Майстер візерунків

Кераміст, писанкар, ткач, а загалом художник і народний майстер Олександр Опарій малював змалку. У рідному селі на Сумщині не було художньої школи, в бібліотеці бракувало гарних книг із мистецтва. Хлопець усе щось збирав по енциклопедіях, шукав, читав, набирався знань. Так і вчиться усе життя — опановує все нові різновиди народного мистецтва, вивчає фахову літературу, відвідує музеї в різних куточках України. Творить і викладає студентам у Львові.

— Сашко, у вас є своя колекція старовинних рушників, сорочок. Як ви її збирали?

— Першу сорочку я придбав восени 1995 року. Перед тим у Києві побачив у деяких людей колекції сорочок. І в Ромнах на зупинці запитав у бабусь, чи чогось такого не мають. Одна бабця сказала: «Маю сорочку, але ви її не візьмете. Бо вишита білими нитками, а не червоними і чорними». Кажу, принесіть. А сам уже мрію — це буде така сорочка чи така. Сорочка виявилася дуже хорошою, та я й не думав, що матиму колекцію. А потім... Тільки–но я на базарі в тієї жінки купив сорочку — інші побачили і тут же мені з дому поприносили свої сорочки. І я ще щось придбав. Десь побачив, що продавали квасолю в розкішному вишитому рукаві — то купив разом із рукавом. Сорочок зараз понад 120, переважно з Полтавщини. Хоча є і з Борщівщини, Покуття, Гуцульщини. Рушників понад 50. Маю гарні рушники недавнього часу, там уже з’являються і котики, і кольорове муліне. Хотілося б, щоб кілковий рушник зберігався незмінним, щоб дівчата і сьогодні вишивали його за стародавніми зразками, але рушників також торкається час і змінює їх. Кілкові рушники відбулися в певному часі…

— Мабуть, народному майстрові потрібно мати колекції старовинних народних сорочок, рушників, килимів — для зразка?

— Приватні збірки виховують у майстра смак, ставлення до матеріалу, до людської майстерності. І тоді намагаєшся дорівнятися до того хисту. Я не перестаю дивуватися, оглядаючи фондові колекції в Києві — Музею Гончара, Музею декоративно–вжиткового мистецтва. Щоразу щось відкриваєш для себе нове — інша композиція, підбір ниток, матеріалу...

— На вашу думку, музеї по Україні представляють нашу культурну спадщину на достатньо високому рівні?

— На жаль, не завжди. Порівнюючи навіть із близьким нашим сусідом — Росією. Там випущено каталоги, фондові збірки найвідоміших музеїв. Навіть якщо речі не виставлені в експозиції, у каталозі можна з ними ознайомитися. Скажімо, з колекцією сорочок, що зберігається в Історичному музеї в Москві. Дослідник чи майстер вільно ознайомлюється з фондами. У крамницях при закордонних музеях можна придбати найрізноманітніші друковані речі: від набору марок з, наприклад, головними уборами чи вишивкою, календарика, буклета — до величезного ілюстрованого каталогу і якісного художнього альбому. На різний гаманець, на різний смак. На жаль, наші музеї такої продукції не мають. І ми часто не знаємо про унікальні зразки народного мистецтва, які є в нашому музейному фонді, покоління не має до них доступу. Львівський музей етнографії випустив альбом про свій музей. Там у вступній частині сказано, що він має близько 12 тисяч писанок. А хто їх коли бачив? У тому альбомі їх показано з двадцять. В експозиції музею — може, з двісті. А решта?

— Вас як дослідника і майстра допускають до музейних фондів, щоб скопіювати зразки орнаментів сорочок чи писанок?

— Найвідкритішим у цьому плані є Український центр народної культури «Музей Івана Гончара». Там я передивився всі сорочки з Полтавщини, які є в колекції. У Львівському музеї етнографії працівники музею не дуже хочуть допускати когось до фондових збірок. Про те, які можливості мають наші науковці у дослідженні музейних зібрань, свідчить хоча б випадок із професором Львівської академії мистецтв Володимиром Овсійчуком. Коли він працював над книжкою про Тараса Шевченка, то їздив до Києва в Національний музей Тараса Шевченка, та йому не дозволили попрацювати з автентичними документами. Це, мовляв, «утєчка інформації». Професор дивувався: чи він не в Україні живе, чи пише не про генія українського народу?

— От ви кажете, не вистачає музейних каталогів, складно доступитися до фондів. Яким чином молоде покоління має в такому разі знайомитися з багатющою мистецькою й історичною спадщиною свого народу?

— Я приношу на заняття зразки власної колекції. Багато студентів користуються моєю збіркою, навчаючись.

— Сьогодні музеї не мають коштів придбати антикварні речі чи влаштувати власні експедиції до сіл. А на товчках продаються автентичні витвори без зазначення місцевості й часу створення. Чи не втрачається при цьому знання про культуру?

— Так. Антикварні базари призводять до того, що ці речі втрачаються для нації. Вони мають бути в місцях, де відповідні фахівці зможуть їх зберегти й дослідити. Мабуть, політика Міністерства культури трохи не в тому річищі йде. Взагалі потрібно ці знання доносити до свідомості народу. Я переконаний, що навіть регіональна преса, та ж районна газета мала б про те щось говорити. Не слід думати, що люди, які живуть у селі, ниці своєю свідомістю. Ті люди духовно, можливо, й багатші від осіб із кількома освітами. Коли така інформація розповсюджуватиметься, люди орієнтуватимуться в цій темі, робитимуть усе, щоб надбання нації не перепродавалося.

— Доводилося не раз спостерігати на фестивалі «Країна мрій», на ярмарках у Музеї просто неба в Пирогові — з яким захопленням діти стоять біля гончарного круга і намагаються щось виліпити власноруч, або біля вишивальниць, писанкарок. Сучасним дітям це подобається, дарує радість. Чи є сьогодні можливість у дітей із великих міст навчатися народного мистецтва?

— Скажу про таку школу народних мистецтв у Львові. Там діти опановують найрізноманітніші різновиди українських рукомесел — кераміку, скульптуру з каменю, ткацтво, художнє скло, вишивку, сакральне мистецтво — вивчають іконопис. Виготовляють повсть методом звалювання вовни. Навіть моделюють одяг, виготовляють колекції вбрання з народними елементами, презентують, влаштовують покази мод. Рівень школи доволі високий, майже всі викладачі — випускники Львівської академії мистецтв, колишнього Інституту декоративно–вжиткового мистецтва. Школа та відома у Львові. Трапляється, що приходить підліток на гурток гончарства — щось виліпив, розповів другові — наступного разу приходить уже з другом. Тоді бачиш — увесь клас прийшов. Не стоїть питання в тому, чи буде та дитина художником, але вона творить, мислить, бачить результат своєї праці.

— Чого сучасні молоді люди йдуть до мистецької академії навчатися ремесел? Могли б же малювати абстрактні картини...

— Не так уже й охоче йдуть. Зараз на кафедрі текстилю студенти більше записуються на батік, на декоративний розпис тканин. Це популярно — мальований одяг, шалики, хустки. Ткацтво вимагає більших зусиль, потрібно кожен день підходити до верстата і ткати. Зараз перший курс — дуже хороші студенти, їм подобається розробляти орнаменти і власноруч виготовляти тканину. У кожного свій почерк, своя кольорова гама. Працюють із килимками, роблять вибійку. Я й сам, працюючи зі студентами, збагачуюся. Вони приходять зі своїми новими думками, часом кардинально іншими, і в тому є розвиток.

— Ви пригадуєте, коли написали свою першу писанку?

— Моя бабуся вже не писала писанок — 1930–ті роки обірвали традицію. Але мені як дитині, яка любила малювати, коли фарбувала крашанки до Великодня, варили ще окремо кілька білих яєчок, щоб я їх розмалював. Звичайно, я не знав воскового розпису, щось малював кольоровими олівцями. А воскову писанку я зробив на початку 1994 року. Тоді мені трапився журнал «Соняшник», де була описана технологія писанкарства. Доти я бачив по телевізору, як гуцули роблять писанки, але не розумів, що у них за фарби. Я купив на базарі в Ромнах барвники для фарбування крашанок. Це тепер я вже знаю, що то були барвники для пряжі з гардинно–тюлевої фабрики. А восени 1994–го у Києві познайомився на з’їзді писанкарів із майстрами, з відомим митцем Тарасом Городецьким, а він мав талант своїми роботами заполонити душі інших людей, дати поштовх для їхнього поступу.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Опарій народився в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині. Після восьмирічки вивчився на кондитера в училищі. Після армії працював на Васильківському майоліковому заводі. У 1997 р. вступив до Миргородського державного керамічного технікуму ім. Гоголя на відділ художньої кераміки. Після закінчення працював на фарфоровому заводі в селищі Городниця на Житомирщині. У 2002 році вступив до Львівської національної академії мистецтв на кафедру художнього текстилю. Нині навчається там в аспірантурі (пише наукову роботу про рослинні мотиви в декоративно–вжитковому мистецтві Полтавщини) та викладає на кафедрі текстилю.