджанки», то я майже перемогла її, але чогось не вистачило.

А про особливість боротьби проти землячок я не думала — сконцентрована була лише на результаті. Певно, із ними змагатися складніше: вони добре знають, що мені вдається краще, а що — гірше. Утім, я також чимало про них знаю.

— До світової першості Марія готувалася на базі нашої збірної. Доводилось із нею мірятися силами в тренувальному режимі?

— Не дуже часто, але траплялося. Сходились ми також і на інших офіційних змаганнях. А от на недавніх зборах уникли сутички. Але після попередніх поєдинків відчуваю, що можу перемогти Марію і взагалі багато чого досягти в боротьбі.

— А за рахунок чого?

— Головне, аби було бажання постійно вдосконалюватися, віддавати себе повністю на тренуваннях.

«Олімпійську ліцензію нікому не віддам»

— Ви змагаєтесь у вазі до 48 кг, де раніше успішно виступала Ірина Мерлені. Нещодавно вона перенесла операцію на нозі, але висловила бажання виступити на Олімпіаді–2012 у Лондоні. Поборетеся з нею за це право?

— Безперечно. Позиції у збірній, які я завоювала останнім часом, віддавати просто так не збираюся — буду боротися за путівку на Ігри. Тим більше що й Ірина зараз не на тому рівні, який показувала кілька років тому. Вона зараз старша, і їй буде нелегко повернути втрачені кондиції.

— Частенько перед змаганнями борці зганяють вагу, аби вкластися в межі своєї категорії. Ви також це робили? І чи не хотіли перейти б у вищу категорію?

— Таке справді є: десь за два тижні до змагань намагаюсь їсти поменше, відмовляюсь від їжі вечорами. За кілька днів до старту взагалі максимально себе обмежую в цьому.

Але про перехід до іншої ваги не йдеться, адже 48 кг — це олімпійська категорія, й усі дівчата нашого рівня намагаються потрапити до неї, аби мати змогу поїхати на Ігри.

— А під час змагань дієти дотримуєтесь?

— Тут теж намагаємось не розганятися, особливо перед поєдинками. Але ставлення вже не настільки серйозне, як перед самими змаганнями, де важливий кожен грам. А найважче відбути стартову сутичку, коли організм ще почувається ослабленим після такого «голодування».

«Було б дико стояти на п’єдесталі і слухати гімн іншої держави на честь твоєї перемоги»

— Марія Стадник розповідала, що в Азербайджані спорт, і боротьбу зокрема, підтримують краще, ніж у нас. Якби вам надійшла пропозиція змінити паспорт, як учинили б?

— Мені вистачає й того, що я отримую в Україні. І взагалі то було б дико — стояти на п’єдесталі і слухати, як на твою честь лунає гімн іншої держави, а не України. Хай це може здатися комусь занадто пафосним твердженням, але я пишаюся тим, що народилася в Україні.

— У команді, що змагалася в Данії, серед семи спортсменок четверо представляють Львів. Наш спорт доволі русифікований. Якою ж мовою ви спілкуєтесь у збірній?

— Українською. І не тільки ми, а й інші дівчата, тренер. Можна сказати, що крім безпосередніх спортивних обов’язків, ми ще проводимо українізацію в жіночій боротьбі (сміється).

Спершу – кар’єра, потім — діти

— Людмило, ви згадували про травми. Як у вас зараз зі здоров’ям?

— Тоді, три роки тому, мала проблеми з коліном, яке постійно нагадувало про себе. На щастя, остання операція про­й­шла успішно, і зараз почуваюся добре. Сподіваюся, що так буде й надалі. Бо не хочу пережити такий період знову.

— Чимало спортсменок під час кар’єри беруть паузу для народження дитини. Чи плануєте ви таку паузу?

— Поки заліковувала всі травми, то серйозно замислювалася над цим. Але зараз трохи змінила думку: народити дитину, а потім повертатися в спорт, який забирає практично весь вільний час, — поганий варіант. Краще вже досягну максимальних вершин у справі, якою зараз займаюсь, а потім уже присвячуватиму себе розбудові сім’ї. Не останню роль у зміні думки відіграла й медаль, яку здобула в Данії. Можливості потрібно використовувати сповна.

— До речі, а як батьки поставились до такого «чоловічого» захоплення доньки? Не намагалися змінити ваш вибір?

— Так, спочатку було складно. Батьки не вважали моє захоплення прийнятним. Але згодом усе змінилося, й тепер вони — мої головні вболівальники.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Людмила Балушка

Майстер спорту міжнародного класу з жіночої боротьби (категорія —
до 48 кг).

Народилася 27 липня 1985 р.
у Львові.

Бронзова призерка чемпіонату світу 2009 р., чемпіонка світу серед юніорів 2003 р., чемпіонка Європи серед юніорів 2002 р., триразова чемпіонка України.

Виступає за товариства «Динамо» та «Колос».

Закінчила Львівський державний університет внутрішніх справ (спеціальність — юрист–правознавець).

Перший та нинішній тренер — Андрій Пістун.

Вага — 48 кг, зріст — 155 см.

Заміжня.