Свято двох музеїв

21.07.2009

Благодатного липневого дня до меморіального музею–садиби Івана Семеновича Козловського, що в Мар’янівці на Київщині, з’їхалось багато люду. Їхали не тільки машинами й автобусами, а й возами, в які були запряжені заквітчані у стрічки коні, і бажаючих на цей нині досить екзотичний вид транспорту було особливо багато, надто серед дітей. А скликали мар’янівці разом із київським Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» гостей, аби не тільки вшанувати пам’ять свого великого патрона, який увічнив їхнє село у світовій культурі і зробив для нього так багато, а й відзначити апогей літа, що в нашого народу увінчується велично–містичним святом Івана Купала (свідомо трохи змістивши його в числі).

Програма дійства виявилась надзвичайно насиченою: екскурсія по музею, прогулянки на човнах і на возі з музиками, а під вербами козаки священнодіяли, шаблюками віртуозно краючи сало й м’ясо та варячи для громади запашний куліш, від одного запаху якого у всіх паморочилось у голові й слинка текла. Додавали піднесеного одухотвореного настрою своїм співом фольклорні гурти «Кралиця», «Роксоланія», «Рожаниця». А над усім цим людним гамірним світом, над високими різнобарвними мальвами, що вінком обступили хату зусібіч, над яблунями й невтомними бджолами благовісно й торжествуюче лунав неповторного тембру божественний голос Івана Козловського, відкриваючи нам таємничі глибини не тільки українського мелосу, а й української душі.

Починаючи обширну святкову програму фестивалю народної творчості, народна хорова капела «Дніпро» (Національний університет імені Т. Шевченка) у сільській церкві Пресвятої Богородиці після традиційної там недільної літургії виконала духовні твори українських та зарубіжних композиторів, і це був ще один дуже слушний емоційний акцент дійства.

Звісно, того дня хвилювань у директора меморіального музею–садиби І. Козловського Олек­сандри Сомової вистачало, адже відважитись на започаткування такої грандіозної програми, як ця (передбачається, що вона стане щорічною), було ризиковано. Однак усе вийшло щонайкраще, і в цьому немала заслуга як управління культури і туризму Київської облдержадміністрації, яке підтримало починання двох музеїв, так і самих організаторів, зокрема координатора мистецької частини, фольклориста Мирослави Щокіної, старшого наукового співробітника Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Свято засвідчило, що наш народ сьогодні дуже спраглий до пізнання своєї традиції, її живлющих, хоч, на жаль, і досить замулених джерел: загалом при мінімальній рекламі до Мар’янівки з’їхалося таки досить багато гостей. З іншого боку — найкращою формою пам’яті про наших великих попередників є виконання їхніх заповітів, — отож хай лунає українська пісня!

Сенсацією фестивалю став виступ сестер Олени та Юлі Степанченків — вони зачарували всіх не тільки своїми голосами, а й вишуканим репертуаром. Отже, традиції українського класичного співу є кому продовжувати.

А представниця роду Косинських, двоюрідна внучка співака Юлія Вік­торівна наголосила на зв’язку поколінь — Іван Семенович дуже прагнув цього, вважав це надзвичайно важливим, тому й возив малих мар’янівців на виступи і в «Артек», і у Большой театр, а також подав ідею створення в селі музичної школи (вона тепер названа його ім’ям), добився у найвищої влади дозволу (це майже детективна історія) за власний кошт збудувати в селі загальноосвітню середню школу та всіляко допомагав їм.

Планують, що в майбутньому (а вже наступного року святкуватимемо 110 років із дня народження українського Орфея) у Мар’янівці буде співоче поле, виросте сучасна споруда музею з театром, а також капличка (Іван Семенович був глибоко віруючою людиною) — і стане Мар’янівка нашою Меккою вокального мистецтва... А на сьогодні вже є домовленість із дочкою Івана Семеновича на випуск дисків із записом голосу Козловського.

Гості, серед яких було чимало й самих мешканців села (таки розворушились?), цілий день розкошували в саду, над яким лунали божественні співи та витали душі Івана Семеновича й Івана Макаровича. Липневий дощ терпляче дочекався завершення дійства і рясно засіяв землю на щедрі майбутні звершення.