Михайло Сорока.
26 червня — День пам’яті повстанців у Кенгірі. Таких повстань, організованих бандерівцями в концтаборах, було чимало. Політичні в’язні називали табори та в’язниці «малою зоною», маючи на увазі, що «великою зоною» є Радянський Союз. Саме життя за колючим дротом у їхньому розумінні було вільнішим, ніж на волі, та здобувалося це великою боротьбою й організованістю українських політичних в’язнів у «малій зоні».
Кількість ув’язнених у радянських тюрмах і таборах перевищувала населення середніх країн. Так, у 1940—1950–х роках у радянських таборах, за різними даними, перевиховувалися від 17 до 22 мільйонів осіб. І це при тому, що в царській Росії в 1912 році було 183 тисячі в’язнів, а в СРСР у 1924 — 86 тисяч.
ГУЛАГ (головне управління лагерів) було створено, аби координувати всю каральну систему з дуже чітким господарсько–економічним розрахунком. Він об’єднував 230 табірних управлінь, кожне з них налічувало від 5 до 20 концтаборів. У найчисельніших концтаборах карали до 250 тисяч в’язнів, що перевищувало населення деяких обласних центрів сучасної України. Такий величезний людський ресурс (за даними дослідників, від однієї п’ятої до однієї десятої дорослого населення Радянського Союзу) приносив державі значний прибуток. Особливо в галузях золотовидобування, кольорової металургії, лісозаготівлі. Зайве нагадувати, що найбільші радянські будови зводили переважно зеки — ДніпроГЕС, БАМ, Комсомольськ–на–Амурі та низку інших. Цікаво, що радянських в’язнів відправляли на будівництво шосейних доріг і залізниць навіть у Монголію.
І ця система, що трималася впродовж кількох десятиліть, дала збій, коли після ІІ Світової війни табори наповнили українськими націоналістами. Вони не тільки створили підпільну мережу й організували великі табірні повстання, а й припинили безчинства кримінальних в’язнів. Після знайомства з українцями Алєксандр Солженіцин у найвідомішій книзі про радянські концтабори «Архіпелаг ГУЛАГ» запише про вояків УПА та членів ОУН, що вони, «молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки», «зрушили віз» руху опору, привнесли «бацилу бунту», жахнувшись сплячкою рабства. Чи не найбільше позитивних слів про націоналістів у таборах пролунало від євреїв. Адже українські в’язні зробили чимало для інших національних груп, коли домоглися припинення кримінального свавілля та змусили радянську каральну систему реорганізувати, а в 1956 році й ліквідувати ГУЛАГ.
Хвиля таборових страйків розпочалася ще наприкінці 1940–х, але свого піку досягла в 1953—1954 роках. У 1953 році спалахнули повстання в Норильську та Воркуті, а наступного року — найбільше з таборових повстань, у Кенгірі. Кенгірський табір, який входив до великої структури таборів під назвою «Степлаг», містився неподалік містечка Джезказган Карагандинської області Казахської РСР. Тут перебували переважно українські та прибалтійські молоді націоналісти, що й надало особливий характер повстанню. На час Кенгірського повстання в зоні перебувало 20 698 в’язнів, з яких 9 596 (46,3 відсотка) — українці, 4 637 (22,4 відсотка) — прибалти, 2 661 (12,8 відсотка) — росіяни. Абсолютна більшість ув’язнених — 14 785 осіб було засуджено за «зраду Батьківщини», близько половини з них мали термін 25 років та були народжені після 1920 року.
Щоб стримати повстанський дух, у квітні 1954–го в Кенгір привезли півтисячі кримінальних в’язнів. Проте й це не допомогло, адже, як згадував Солженіцин: «приїхавши в Кенгір, кримінальники уже дещо чули, вже очікували, що дух бойовий є на каторзі. І перш ніж вони роздивилися і перш ніж злизалися з начальством, — прийшли до паханів витримані широкоплечі хлопці, сіли поговорити про життя і сказали їм так: «Яка в особливих таборах йде заруба — ви чули, а не чули — то розкажемо. Ножі тепер ми вміємо робити не гірше ваших. Вас — шістсот осіб, нас — дві тисячі шістсот. Ви — думайте і вибирайте. Якщо будете нас давити — ми вас переріжемо».
Повстання розпочалося 16 травня 1954 року, коли майже 7 тисяч в’язнів відмовилися виходити на роботу і ще 12 тисяч, які працювали на рудниках, підтримали страйкарів. У результаті було знищено перегородки між таборами, адміністрацію та охорону вигнали за межі табору, виставили барикади та організували власну охорону. Над табором вивісили червоно–чорний прапор.
25 травня міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов і Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що «масовою непокорою керують засуджені оунівці». Щоправда, формально створену таборову комісію очолив росіянин Кузнєцов: бандерівці надавали повстанню не так політичного характеру, як соціального — вони вимагали елементарних прав для в’язнів. Серед вимог було згадано й п’ятиденний робочий тиждень та восьмигодинний робочий день, ліквідацію слідчого ізолятора та штрафних бараків, зниження терміну ув’язнення засудженим до 25 років та зміни ставлення до сімей засуджених за статтею 58 («зрада Батьківщини»).
Уже значно пізніше російський в’язень Кропочкін у мемуарах зізнавався: «Зрозуміло, що повстання затіяли «західняки», «бандерівці» — так ми їх називали, росіяни... І після заклику до страйку настало певне заціпеніння, і перша думка: «Чим усе це закінчиться?» Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато «москалів», відбули хто половину зі своїх десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками страйку, то заручниками. Потім так і сталося». Бандерівці, які організували Кенгірське повстання, створили таємний центр, який керував повстанням, і лише наглядали за діяльністю «офіційної» комісії. «Чи увійшли в цю Комісію головні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно, залишилися самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який із 1941–го воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав «стукача», з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу», — писав Солженіцин.
Таборовики влаштували відділ пропаганди, який забезпечував функціонування радіовузла та поширення листівок (близько 700 листівок було випущено повітряним змієм). Власна Служба безпеки мала три підрозділи. Між іншим, для охорони навіть пошили уніформи. Священики різних конфесій відправляли богослужіння та вінчали закоханих із чоловічого і жіночого таборів, раніше розлучених муром. Цілодобово виготовляли зброю й насипали барикади. Водночас один з організаторів повстання, Михайло Сорока, організував хор і керував ним, у репертуарі був його «Гімн Кенгірського повстання».
26 червня у табір ввели 1600 солдатів із собаками, пожежними машинами і танками Т–34. Це вперше і востаннє на придушення повстання було кинуто танки. Жінки–в’язні, здебільшого вдягнені у святкові вишивані блузки, колоною вийшли назустріч танкам, але техніку це не спинило. За різними даними, під важкими гусеницями загинуло від двохсот до п’ятисот осіб.
В’язнів Кенгіру розкидали по різних таборах СРСР, ватажків повстання засудили, деяких на смертну кару. А далі розпочалася реорганізація каральної системи. Незважаючи на високу ціну, яку заплатили своїм життям в’язні Кенгіру, їхній чин полегшив умови ув’язнень для сотень тисяч людей у комуністичних тюрмах.
Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів втратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самозречення. Більшість із них не курило, не доторкалося спиртних напоїв, якщо їх вдавалося як–небудь дістати. Можна схвалювати або засуджувати діла і долю «Галичини» і «Нахтігаль», але їх останні живі вояки були гідні наслідування у витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх, чим міг. Хоча б зовнішньо. Інтелігентні сноби, які за суперечками про Канта і Фіхте забували відвідати лазню, сміялися над моїми вичищеними чобітьми, називаючи це «хохлатською фельдфебівщиною». Але я вважаю, що це не остання ознака внутрішньої сили і самоповаги. І хай живе ота фельдфебівщина розбитої, але непереможної армії!»
Ідель Коган, єврей, в’язень радянських таборів
«У совєтських тюрмах і концлагерах бандерівці мали дуже добру славу. Тверді, з’єднані, бойові. Там дуже багато було кримінального елементу, «блатні», що тероризують інших в’язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але «блатні» навчилися скоро, що «єслі ето бандєровец, нє троґай єво!» Те саме між жінками–в’язнями. «Бандерівець» чи «бандерівка» — кожний в’язень совєтських концлагерів вимовляє з пошаною».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
