Андрій Жолдак: У Харкові я по любові

01.04.2004

      Андрій Жолдак днями скликав журналістів для того, аби через них зізнатися Харкову у своїй любові. За цим сенсаційним жестом (до недавнього часу була якраз нелюбов) впізнавалося бажання режисера-перекотиполя пустити нарешті не властиве йому коріння. Можливо, саме у цьому місті, а може, навіть у принципі. Він з легким сумом послався на вік, харківську прописку, переїзд із Києва сім'ї і навіть улюблену собачку Фані, яка саме від місцевого «кавалера» привела недавно трьох симпатичних цуценят.

      До речі, з Харковом так завжди. Спочатку прибульці називають його сірим, провінційним, незграбним і буржуазним, підкреслюючи у такий спосіб свій столичний лиск. А потім неминуче впадають у тотальну залежність від його могутньої енергетики. У тенета мегаполісу, який уміє дочекатися свого, мабуть, потрапив і відомий режисер. Правда, до честі пана Андрія, все ж варто додати, що з ним було клопоту чи не найбільше.

      Словом, шевченківці у повному складі вже написали голові облдержадміністрації Євгену Кушнарьову листа, в якому просять залишити їм Жолдака ще на три роки. За словами акторів, трупа театру сьогодні готова працювати з будь-яким режисером («після Андрія нам уже ніхто не страшний»), аби тільки керував театром теперішній головреж і худрук. Жолдак теж не проти. Він, як і раніше, демонструє пресі список театрів, звідки йому надійшли запрошення на одноразову постановку вистав. Говорить також, що вибір між пропозицією зі сторони і харківською постійністю щоразу перетворюється для нього на пекельну муку. Але, помучившись, він вибирає «Березіль».

      Півтора року тому Жолдак, без перебільшення, ввірвався до Харкова з наміром підірвати його мистецьку сплячку своїм могутнім темпераментом. А тепер говорить, що й сам став розважливішим, не хоче розтрачати себе на амбіції та швидку славу, нові вистави виношує в собі і втілює на сцені протягом тривалого часу. Здається, він навіть полюбив у собі людину, якій подобається відчувати під ногами один і той же кін. Словом, метр метром. Правда, за українськими мірками, дещо молодий. Але це Жолдаку подобається, мабуть, найбільше. Така собі компенсація і втішний приз від долі за свідомий вибір постійної мистецької прописки.

      Плани в Андрія, як завжди, грандіозні. Спочатку на квітневій прем'єрі він «потопить» Венецію (образ світу, культури, що гинуть) в рамках відомої комедії Гольдоні «Слуга двох господарів» — «ми покажемо, як щось колосально красиве в'яне». А потім у липні продемонструє публіці «Ромео і Джульєту» Шекспіра. Ця вистава стала відомою задовго до прем'єри, а може, навіть і репетицій завдяки задуму режисера максимально зблизити театр і вулицю. У ній гратимуть інваліди, повії і навіть скульптури. Вуличні дівчата, згідно з задумом, виходитимуть до зали, аби виголосити від свого імені запропоновані сценаристом монологи. Кандидатури відібрано, і вони дали згоду. Сума гонорару не розголошується. Тема проблемного кохання, до речі, неабияк зацікавила харківських меценатів. Вони чи не найохочіше допомогли театру матеріально саме після того, як дізналися про цей проект. Один бізнесмен навіть приніс гроші сам, оскільки має дев'ятирічного сина і хоче, аби той зростав у атмосфері жолдаківського мистецтва.

      Жолдак-головреж приємно вразив і тим, що не тягне амбіційно театральну ковдру винятково на себе. Цього року шевченківці порадують глядачів ще двома прем'єрами. Степан Пасічник поставить «у стилі художнього шоку» «Жовтого князя» письменника-емігранта Василя Барки про голодомор в Україні. А Володимир Оглоблін — «Собор» Олеся Гончара. До речі, запросивши останнього для постановки відомого твору, Жолдак ніби повернув старого майстра у роки його молодості. Адже події, про які йдеться у «Соборі», відбуваються якраз тоді, коли пан Оглоблін жив і працював саме у Харкові. Особисті переживання майстра, підсилені його тотально реалістичною манерою, можуть явити світові шедевр театрального мистецтва. Залишилося тільки дочекатися.

      Словом, харківський відрізок часу в житті «геніального українського режисера» (так пан Андрій називає себе сам) продовжується. «Куди б у майбутньому не закинула мене доля, — говорить він, — цей період завжди називатиму найщасливішим і  найпліднішим у своїй творчості. І, мабуть, не лише в творчості. Знаєте, що відбувається? — зізнався режисер журналістам. — Чим більше займаюся серйозним театром, тим швидше приходжу до християнської моделі життя. Раніше я був хуліганом у театрі. А зараз для мене важливі якісь серйозні людські мотивації, духовний пошук. Мабуть, уже пора...»

      Привід зізнатися у духовній метаморфозі в пана Андрія з'явився після цілком прагматичного запитання: «Подарує він чи продасть цуценят своєї улюбленої Фанічки?». Виявляється, ще рік тому симпатяги-песики були б обов'язково виставлені на жвавий аукціон. А тепер... Словом, читайте вище. Імена ж двох потенційних господарів дітлахів француженки (свою Фаню Андрій Валерійович купив у Парижі) вже відомі — Ірина Білик та Андрій Кравчук.