«Море», повне крові та сліз

10.07.2009

Зініціювали вшанування активісти обласних громадських організацій, зокрема, асоціації «Громадянське суспільство», Спілки ветеранів Збройних сил України, Товариства політв’язнів і репресованих та деяких інших. Їх підтримали облдержадміністрація і місцева влада Кобеляцького району (на його території розташоване село Світлогірське, до якого вже в радянські часи під наступом штучно створених на Дніпрі «морів» переселили мешканців затопленої водами Дніпродзержинського водосховища Переволочної). Тож саме тут, на високому і крутому березі, встановили великий дерев’яний хрест.

Через кілька днів після головних офіційних заходів із нагоди 300–річчя Полтавської битви до цього хреста від центру згаданого села прийшли учасники жалобної ходи — представники влади, громадськості, полтавського земляцтва у Санкт–Петербурзі, священики. Ходу очолювали єпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ Київського патріархату Федір та голова облдержадміністрації Валерій Асадчев. Після короткого мітингу хрест освятили.

Потому представники згаданих громадських організацій на катері відпливли до фарватера Дніпра, щоб вшанувати пам’ять козаків Переволочанської сотні та членів їхніх родин, які загинули під час трагічних для України подій Північної війни. Адже тоді це сотенне містечко Полтавського полку постраждало двічі — як до, так і після відомої баталії. Спершу воно, як і Батурин, потрапило до переліку тих населених пунктів, які знищило російське військо за «нелояльність» до московитів. Тим паче, що розташовувалося воно на порубіжжі Гетьманщини і фактично зі своєю фортецею було важливим форпостом одвічних «заклятих друзів» царату — запорожців. Саме біля Переволочної, відомої ще й за однойменним перевозом через Дніпро, переправилася на «турецький» берег частина військ шведського короля Карла ХІІ та українського гетьмана Івана Мазепи, які відступали сюди після поразки під Полтавою.

Зрештою, тут шведський воєначальник Левенгаупт підписав умови капітуляції з її найганебнішим п’ятим пунктом, згідно з яким «мазепинці» та інші «ізмєннікі»–українці видавалися фактично на розтерзання переможцям. Тож трупами наших козаків і їхніх найближчих родичів, у тому числі жінок та дітей, було буквально встелено довколишні місця. «Бунтівну» Переволочну тоді «добили» вже остаточно, її фортецю спалили. Через 300 років небайдужі українці поблизу місця «підводного» вічного спочинку цього козацького містечка спустили на воду вінок скорботи і пам’яті. А до встановленого на березі хреста цього ж дня віддати шану полеглим приїхали і шведи — представники Національного союзу військово–історичних товариств.