Роззувайтеся, ви в Плугаках

23.09.2009
Роззувайтеся, ви в Плугаках

Хата моя, біла хата — а хто її відчинить?

Цього хутора не знайдете на жодній карті України, адже навіть водій «маршрутки» «Рівне—Дермань» не міг підказати, де виходити, щоб потрапити в Плугаки. Допомогли місцеві люди. Показали і дорогу до садиби–музею «Плугаки». Адже, тієї осінньої погожої днини, коли сюди примандрував, на хутір завітали також учні Здолбунівської гімназії разом зі своїми наставниками. Його господар Микола Огородник, одягнутий у лляний костюм, зустрічав гостей біля воріт. У брилі та з батогом у руках, пан Микола виголосив правила поводження в садибі, й наголосив: «Всі наші гості роззуваються й заходять у двір босоніж». За приклад Сергійович був сам — адже на своєму хуторі ходить босим і влітку, і взимку. Отож побігати по зеленому моріжку мали змогу всі присутні.

 

Кому клепки не вистачає

Екскурсія в минуле розпочалася відразу ж за ворітьми садиби, адже експонати розставлені по всьому подвір’ю. І перша зупинка — біля верстата бондаря. Варто було бачити, з яким захопленням та азартом діти взялися стругати клепки для бочки. Для декого стало справжнім відкриттям, що саме від майстрів–бондарів пішов такий відомий вислів: що, клепки не вистачає?

Про кожен свій експонат Микола Огородник може багато чого розповісти. Свою історію має драбинчастий військовий віз, що стоїть на обійсті. Останніми його власниками були вояки УПА. Виготовлений у 1944 році на Рівненщині, віз опинився на Житомирщині: в селі Катеринівка Ємільчинського району його залишили полагодити. Там понад 60 років його зберігали у клуні, а кілька років тому за сприяння українських патріотів перекочував він до Плугаків. Віз стоїть «законсервований», але при потребі на ньому можна вирушати в дорогу. Ще один з останніх експонатів — здоровенна, на зріст людини, бочка для зберігання збіжжя. Колись жодне господарство не обходилось без такої. Нині ж потреби на такі бочки немає, а от у музеї — їй саме місце. Та найкращим експонатом цього скансену є класична волинська хата, що має поважний півторастолітній вік.

А хату придумав чорт!

— А чи задумувалися ви, хто вперше побудував хату? — запитав дітей господар Плугаків. А після недовгого мовчання розповів. — Придумав її чорт, щоб ховатися в ній від дощу, холоду та спеки. Але нечистому не вистачило розуму прорізати в стінах вікна. Довго у темряві він не витримав, відтак віддав споруду Богові. Господь прорізав у стінах три вікна, через які в хату потрапило світло, а тоді подарував її людині.

Микола Огородник запропонував юним мандрівникам також відімкнути двері хати ключем–журавлем. І хоча бажаючих зробити це було багато, двері так і не відкрили.

— А от раніше свідченням того, що вдома нікого немає, була палиця, поставлена біля дверей. Але часи змінилися, — зазначив Микола Огородник, переставляючи палицю до стіни та запросив усіх увійти до оселі. У сінях — підвішені до стелі пучки цілющих трав та квітів. Тут же багато різноманітного хатнього начиння. У світлиці — традиційний для України інтер’єр: над входом полиці з мисками, глеками, горнятами. Праворуч — величезна глиняна піч. За піччю — ліжко, лава, стіл. Біля столу на покутті образ із лампадкою. Долівка в хаті також традиційна — глиняна. А от уже третій компонент хати — комора — вистелена дерев’яною підлогою. «Тут зберігалося найцінніше в господарстві, а тому в коморі й стелилася підлога», — пояснює господар.

Саме тут і розміщено найбільшу колекцію старожитностей Миколи Огородника. Скрині, прядки, гребені, праски, різні лопати, дерев’яний плуг, зрубна сокира, а ще найрізноманітніші вироби з соломи. Навіть є солом’яний вулик. Усе це фактично зібране однією людиною, яка хоче поділитися своїм багат­ством з усіма, кого цікавить історія побуту волинського селянина. У кутку сіней на стіні розвішані грамоти та подяки, тут же стоїть і цеберко для нескупих мандрівників. Адже хутір — проект некомерційний і за його відвідування грошей не беруть, а створювався він задля збереження української духовності та культури.

Плугаки запрошують!

Отож якщо бажаєте побачити оригінальні українські речі та споруди, отримати майстер–клас із традиційних народних ремесел та промислів, посмакувати печеною картоплею з салом, пампушками, спеченими в справжній печі, завітайте на Плугаки до села Дермань Здолбунівського району, що на Рівненщині. Щоб побувати тут, потрібно попередньо домовитися з господарем та приїхати в обумовлений час. Як це зробили, зокрема, здолбунівські гімназисти. Вони і в минувшину занурилися, поблукали дерманськими пагорбами, напилися джерельної води, а ще наїлися гарячих пампушок із часником, вийнятих просто з печі. А гостям тут зав­жди раді.

— У Дермані кажуть, що клямка в нас на воротах негаряча, — жартує Микола Огородник. — Хто хоче до нас прийти, радо зустрінемо. І кожен, хто сюди завітає, отримає задоволенння від побаченого, почутого і спожитого.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>