Я пишу цю колонку, щоб відповісти на закид про недостатньо критичне висвітлення теми зоопарку. На жаль, прозвучало і таке. У квітні цього року я робила інтерв’ю з директором зоопарку Світланою Берзіною. Тоді вона зустріла мене досить люб’язно і відповіла на всі мої запитання. Гострі вони були чи ні — як на мене, нормальні... Нормальні та актуальні. Відтак я зробила розшифровку запису, але подала матеріал не як інтерв’ю, а як проблемну статтю. Я не замислювала її як комплімент пані Берзіній. І як підтримку її опонентів також не замислювала. Іншими словами, не була ні на чиєму боці. Не хочу казати, що була «на боці правди» абощо. По–перше, це — пафос, який я зневажаю. По–друге, правда — поняття тонке. Скажімо, те, що Берзіна — блондинка, є правдою. Кожен може побачити її та переконатись. А ось об’їла вона слона чи ні, я не знаю. Можливо, правда в тому, що вона систематично краде кошти, виділені на зоопарк. Можливо, правда в тому, що її обмовляють заздрісники. Розбиратись у цьому — не моє завдання. Моє завдання — подати різні точки зору на одну проблему. Що я, сподіваюсь, і роблю.
Здоровий цинізм підказує мені, що дещо з того, про що розповідає Берзіна, є перебільшенням. Приміром, про погрози на адресу її родини та її 12–річного сина. Про погрози отруїти тварин. (Так само наївно звучать слова її заступника Трантіна про прослуховування телефонів. Ким? Берзіною?). Хоча... Повторюся вкотре: як воно насправді — я не знаю. Бути незнайком — не соромно. Соромно обмовляти невинних, вигадувати пістряві байки. Вся мудрість світу не зібрана у моїй бідній голові. Як і у голові Берзіної чи Трантіна. Хто у кого що вкрав — хай із цим розбираються «компетентні органи». Журналіст не мусить ставати рефері там, де його про це не просять. І тим паче там, де просять...
Згадуються перипетії цього літа, коли я — проти волі — була втягнута у якусь алогічну і дурну дискусію, від якої лишився надзвичайно неприємний присмак. Ідеться про справу Жовтневої лікарні. Я писала про її забудову і, балансуючи на межі об’єктивності, все одно демонструвала особисту симпатію до тих, хто бореться проти забудови. А до людей по інший бік барикад була, відповідно, глибока антипатія. На той час у руйнуванні лікарні звинувачували депутата–БЮТівця Куровського. Яким же був мій подив, коли претензії — у досить злій і невихованій формі — почали надходити не з боку забудовника, а від тих, кого я (на моє переконання) підтримувала. Не буду називати імен та вдаватись у подробиці, але протягом певного часу мене тероризували дзвінками та листами ті, кому здалося, що про їхню святу місію я написала не досить повно, виразно та піднесено.
Це не сповідь розчарованої у роді людському істоти. Це нотатки людини, яку досвід навчив бути обережною. А вислухати й почути я готова кожного. От тільки ультиматумів і вереску по телефону я не сприймаю. Це до відома тих, кому не сподобалась моя стаття про київську екологію. Наведені мною показники нашого неблагополуччя декому здалися завищеними, тож із металевими нотами у голосі від мене вимагали назвати джерела. Між іншим, вони вказані у тексті — треба уважніше читати. А на допитах (справжніх!) я бувала за часів Кучми. Не злякалась там, тож не злякаюсь і під час телефонних баталій. До речі, якраз після виходу статті почала горіти станція аерації у Бортничах, і я вже з гіркою посмішкою згадувала розгніваного чиновника, який доводив, що в Києві з екологією не все так і погано...
Ну а поза цим діалог триває. Не знаю, чи народжується у суперечках істина, але до цих пологів дискусія докладає зусиль. Тож говорімо. Я готова бути «рупором епохи», а не суддею та катом в одній особі. А краще за все — залишатися поза (чи понад?) грою...
