Історія масового ураження

29.08.2009

Про важливість польського чинника в міжнародній підтримці України говорити зайве. Аж раптом як грім серед ясного неба — стратегічні друзі починають виказувати одне одному все, що наболіло. Формальний каталізатор — безневинний предмет: історія, котрою, як дишлом, можна крутити на всі боки. Саме події ІІ Світової війни досі залишаються безвідмовним знаряддям у руках тих, хто хоче напружити ситуацію спочатку — в медіа, згодом — у парламентах.

 

Як посварився Степан Іванович із Войцехом Яновичем

Уперше історичну бомбу було випробувано під час 60–х роковин Волинської трагедії, у 2003 році. Тоді дивом двом президентам–посткомуністам — Кучмі та Кваснєвському — вдалося пригасити радикалів, котрі намагалися всіляко роздмухати образ «друга з сокирою». І саме цим президентам удалося провести необхідний символічний ритуал історичного примирення народів. Тоді в мас–медіа обох країн розгорілася істерія: «українці не хочуть вибачатися» і, з іншого боку, — «поляки нас хочуть звинуватити в геноциді». Дискусія зайшла у глухий кут, і лише завдяки непробивності «друга Саші і друга Льоні» вдалося уникнути серйозного скандалу. Історичний удар тоді був спрямований і в основного кандидата від націонал–демократів — Віктора Ющенка. Поляки чекали вибачення провідника «Нашої України». Протилежного чекав патріотично стурбований український електорат. Тоді Ющенку вдалося вислизнути як з–під молота «зради національної пам’яті», так і з «полонофобії».

Згодом настала пора відкриття Цвинтаря «орлят», найболючішого львівського історичного мозоля. Упродовж довгих років ця справа буксувала через неможливість погодити меморіальний напис, і важко однозначно сказати, де починалися «підступи ворогів» і закінчувалась звична дрімуча дурість. Але справу легендарного міжвоєнного цвинтаря, де покояться рештки учасників польсько–українських боїв у 1918–19 роках, справді вдалося розблокувати. Ющенко, вже Президент України, таки відкрив меморіал, хоча крайні націоналісти з обох боків кордону почувалися невтішними — «нас нагнули», в унісон торочили одні й другі.

Згодом упродовж кількох років на історичному фронті пристрасті вгамувалися. Сварки обмежувались сичанням на наукових конференціях. Аж раптом упродовж останніх місяців українців і поляків пробудили з історичної летаргії.

Сплюндровані хрести

Тихеньким дзвоником став холодок із боку костелу. Новий головний римо–католик України архієпископ Мечислав Мокшицький вразив громаду, порушивши неписаний ритуал, напрацьований у Львові впродовж кількох років. Річ у тім, що на Личаківському цвинтарі, поруч із похованнями польських «орлят», розташований і Меморіал воїнів Української галицької армії, тож усі поважні польські делегації, покладаючи квіти «своїм», сумлінно вшановують і пам’ять Січових стрільців. Така собі історична дипломатія. Але наприкінці липня, під час візиту віце–прем’єра, міністра МВС Польщі Ґжеґожа Схетини до Львова головний духівник українських римо–католиків Мокшицький непомітно уникнув ритуального вшанування «Січових стрільців». Українці аж ахнули.

Крім того, як грім серед ясного неба, вдарило знищення під час Великодніх свят пам’ятного знака полеглим солдатам УПА на горі Хрищатій у східній Польщі (про що писала «УМ»). Провину одразу перекинули на нащадків поляків, постраждалих від рук УПА. І все б грали в оцій версії, якби не те, що хрести стояли не перший рік, а в найближчому польському селі мирно проживають і українці, а поруч із костелом стоїть православна церква. Сам же меморіал захований глибоко в лісі, куди калачем не заманиш жодного заїжджого «варвара–пияка». Щоправда, злі язики грішили на відповідального за польські цвинтарі, пам’ятники та решту геройської атрибутики Анджея Пшевозьніка, адже дозволу українці «на вшанування у бетоні» не мали. Тож «історичного генсека» Польщі українці й надалі безуспішно штурмують, аби він урешті виписав дозволи на меморіал, перед тим, звісно, його відновивши.

Приблизно у той самий час, але вже у Львові, вандали вчинили мерзенний акт наруги над хрестом, встановленому на місці розстрілу німцями польських професорів. Негідники розмалювали свастикою місце пам’яті замордованих інтелігентів. Винних не знайшли теж.

Останньому вибуху історичних емоцій передувала липнева ухвала Сейму щодо «трагічної долі поляків на східних кресах». Це слово перекладається як «рубежі», щоправда з підтекстом щодо колишньої належності цих територій до Речі Посполитої. Зрештою, попри загальну вживаність його в побутовій польській мові, слівце не надто прийнятне для мови держустанов та дипломатії. Не менш гостро прозвучало в ухвалі і слово «геноцид» — щодо масового нищення поляків у 1943 році і звинувачення в цьому УПА.

Чому «бандерівці» на велосипедах не поїхали через Словаччину?

Гучним цвяхом у труну братерства і дружби стала ситуація з велопробігом імені Бандери. 7 серпня учасникам веломарафону «Європейськими стежками Степана Бандери», організованого благодійним фондом «Екомилосердя» та ЛОО УРП «Собор», так і не вдалося перетнути кордон і потрапити до Польщі. Зрештою, подія у вирі політичної ескалації доволі маргінальна, але, враховуючи її резонанс, небуденна. З одного боку, велосипедисти мали польські візи, з іншого — поляки як тільки дізналися про подібний марафон, пообіцяли не дозволити його на своїй території. Бандеру, котрий є одним із символів національного відродження України, в Польщі не люблять, звинувачуючи його в усіх смертних гріхах. Організатори про це не знати не могли. Але в силу певних причин пішли на принцип чи просто сподівались на випадок — бо ж візи в дітей були. Кінцевим пунктом виїзду значився Мюнхен, де, нагадаємо, покоїться провідник ОУН, вбитий радянським агентом Богданом Сташинським.

Пересічні поляки тішилися, що «бандерівці» не пройшли, пересічні українці — обурювалися. Пішов і обмін різного роду міждержавними нотами. Чому організатори веломарафону не пішли на компроміс, адже запасним залишався словацький коридор?

По невдалому пробігу з’явилася й гучна реакція: ЛОО УРП «Собор» та благодійний фонд «Екомилосердя» заявили: «Ми переконалися, що польське суспільство хворе на синдром імпершовінізму і нічого спільного з демократією та європейськістю не має. Влада Польщі не контролює ситуації в державі, а можливо, свідомо не хоче контролювати в цьому випадку». І все б нічого, якби до цих звинувачень не долучилось і сакраментальне: «Залишаємо за собою право діяти щодо поляків у Львові адекватно».

Підсвідомий торг Україною

Польща залишається чи не останнім послідовним союзником України в її нинішньому проєвропейському та пронатовському форматі. Сваритися з Польщею — стріляти собі в ногу. Щоправда, і Польща не є гомогенною у своєму замилуванні «братами–українцями» — дипломатичний ресурс Варшави не гумовий, та й у самій зовнішній політиці між таборами пронімецького прагматика Дональда Туска і проукраїнського Президента Леха Качинського суттєві розбіжності. Не те що Туск проти України — зовсім ні, але просто економічні питання його уряд має вирішувати з Брюсселем та Берліном. Тож, аби бути успішним прем’єром, Туск змушений грати за європейською партитурою, узгодженою з боєм курантів. На кону в нього — майбутні президентські вибори, на котрих амбітний політик прагне взяти реванш. У президента–романтика Леха Качинського і повноважень не надто багато, та й зброя в його руках обоюдогостра — «історична справедливість». Через це він сам стає заручником екзальтованих і вкрай активних пенсіонерів, об’єднаних у численні гуртки «за історичними вподобаннями».

Та й повторно стати президентом Качинському може не вдатись — історична політика це одне, а прихована інфляція — інше. Тож нинішні вимоги Кремля повернути Україну в її «історичне стійло» зараз викликає у Варшаві вже принаймні розуміння. Й резон у подібних міркуваннях один — «чи варто псувати і без того кепські стосунки з Москвою, аби підтримувати лінію, від котрої українці можуть відмовитись після президентських виборів»?

  • 82% членів Американської торгівельної палати в Україні вважають боротьбу з корупцією пріоритетом №1 для України

    Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>

  • Україна і семеро гігантів

    Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>

  • Шлях через Україну

    Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>

  • Дружнє плече на шляху до ЄС

    Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>

  • Кордони для «Лікарів без кордонів»

    Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>

  • Кому мінімум, кому — банкрутство

    Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>