«В Україні 32 тисячі дітей чекають на родину»

30.09.2009
«В Україні 32 тисячі дітей чекають на родину»

Тетяна Кондратюк.

Українці дедалі частіше стають батьками для чужих дітей. Вони менше бояться матеріальних складнощів і осудливих поглядів. За соціологічними даними, 14 відсотків наших громадян бодай раз у житті замислювалися над усиновленням дитини, а три чверті українців не вважають перепоною для усиновлення наявність власної дитини. Українці навіть почали приймати в сім’ю віл–інфікованих малюків. І сьогодні, 30 вересня, День усиновителя чимало наших громадян можуть назвати «своїм». Про проблеми всиновлення, позитивні тенденції та перспективи «УМ» розмовляє з заступником міністра у справах сім’ї, молоді й спорту Тетяною Кондратюк.

 

«Тепер процес усиновлення триває приблизно 2 місяці»

— Пані Тетяно, минулого року в Україні спостерігався бум національного усиновлення. Яку ми динаміку маємо зараз? Чи не вплинула криза на бажання українців всиновлювати?

— Жодним чином! Усиновлювати навіть стали більше. У 2008 році іноземці стали батьками для 1587 наших діток, українці всиновили 2066 сиріт. І цього року ми маємо теж приємну тенденцію: за 8 місяців поточного року громадянами України було усиновлено більш ніж 1500 дітей. До кінця року передбачається не менше, ніж 2200 всиновлювань. Але роботи ще дуже багато: на сьогодні 32 тисячі дітей чекають на родину. Тоді як на обліку кандидатів в усиновлювачі перебуває 1572 бажаючих усиновити дитину.

— Не так давно почав діяти закон про державну підтримку сімей, які всиновили дитину. Чи змінилося щось насправді?

— Напевно, про це краще могли б розповісти самі батьки. Але, переконана, вони відчули різницю. По–перше, тепер уся процедура усиновлення замість кількох років триває близько двох місяців. З 1 січня 2009 року усиновителям виплачують одноразову допомогу в сумі 12240 гривень і надають 56 днів оплачуваної відпустки. До того ж ми нормалізували роботу служб у справах дітей — з майбутніми батьками працюють фахівці, які пояснюють усі ризики, дають поради. Нам, правда, ще не вдалося зробити єдине «вікно», де людина могла б пройти медогляд у всіх лікарів, за практикою європейських країн.

«Самотня 50–річна жінка теж може усиновити дитину»

— А які існують обмеження для усиновителів?

— За законом, усиновителем може бути дієздатна людина, яка досягла 21 року, старша за дитину не менш ніж на 15 років. Що стосується здоров’я самих батьків, то є перелік захворювань, затверджений МОЗ України, за наявності яких людина не може бути усиновителем. Це, перш за все, інфекційні захворювання, наприклад, туберкульоз, психічні захворювання, а також хвороби, які унеможливлюють догляд за дитиною.

—  А чи може всиновити дитину, скажімо, самотня 50–річна жінка?

— Звичайно! Вона може всиновити 5–річну дитину — у таких випадках різниця у віці, не повинна перевищувати 45 років. Ми все ж–таки наполягаємо на тому, щоб дітей не всиновлювали для доглядання за батьками. Іноземці ж, крім обмежень у віці, можуть усиновити дитину лише у випадку, якщо вони перебувають у шлюбі. Ця норма передбачена в інтересах дитини, життя якої важко відслідковувати за кордоном.

— Але перепони для усиновлення однаково існують. От візьмемо хоча б таку норму: батькам не дозволяється всиновлювати дитину, якщо вони не мають потрібної кількості квадратних метрів. І усиновлення стає неможливим, адже переважна більшість українців живе у невеликих квартирах.

— Такої норми або обмежень не існує. Працівники служби у справах дітей повинні обстежувати житлові умови кандидатів в усиновлювачі і надати висновок, чи може в таких умовах проживати дитина.

— Добре, є ще одна проблема. В Україні дуже багато покинутих дітей, які не мають статусу сироти, а значить і не можуть бути всиновлені.

— Ми вирішуємо цю проблему. Нам навіть часто закидають: як же так, ось ви звітуєте, що всиновлюють дітей частіше, а у вас сиріт стало ще більше. Ось відповідь на ваше питання: ми просто надали статус цим дітям, аби вони могли бути усиновлені чи влаштовані у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Ще багато дітей без статусу з об’єктивних причин, але робота триває — і це головне.

— Багато усиновителів нарікають на те, що законодавство забороняє брати на виховання малюків, від яких відмовилися одразу після народження. Цей процес у результаті затягується — страждають і діти, і усиновителі...

— Дійсно, не можуть батьки одразу забрати дитину з пологового будинку — щонайменше два місяці доведеться почекати. І тут є дві правди. Ми пропонували внести зміни до Сімейного кодексу, аби усиновителі могли одразу забирати дитину після відмови. Але ці пропозиції не були прийняті депутатським корпусом. Логіка така: мовляв, мама може одуматися, повернутися. Хоча насправді відбувається інакше: мама сіла в поїзд — і шукай вітру в полі. А дитина «зависла» в повітрі. Ми думаємо, як нам виходити з цієї ситуації. Це складне питання і зараз проходить обговорення в комітетах ВР.

— А чи багато відмов від уже усиновлених дітей?

— Це поодинокі випадки. Але це завжди трагедія. Причому і для батьків, і для дітей. Звісно, такі випадки завжди будуть, бо рівень усиновлення зростає. Найчастіше розусиновлення трапляється через непередбачувані проблеми зі здоров’ям, бувають випадки, коли батьки не можуть знайти порозуміння з дитиною. Але ми завжди дуже просимо: потрібно говорити про ці випадки, але розкручувати їх не варто — багатьом майбутнім батькам закладається у серце зерно сумніву: а, може, і я так не зможу, може, і в мене не вийде...

«Ми не зазираємо у каструлі прийомних батьків»

— Держава визначилася: дитина повинна виховуватися в родині або бути влаштована у дитячий будинок сімейного типу чи в прийомну сім’ю. Але чи хочуть українці бути батьками сиріт?

— Сьогодні вже майже 8 тисяч українських дітей виховується в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях. І кількість таких родин зростає. Держава усіляко буде підтримувати ці форми виховання. У ДБСТ виховується до 10 дітей, а у прийомних сім’ях — до 4. В обох випадках на утримання дитини щомісяця виділяється два прожиткових мінімуми, а батьки–вихователі отримують 35 відсотків від цієї суми як винагороду за свою працю вихователя.

— А чи контролює держава виховання дітей у таких родинах?

— Два прожиткові мінімуми на дитину, 1200 гривень, це начебто велика сума. Але потрібно побувати у подібних родинах, щоб зрозуміти суть питання. Дітей потрібно лікувати, годувати, одягати... До того ж на подібний крок — узяти на виховання чужу дитину — зважуються лише люди з великим серцем.

Безумовно, існує система контролю. Служби у справах дітей працюють по всій Україні, наші працівники знають поіменно всіх прийомних дітей, відслідковують проблеми й складнощі. Систему звітів відмінили. Уявіть собі ситуацію, коли потрібно було усі чеки підшивати, а між тим, на ринку, де їх не видають, все коштує дешевше — мами плакали. Тому ми вирішили, що професійний висновок людей, які постійно контактують із цими дітьми, — вчителів, дільничних лікарів, соціальних працівників, — будуть найкращим контролем. Так, ставлення до людей більш поважне — ми не ходимо і в каструлі не зазираємо.

«90 відсотків коштів до сироти в інтернаті так і не доходить»

— Інтернати від такої перспективи не в захваті: менше дітей — менше фінансування...

— Нам однаково потрібно відходити від таких форм виховання. Для дитини це не найкращий варіант: 90 відсотків виділених державою коштів на сироту в інтернаті до неї так і не доходять — усі ці кошти йдуть на утримання закладу. У прийомній родині уся сума, яка є, йде на дитину. Для порівняння: в день ДБСТ отримує 54,9 грн, з яких на потреби дитини йде 40,6 грн, а інтернат отримує 72,7 грн, із них на дитину йде — 6,8 грн.

— Фахівці стверджують, що нині ведеться справжня боротьба за «інтернатівських» дітей. Іноземці визначаються з дитиною, приїжджають до України, а її під різними приводами усиновителям не віддають — не вигідно інтернатам роздавати вихованців...

— Проблеми дійсно існують. У нас були випадки: люди приїхали по дитину, є направлення, а у неї раптово з’являється мама — насправді ж няня в інтернаті. Це справжня біда, і ми боремося за кожну долю дитини.

— Але бодай хтось поніс відповідальність?

— Поки що це не вдається. Батьки хочуть дитину і мовчать — скарг немає. Три роки тому суддя з Херсонщини взяла хабар за те, щоб суд просто вчасно відбувся: дитині терміново потрібна була операція. Ми підняли всі служби й раділи, що бодай прецедент буде — хоча б хтось відповідальність понесе: суддю ж узяли «на гарячому». Але дива не сталося — через 2 роки її виправдали, і вона працює. Звісно, переважна більшість людей, які працюють в інтернатах, порядні й небайдужі. Але проблеми старої системи поки залишаються.

— Не секрет, що іноземцям пропонують усиновити лише важко хворих дітей. І в багатьох складається враження, що Україна просто намагається позбутися цих сиріт.

— Приорітетом для нашої держави є національне усиновлення. Дитина зі статусом сироти перш ніж вийти на міжнародне усиновлення упродовж року має право бути всиновленою лише громадянами України. І майже усі здорові діти всиновлюються нашими громадянами. Чотириста іноземних пар поїхало з України у 2008 році без дітей, бо були не готові брати хвору дитину в родину. І ми пишаємося, що 111 дітей з дуже важкими діагнозами, серед яких був і діагноз ВІЛ, знайшли родину в Україні.

— А як щодо ВІЛ–інфікованих дітей?

— Свідомість українців змінюється — люди починають всиновлювати і таких діток: минулого року було усиновлено 15 ВІЛ–інфікованих дітей українськими сім’ями, цього року — вже шість. До речі, іноземці таких дітей на усиновлення не беруть, хоча у цьому році такий випадок трапився — одна сім’я іноземців усиновила таку дитину.