Любов — безумовна...

25.07.2009
Любов — безумовна...

«Райдуга почуттів, які дарують діти, робить життя повноцінним», — кажуть Наталя і Костянтин. З синами Іллею і Миколою. (Фото з сімейного архіву.)

Кохання з першого погляду, красиве весілля, романтичний медовий місяць... Наповнені почуттями, Наталя з Костею радісно планували майбутнє. Просторий і світлий дім, який вони збудують, буде завжди відкритий для друзів і обов’язково сповнений щасливого дитячого щебету.

Однак минали роки, а лелека вперто обминав їхнє обійстя. Чому Наталя не вагітніє? Значить, ще не час, заспокоювали вони себе, і не варто квапити життя. Але настала пора, коли питання про дитину вийшло на перший план. І почалися поневіряння медичними центрами... І скрізь — неодмінно обнадійливе: «Все у вас вийде, тільки спробуйте ще ось це...» «Ось це» — болючі уколи, виснажливі маніпуляції, інтим «за розкладом» — щоразу розбивалось, як хвиля об берег. Бо наставали чергові «важливі дні», а з ними — гірке усвідомлення: знову невдача. Вершина цього виснажливого шляху — ЕКО, запліднення у пробірці. Тривала підготовка, непрості процедури, очікування із завмиранням серця... «Ура, затримка!» Але з виразу обличчя лікаря Наталя зрозуміла: щось не так. Молода жінка й досі не може спокійно згадувати той «фатальний ранок» у Донецькому центрі репродукції. «Здавалося, сонце згасло. Який сенс жити далі, я більше не витримаю...» Але пропозицію лікаря повторити спробу Костя відхилив відразу. «Сімейний бюджет нам цілком дозволяв пройти цим шляхом ще не раз, — пояснює чоловік, — проте я не хотів більше ризикувати здоров’ям дружини. Ясно, що ці понаднормові дози гормонів не минають безслідно...»

Однак не міг Костя уявити й іншого: невже ніколи в житті ніхто не назве його татком? «Довго ходив пригнічений... А одного дня мені раптом аж світ розвиднівся. Якщо є люди, сказав я собі, які залишають своїх дітей у дитбудинках, то мають же бути й ті, хто стає для цих малюків батьками!»

 

Татків син

Рішення про усиновлення нікого з рідних не здивувало. «Всі були в курсі наших поневірянь, а батькам дуже хотілося онуків, — розповідає Костянтин. — Тому дружно допомагали з приготуваннями». За два тижні зібрали необхідні документи, вибрали дитячий будинок. «Яскраво сяяло сонце, весело співали пташки, — пригадує чоловік. — Переборюючи хвилювання, піднімаємося сходами до кабінету головного лікаря дитбудинку. Назустріч висипали дітлахи 2—3 років. Допитливі погляди... У мене виникло почуття провини, що іду «вибирати» одну дитину. Краєм ока помічаю, як у дружини очі наповнюються сльозами. Треба рятувати ситуацію. Намагаюсь жартувати — безуспішно. Заходимо до лікаря. «Ви ще молоді, може, самі спробуєте?» — починає здалеку. Та з мого промовистого погляду розуміє: продовжувати не варто. Заходимо в групу. Я не бачу дитячих облич. Самі очі... Ніби в душу дивляться, і ти відчуваєш себе винним — за всі можливості, які маєш і які не дістались цим крихіткам. Дружина тримає мене за руку, розмазуючи сльози, які вже не прагне приховати. «А ось татків син!» — вихователі викотили на ходунках хлопчинку. Іллюшка, скоро виповниться рік. Дивлюсь і не можу зрозуміти — а де ж тут я? Руденьке волоссячко, круглі щічки. Ну хіба що великі карі очі, як у мене... Малюк поглянув на нас і позадкував. Підходжу і намагаюсь взяти на руки, він — у сльози. Ні, думаю, не мій. Привели ще кількох. Та ми розуміємо, що сили вибирати більше немає...

Удома, не знаючи, як підібрати слова, видавлюю із себе: «Тобі хто більше сподобався?» Поплакавши, дружина сказала, що хлопчик, якого нам показали першим».

Наступного дня Костя з Наталею знову були в дитбудинку. «І коли я взяв Іллю на руки і пригорнув до себе, зрозумів, що ніколи його не залишу. Що з того, що він рудий і круглолиций, що неохоче іде до мене, це мій син, і я його батько!»

Коли формальності лишилися позаду, а суд дав добро на всиновлення, молоді батьки прийшли забирати свого сина додому. І раптом Ілля, який усі попередні візити (а Костя з Наталею постійно навідувались у дитбудинок) досить стримано реагував на вияв уваги, вперше простягнув до них руки. Ошелешені вихователі розповіли, що хлоп’я цілий день не відривало погляду від дверей. Чекало...

Черга за ласкою

Традиція відвідувати дитячий будинок, де Іллюша провів перший рік життя, склалася сама собою. Батько й син разом вибирали солодощі в магазині, разом роздавали малюкам. «Мої побоювання, що Ілля згадає щось із «того» життя, виявилися даремними. Найбільшим випробуванням було гладити дітей по голові. Вони всі такі крихітні — по року, півтора, пересуваються в загорожі, тримаючись за поручні. Починаєш гладити одного — підтягуються інші, шикуються в чергу... Боротьба за руку і черга за ласкою ставала нестерпною. Намагаюсь нікого не образити... Через деякий час помічаю хлоп’ятко. Йому вісім місяців, ледве ніжки переставляє, але теж дибає до моєї руки. У мене подих перехопило... І хто тоді міг подумати, що через деякий час він стане моїм сином?»

Але десь у «небесній канцелярії» усе вже вирішили наперед. Приходячи в групу, Костя підсвідомо шукав очима «свого малюка». Коли через місяць повернувся з відрядження і не застав хлопчика на звичному місці, злякався: невже забрали? Вихователі заспокоїли — ось же він! Так змінився за цей час... «Беру його на руки, він притискається до мене і тихенько шепоче: «Тато...» Не можу повірити... Виховательки пояснюють: розповідали дітям у групі, що скоро прийде тато і принесе печиво. Як він це усвідомив у своєму віці? Не знаю. Хіба ж міг я його тепер залишити?»

І Костя почав готувати рідних. Показував фотографії Миколки, розповідав про його досягнення і здоров’я. «І ось на день народження Наталя робить мені подарунок, кращий за який годі уявити: згоду на усиновлення малюка. Знову збираємо документи, долаємо море проблем — дитина ж без статусу. Потім ще одне психологічне випробування: знайомство з біологічною мамою. До речі, моя порада: якщо є можливість уникнути такої зустрічі — скористайтесь. Нічого, крім болю і розчарування, вона не дає».

«І Бог сказав: я дам вам знак...»

З того часу минуло п’ять років. Сьогодні Костя й Наталя кажуть, що їхня родина мало чим відрізняється від звичайних сімей. Ілля найбільше любить спорт, не злазить зі швецької стінки. Колю від читання не відірвеш, книжки для нього — найкращі іграшки. Хоча перші кілька років були не простими. І для дітей, світ яких раптом перевернувся, і для новоспечених батьків. Як зрозуміти, чому дитина плаче? І як реагувати на таку неадекватність — ти цілуєш маля, а воно б’є тебе по обличчю? «Він звик жити в колективі, де за іграшку і смачнішу цукерку треба боротись», — Наталя, педагог за фахом, з часом виробила власний алгоритм у спілкуванні і розумінні своїх дітей. Але на власному досвіді переконалася: усиновлювачам непросто. Спеціальної літератури для таких батьків немає, поради спитати ні в кого. Адже більшість ховається за ширму «таємниці усиновлення». І це — помилка, вважає жінка. «Ми відразу вирішили нічого не приховувати, — каже Костя. — Зрештою, професія адвоката передбачає спілкування, мене знають і впізнають навіть у великому місті. А сусіди? А вихователі дитбудинку, з якими ти можеш перетнутись у супермаркеті? Допитливим ми казали просто: це наші діти. Просто раніше вони жили окремо. А кожен нехай розуміє на власний розсуд».

Звісно, «незручні» питання виникають і в дітлахів. «Татусю, — одного разу під час прогулянки Ілля несміливо підійшов до Костянтина. — Бабуся Надя — твоя мама. А моя мама Наталя, так?» Я не міг ухилитися, каже Костя. «Розумієш, синку... Ми з мамою дуже кохали одне одного. Але Бог не давав нам діток. І тоді ми попросили в Ісусика — того самого, якого ми вчора бачили з тобою в Біблії: пошли нам дитинку! Бог пообіцяв дати знак. І коли ми з мамою одного разу зайшли до церкви, Ісус повідомив, де тебе знайти. Сказав, що ти чекаєш... «А Коля?» — запитав малий. І братика твого нам також подарував Бог. Після того вони вже ні про що нас не питали».

... Відчула тепло, якого давно не знала

Однак питання час від часу виникали у батьків. Та й власним досвідом вони б охоче поділилися з однодумцями. Костя створив в інтернеті сторінку, присвячену усиновленню. Незабаром почав отримувати листи з різних куточків України, з Росії, Білорусі. Костю з Наталею стали запрошувати з лекціями на засідання шкіл прийомних батьків — переважно в Росію. На жаль, шкодує чоловік, в Україні цей рух практично відсутній. Ось і виходить, що людина, яка зважилася на таку важливу місію — прийняти в сім’ю дитину–сироту, — залишається наодинці зі своїми проблемами. «Під час семінару жінка просить поради: як мені переконати чоловіка? Я так хочу дитину, а він — як стіна... Але ж він так само має право на власну думку, хіба ні?» Просто чоловіку, вважає Костя, важче дається рішення про всиновлення. Особливо коли певні медичні проблеми не дозволяють йому мати власних дітей. Жінка — навпаки — від початку готова прийняти чужу дитину, сама природа наділила її таким даром.

Отож, радить Костянтин, головне — не поспішати. Бо іноді такі історії завершуються плачевно. «Куди мені тепер подіти це маля? — розгублено запитує жінка. — Чоловік сказав, що залишить мене, якщо не віднесу доньку назад у дитбудинок». Люди ж не розуміють, що у таких діток склався свій світ, де немає чоловіків: у дитбудинках і нянечки, і педіатри — переважно жінки. Але бар’єр мине.

«Якось спілкувався з молодою парою з Ізраїлю, яка збиралася всиновити тут дев’ятирічну хвору дівчинку, — пригадує Костянтин. — Сто разів перепросивши за можливу нетактовність, поцікавився: «Чому?» — «Так, ми знаємо про її діагноз, — каже жінка. — Але ця дитина ТАК на нас дивилась... А коли взяла її за ручку — відчула тепло, якого давно не знала. Найголовніше в наших стосунках — наші почуття». І, знаєте, я добре розумію цю пару. Бо й сам пережив подібні моменти. Не чекайте надмірного від дитини — вона ж вам нічого не обіцяла. Просто живіть цією любов’ю... У неї немає умов. Любов — безумовна».

 

ДО РЕЧІ

Дев’ять «ні», яких, за порадою Костянтина, варто дотримуватись усиновлювачам:

— не запрошуйте відразу нікого в гості.

— не влаштовуйте «стіл горою».

— не змінюйте розпорядок дня дитини.

— не одягайте малюка в одяг «складної конструкції» (він не звик часто переодягатися).

— перший час не відвідуйте місця скупчення дітей і дорослих (пісочниці, атракціони).

— не запроваджуйте будь–які освітні методики.

— не намагайтеся довести, що ваша дитина краща за всіх. Це зайве.

— не залишайте дитину саму в кімнаті (зокрема і вночі, коли вона плаче).

— не читайте книжок Спока. Цей автор — не для вашої ситуації.