Захист від «нациків»

«Ми давно виношуємо ідею європейського об’єднання в’язнів–жертв нацизму. Щоб разом боротися за наші права і доносити молоді, що жахіття, яке ми пережили, не має повторитися», — каже член бюро Української спілки в’язнів–жертв нацизму Надія Слєсарєва. Цього літа вона побувала у столиці Словенії Любляні на першому Європейському конгресі вигнанців та біженців — жертв фашизму та нацизму в 1920—1945 роках. У конгресі взяли участь близько 5000 делегатів з 11 європейських країн: Австрії, Боснії та Герцеговини, Польщі, України, Словаччини, Сербії, Франції, Росії, Хорватії та Чехії. У різних країнах вирішення проблем людей, що постраждали від нацизму відбувається по–різному. Скажімо, в Україні лише зі здобуттям незалежності в’язні були визнані повноцінними громадянами і отримали певну компенсацію за роки знущань і рабства.

В’язні Румунії й Угорщини — поза законом?

У СРСР на тих, хто «побував у Німеччині», було поставлено печатку «зрадництва». І сьогодні чимало людей не визнані. Діти, які там народилися, були визнані в’язнями нацизму, але повноцінних виплат за втрачене здоров’я не отримали. Люди, що працювали на сільгоспроботах, а також у Фінляндії, Угорщині й Румунії, також не отримали компенсацій, бо німецьким законом «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» (1999) їх не внесено до переліку жертв. Є термін — концтабори, трудові табори та інші місця примусового тримання. Інші місця залишились нерозшифрованими, і людям важко довести в «соцзабезі», що це й сільськогосподарські роботи.

У своєму виступі на відкритті конгресу в Любляні голова Спілки вигнанців Словенії 1941—1945 років професор Івіца Жнідаршич нагадала про несправедливість щодо мільйонів громадян, які постраждали від геноциду з боку фашистської Італії, нацистської Німеччини та інших держав так званої «Осі». Тепер багато з цих людей хворі та немічні і потребують психосоціальної, медичної і фінансової допомоги.

У виданнях Української спілки жертв нацизму описані долі сотень людей. Стає зрозумілим, що українські в’язні нацизму є жертвами подвійними. Вони вже до війни були виснажені морально і фізично: того розкуркулили, ті від голоду страждали, тих у 1937 посадили. Після повернення додому не один колишній в’язень німецького концтабору чи остарбайтер відчував на собі підозру й зневагу. Багато хто через це так і не отримав вищої освіти, не створив сім’ї. Декого відверто переслідувало НКВС. Найбільше колишніх в’язнів на Донбасі, бо їх посилали на шахти.

Долі: між Сталіном і Гітлером

Надія Слєсарєва розповіла про свою долю. До війни її родина мешкала в Дніпропетровську, батько був начальником сільськогосподарчого відділу області, у 1937 році його призначили заступником міністра в Київ. Батько скликав бенкет. Приїхали «воронки» і всіх гостей забрали на очах у семирічної Наді. Батька взяли через тиждень. А на початку вересня «чорний воронок» приїхав і за ними. Маму завезли в тюрму, а Надю — в Дніпропетровськ, у дитячий будинок для дітей ворогів народу. Тьотя–вчителька її звідти забрала, дала підписку владним органам, що виховає дитя в дусі постанов партії.

Почалася війна. Евакуюватися не вийшло: в призначений для виїзду день німці розбомбили в Дніпропетровську мости. А у вересні 1943 року, відступаючи, погнали людей у Німеччину. «На світанку нас погнали етапом калмики, — згадує пані Надія. — А німці контролювали. Так минуло три місяці. У мене жодного зуба немає, поморожені ноги. Воду пили з калюж. У тій колоні німці гнали все — баранів із Кавказу, корів, людей. Біля Дністра — багацько люду, військові, коні. І при переправі радянські літаки нас розбомбили. Хто залишився живий — тих перекинули через Дністер і посадили в товарні вагони».

У першому концтаборі всіх роздягли і змусили кожного залізти в чан із білою смердючою рідиною. Взуття забрали, дали дерев’яні колодки. Видали документи з відбитками пальців. Кидали з табору в табір. «А потім потрапили в табір, де над дітьми робили експерименти, — продовжує пані Надія. — У мене довго ліва рука не працювала, куди робили укол. Казали, що коли три уколи зроблять — тих дітей уже не бачили. Але раптом команда: поляки — по вагонах! А дядько мій був польського походження. Нас завезли в концтабір Штуттгоф. Я сильно хворіла через ту руку, сиділа в бараку. Потім нас перекинули в Штетін, нині польське місто, де ми рили бомбосховище. Коли радянські війська підступили — нас перекинули під Одер, там уже нас визволили».

Дядько поїхав до Польщі, Надія з ним. Закінчила гімназію ім. Юліуша Словацького у Варшаві. І раптом у 1948 році після довгих розшуків знайшлась її мама, яка повернулася з СИБЛАГУ, і дівчина переїхала до неї. У той час її мати, не маючи реабілітації, могла поселитися лише за 30 кілометрів від Дніпропетровська. Надія поступила в Будівельний інститут, згодом була рекомендована в аспірантуру, але вирішила відбудовувати зруйновані війною міста.

З «бритоголовими» — лише в Німеччині

Українська спілка колишніх в’язнів нацизму багата на друковані видання. У тритомнику «Пам’ять заради майбутнього» висвітлена діяльність УСВЖН та приведено понад 400 спогадів громадян України, які постраждали від нацистських переслідувань. Нещодавно в Макіївці Спілка відкрила пам’ятник дітям–донорам (там нацисти у 300 дітей кров вибрали, усі дітлахи повмирали). Одним із завдань майбутньої міжнародної організації її творці бачать виховання в молодому поколінні взаємоповаги до народів усіх країн Європи та всієї планети — через показ війни і страждань, яких зазнали народи. Тим паче що зараз побільшало молоді, яка пов’язує свій світогляд із неонацизмом.

Українська спілка в’язнів–жертв нацизму — це переважно літні жінки й чоловіки. Вони у школах Німеччини, Польщі, звісно ж, України, розповідають про свої долі, передають до шкіл книжки. Організовують конкурси дитячих робіт, радять школярам записувати спогади тих, хто пережив війну. З німецької організації «Акція відкуплення, служба справі миру» приїжджали п’ятеро юнаків–волонтерів, що з релігійних переконань не пішли до армії. Колишні в’язні посилали їх на село: городи копати, з бабусями спілкуватися. З німецькою організацією «Контакти — KONTAKTE» втілили проект «Школярі допомагають колишнім жертвам нацизму». Під час літніх шкіл молодь спілкувалася з колишніми офіцерами Вермахту, ветеранами Радянської армії і колишніми в’язнями–жертвами нацизму. Усе ж, такі заняття в окремих школах — це поки крапля в морі. В Україні, що найбільше серед європейських держав потерпіла від нацизму, така праця мала б бути систематичною і масовішою.

«З бритоголовими займаємося в Німеччині, — розповідає Надія Слєсарєва. — Розповідаємо їм, як було в час війни і про сталінщину. Вигляд страшний що в дівок, що в хлопців, але їм цікаво. Це боротьба і з ксенофобією, і з тоталітаризмом». В Україні, за словами пані Надії, організувати роботу з проблемними групами молоді складніше: для цього потрібні молоді волонтери. Утім Спілка зараз готує проект, щоб колишні в’язні виступали перед малолітніми злочинцями й наркоманами.

У концтабір без грошей

Делегати конгресу в Любляні оглянули найбільший концтабір для словенців та експозиції Музею вигнанців у замку Райхенбург. Цю експозицію Товариство вигнанців Словенії запланувало поповнити фотографіями та матеріалами про страждання народів інших європейських держав. Українці вже передали туди книги, які видала Спілка жертв нацизму. Поки що в жодному іншому музеї при концтаборі, де є національні виставки різних держав, немає окремих українських експозицій. Але українці гинули і в Дахау, і в Аушвіці, Бухенвальді, Заксенхаузені, Майданеку… «Це питання державної політики, — каже колишня ув’язнена. — Президент Ющенко намагається підтримати цей напрямок, але грошей бракує. У Любляні, коли отримають кошти від Євросоюзу, то зможуть оплатити роботу і наших фахівців, а в нас їх вистачає, зокрема в Національному музеї Великої Вітчизняної війни».

У концтабори, де тепер музеї, часто привозять єврейських дітей. Щоб подивилися, де катували їхніх предків і наочно переконалися, яким страшним злом є нацизм. За словами пані Надії, українських школярів сьогодні неможливо масово привезти на таку екскурсію. Українська спілка жертв нацизму підписала угоду з керівництвом най­ближчого музею–концтабору — Майданеком неподалік Любліна в Польщі. Там відбуваються семінари за участі німецької та польської молоді. За п’ять років вдалося звозити туди близько сотні київських школярів. Українську спілку фінансують з бюджету. На книжки й проекти гроші слід «випрошувати». «Прем’єр–міністр урізала нам бюджетне фінансування, тепер немає грошей на відрядження, — розповідає Надія Слєсарєва. — Президент, коли нам на 60–річчя Перемоги вручав ордени, розпорядився видати спілці гроші на відвідини концтаборів. Але виконавці тягли з виплатою, лише половину занесених у бюджет коштів видали, причому аж 10 грудня, коли євро піднялося вдвічі. Наші люди напівголодні, в холод їздили по концтаборах — Аушвіц, Дахау, Равенсбрюк, Заксенхаузен, Майданек. Виходить, ще й заборгували фірмі».

ДОВІДКА «УМ»

Українську спілку в’язнів–жертв нацизму створено 1991 року.

Сьогодні це найбільша в Україні громадська організація, що представляє інтереси людей, яких у роки Другої світової війни утримував Третій рейх у концтаборах і гетто або було вивезено на каторжні роботи. До Спілки, яка нараховує понад 250 тисяч членів, об’єднаних по всіх регіонах України у 120 відділеннях, входять представники різних національностей, віросповідань та політичних поглядів. Основним завданням Спілки є історична, правова і моральна реабілітація її членів, їхній соціальний захист та надання посильної економічної допомоги. Спілка приділяє велику увагу вихованню молоді в дусі любові до свого народу і в дусі антимілітаризму, неприйняття ксенофобії і расизму, а також встановлює пам’ятники і публікує спогади жертв нацизму.